Сьогодні продовжуємо знайомити читачів Фотографій Старого Львова із статтею Никифора Гірняка “Львів у воєнних роках 1914-1918”, що була опублікована збірнику “Наш Львів. Ювілейний збірник 1252-1952”, виданому видавництвом “Червона калина” у Нью-Йорку в 1953 р. Першу частину можна прочитати тут.
- ПРИЯТЕЛІ УСС
Згадуючи про Львів під час першої світової війни та участь Січових Стрільців у громадській праці на його терені, треба згадати і про приятелів УСС, зокрема Митрополита Андрея Шептицького та полковника барона Ґужковського. Відомо, що Митрополит поруч свого великого авторитету, яким тішився серед українців, був теж притягаючою силою для нащадків колишніх аристократичних родів, які у важкому лихолітті відреклися своєї церкви та народности. Задивлені в Митрополита, що походив з давніх бояр, які ополячились, та навернувся до українства – старалися навязати з ним звязки. В тодішніх умовинах, коли під австрійською владою починало українство зростати в силу, такі «поворотці» траплялись щораз частіше. Але мало цього – бували аристократи й неукраїнської крови, навіть з пануючого дому, що украінізувались.
Першим таким, що під впливом Митрополита Шептицького вернувся до рідного народу, був кавалерійський полковник і дідич у Городенському повіті, барон К. Ґужковський. Стоячи у тісних звязках з аристократією в Австрії, він всюди старався вплинути на нашу користь. У воєнних роках полковник Ґужковський був ентузіястичним приятелем стрільців. По звільненні Галичини від московської окупації адміністрацію її віддано У військові руки – з огляду на забезпеку запілля. І тоді Ґужковський мав обовязки старости, спершу Дрогобицького, 1916, а потім в рр. 1917-18 Сокальського повіту. Він часто зустрічав Стрільців у запіллі на відпустках. Скоро розійшлася слава серед стрілецтва про великого патрона УСС-ів, полковника Ґужковського в запіллі, так само, як про нашого доброго ангела, «дзядзя» генерала Вітошинського йшла слава на фронті.
Вліті 1916 р. я познайомився з Ґужковським у Львові і ми зразу заприязнилися. Коли я, жартуючи, докоряв йому, що він слоїми інтервенціями в справі продовжування відпусток для стрільців ставив мене нераз в клопітливе становище, бо ж мене вяжуть суворі приписи вищої влади, то полковник добродушно махав руками: для «стрільчиків» немає ніяких приписів. Він бував деколи нашим гостем у Коші. Літом 1917 р. я відвідав його в Соколі. Тоді він розказав мені, що має звязки з одним членом пануючого дому Габсбурґів, молодим архикнязем, великим приятелем українців. Цей архикнязь командує тепер на фронті ескадроною уланів, які здебільшого українці. Він полюбив своїх уланів, а вони віддячувалися свому командантові. Між іншими обдарували його українською сорочкою, яку на чудо-диво носив архикнязь навіть на цісарському дворі, а стрільці, яких він був опісля комендантом, прозвали його за це «Вишиваним».
Полковник Ґужковський заявив мені тоді, що він при нагоді мусить познайомити мене з архикнязем. Нагода трапилася в 1917 р., коли Митрополит Шептицький вертався з московської неволі.
Це було в вересні. З цілого краю зіхалися делегації на привітання царського вязня. Були делеґати і від Українських Січових Стрільців. Тоді полк. Ґужковський відкрив мені таємницю, що нашим приятелем є наймолодший син Карла Стефана з Живця (на Шлеську), архикнязь Вільгельм з роду Габсбурґів та що він вітатиме Митрополита на львівському зал. двірці в імені цісаря Карла І. В той день архикнязь Вільгельм вперше виступить прилюдно в українській маніфестації і буде в митрополичій палаті на горі св. Юра, де хоче познайомитись із нашою громадськістю. Він хоче теж пізнати старшин Українських Січових Стрільців.
Комітет для вшанування поворотця з царської неволі нашого Князя Церкви запросив мене до митрополичої палати, де після прилюдного привітання на львівському двірці, Митрополит бажав зустрітися з тіснійшим колом громадських діячів. І тут саме полковник Ґужковський познайомив мене з архикнязем, який в окремій кімнаті приймав на авдієнції декого з громадян. В моїй першій розмові з ним виявилося, що він доволі добре обізнаний з нашими стрілецькими справами.
Ясно, що це полк. Ґужковський розказав йому про наші переходи від 1914 року, про намагання австрійських штабовців – в тому випадку поляків, які хотіли звести Легіон УСС до мініятюрної формації без ніякого політичного характеру. Вичувши зі слів архикнязя обурення такою політикою, я розповів йому як то мені доводиться набирати новобранців, що масою голосились до УСС: я мусів оминати різні розпорядки австрійського командування, що обмежувало розріст УСС. Тоді архикнязь сказав рішучо, що моя робота, мої заходи добрі та що на майбутнє він буде помагати мені в цих організаційних справах і просив тримати з ним звязок.
Село Кадлубиськ поблизу Бродів, зима 1917–1918 рр.
З того часу почалось наше листування. Кілька разів відвідував я архикнязя на фронті, в Кадлубисках біля Бродів. Зустрічалися ми теж і у Львові та звичайно заходили на гору св. Юра до Митрополита, який брав участь у наших конференціях. В моїх листах до архикнязя я вказував на те, що австрійський уряд своєю мовчанкою в справі відродження української держави, яку вже визнали були деякі держави Заходу, рискує втратити майбутнього доброго союзника. Архикнязь признавав мені слушність та всю вину складав на глупоту міністрів, при чому заповідав, що незабаром наступлять зміни. І ці зміни дійсно наступили. Взимі почались мирові переговори України з центральними державами Европи, а то з Німеччиною, Австрією, Болгарією і Туреччиною. Архикнязь виявив під час них велику рухливість. Українські делеґати, переїжджаючи через Львів до Берестя, ніяк не могли навязати звязку з галицькими політиками. Німецькі старшини, супроводжаючи їх, не давали змоги зайти на гору св. Юра, або порозумітись десь у якійсь установі. Тоді архикнязь порадив мені вислати до Берестя довіреного чоловіка, який міг би помогти київським делеґатам сконтактуватися з галицькими політичними колами. Тут треба пояснити, що в цих воєнних часах тільки вояки могли свобідно їздити.
Під час одного переїзду київських делеґатів через Львів, вони взялись на спосіб, а саме попросили німецького старшину завезти їх до книгарні т-ва ім. Шевченка. Там вдалося їм за допомогою управительки книгарні, Панкевичевої, стрінутись незамітно з галицькими політиками. Саме були вони на нараді в Народній Канцелярії, що містилась у тому самому будинку. Галицькі політики заявили мировим делеґатам, що приготовляють для них матеріяли щодо західніх границь України і до тижня передадуть на львівському двірці, під час повороту делеґатів з Києва до Берестя. І дійсно по кількох днях дістав я з Народної Канцелярії потрібні матеріяли з проханням доручити їх якимось способом мировим делеґатам. Справився з тим дорученням надзвичайно хитро підхорунжий УСС Ф. Палащук. Між цими матеріялами був теж проєкт статуту окремого коронного краю Галичини (до якого мали бути приєднані українські повіти північної Буковини) з власним сеймом та адміністрацією.
Один примірник цього проєкту вислав я окремим курієром до архикнязя, він негайно виїхав під Берестя, викликав до себе голову австрійської делеґації, міністра закордонних справ ґрафа Оттокара Черніна та виміг на ньому, щоб цей прийняв до мирового договору з Україною, як таємний додаток, зобовязання Австрії зорганізувати коронний край Галичину з українською автономією та ратифікувати його найпізніше до половини липня 1918 р. Чернін виконав тільки частину свого зобовязання, прийнявши проєкт про коронний край Галичину. Але до ратифікації не прийшло, знову ж через опозицію поляків, які називали Берестейський мир четвертим розбором Польщі.
Три дні після підписання мирового договору України з центральними державами, а саме 12-го лютого 1918 р. архикнязь візвав мене телеграфічно до себе та наказав ужити негайних заходів перед Українською Національною Радою та Боєвою Управою УСС, щоб вони домагалися в міністерстві закордонних справ у Відні та в начальнім австрійськім командуванні поширення легіону УСС до 40 тисяч з тим, щоб 30 тисяч стояло у Києві, а 10 тисяч у Львові. До тижня ми мали зіхатись на горі св. Юра та обговорити разом з Митрополитом висліди моїх заходів. На жаль, з цих заходів нічого не вийшло, бо польські протизаходи вились куди сильніші. А проте задуми архикнязя свідчили найкраще про його далеку передбачливість.
Ще нераз ми мали зустрічі з архикнязем на Святоюрській горі в ці надійні часи, коли будувалась Українська Держава. І тепер згадується ці дні незабутні та Митрополита, який залишив по собі память «Великого» та про якого слава піде від роду в рід. З Митрополитом Андреєм звязана теж історія прапору УСС. Коли в 1916 р. львівське жіноцтво вигаптувало прапор за проєктом І. Іванця, Митрополит радо погодився поїхати до Розвадова, де тоді стояв Вишкіл УСС, і 23 жовтня 1917 р. посвятив його та виголосив при тому глибоку змістом проповідь. Тоді теж посвятив у Пісочній, де стояв кіш УСС-ів, фундамент під памятник тим, що впали за волю України. Цей памятник здвигнули потім УСС-и Коша. Це була його перша поїздка після повороту з заслання.
далі буде…
