У радянській архітектурі кінця 1940-х- початку 1950-х років панувала концепція «емоційно-піднесеного архітектурного образу», пройнятого «тріумфальним, урочисто-репрезентативним началом». Відповідно до цього центри міст розглядаються як території, де повинні бути створені особливо великі містобудівні композиції та об’єкти, наділені ідеологічним пафосом. Декларувалося, що «…ідейно-художній зміст творів архітектури відображає загальну ідейну спрямованість життя радянської країни, що йде по шляху до комунізму».
Архітектурно-містобудівний розвиток кожного міста цілковито підпорядковувався тогочасним тенденціям радянської архітектури, де домінував пафос перемоги і утвердження соціалістичного ладу. Підкреслювалося, що «передумовою правильного вирішення великих проблем архітектурної творчості є признання архітектури високим мистецтвом, що виражає ведучі, всенародні ідеї нашого часу – ідеї соціалізму».
Відповідно до цього головною творчою проблемою архітектури декларувалося формування міських ансамблів, покликаних у своїх просторових формах символізувати «переможну ходу соціалізму» та «історичний перехід від соціалізму до комунізму». Щодо просторових форм, то у 1940-х роках в радянській архітектурі домінувало «творче освоєння класичної спадщини», що передбачало повсюдне застосування симетрично-осьових містобудівних композицій і класичних архітектурних форм.
З цієї точки зору містобудівна ситуація у Львові наприкінці 1940-х років була складною і суперечливою. З одного боку, місто в цілому і його центр зберегли історичне розпланування і капітальну забудову, отже, не було об’єктивних містобудівних передумов для радикальної перебудови. Воєнні руйнування у місті були порівняно незначними і практично не змінили його архітектурного образу і вигляду. Однак, відповідно до загальних політичних та ідеологічних настанов, перший повоєнний генеральний план Львова ставив своєю метою змінити загальний образ міста та надати йому нових рис і ознак.
Перший повоєнний генеральний план Львова був опрацьований у 1946 під керівництвом А.В. Натальченка і Г.Л. Швецько-Вінецького. Розуміючи унікальність історико-архітектурної спадщини Львова, автори пропонували її збереження і з цією метою склали список пам’яток архітектури міста. Водночас необхідно було трансформувати образ Львова, зробити його «радянським не тільки за суттю, але й за формою».
З цією метою авторами була запропонована «міська композиційна вісь» південь-північ, що починалася на нинішній площі Петрушевича і по проспекту Шевченка та по проспекту Свободи продовжувалася проспектом Чорновола майже на півтора кілометра за оперним театром і завершувалася новою площею з тріумфальною аркою на початку нинішньої вулиці Липинського. Таким чином у Львові формувалася нова містобудівна вісь довжиною біля 3 км., придатна для проведення масових маніфестацій і парадів.
Основним вузлом нової осі повинна була стати нова Центральна площа міста Львова розміром 250 х 160 м., місце для неї було визначене північніше оперного театру на місці частково зруйнованої забудови єврейського гетто і Краківського ринку. Нова площа мала бути однією з найбільших у містах СРСР, оскільки її територія перевищувала навіть за величиною Червону площу у Москві.
Композиційним центром площі мав стати пам’ятник Сталіну розміщений на осі нового будинку партійних і радянських органів. Пам’ятник і будинок розміщувалися на спільному стилобаті, до якого вели сходи шириною 100 м., які мали в часі торжеств служити трибуною. По периметру площі розташовувалися готель і монументальні житлові будинки.
Перпендикулярно до осі «південь-північ» на центральній площі починалася «Бульварна магістраль» довжиною біля 1,2 км., яка вела від площі у напрямку «захід-схід» на високий замок. Вісь «захід-схід» трактувалася як бульвар, що з’єднує нову площу через площу Старий Ринок і вулицю Ужгородську з узгір’ям і курганом Високого замку. На кургані передбачалося встановлення пам’ятника Леніну загальною висотою 50 м.
Окрім центральної площі генеральним планом 1946 р. у Львові пропонувалося стоврення ще декількох великих площ з периметральною забудовою: біля головного вокзалу та біля костелу св. Єлизавети, а також декілька менших за розмірами. Пропоновані містобудівні перетворення мали однозначне ідеологічне спрямування, і таким чином у Львові «…канонізувалась система комуністичних координат».
Проект не був здійснений, хоча двічі розглядався на урядовому рівні у Києві та Москві у 1948 році.
Для публікації використано фрагмент книги Архітектура Львова: Час і стилі: ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008
