Сьогодні завершуємо знайомити читачів Фотографій Старого Львова із публікацією українського кооператора Романа Раковського “Львів – централя української кооперації”, яку було надруковано у Ювілейному Збірнику “Наш Львів. 1252-1952” (Ню Йорк, 1953. Видавництво “Червона Калина”. Оригінальність тексту збережена). Першу частину можна прочитати тут, а другу – тут.
Треба було б ще багато часу, щоб оглянути всі інші кооперативи у Львові. Я згадаю хоч важніші: кооп. «Зоря» на Богданівці – споживча, крамниця, цукерня, фабрика синки, чорнила і скринок, які постачала у великій кількості для опаковування різних виробів в українських фабриках у Львові. Кооператива «Пласт», крамниця спортового приладдя і виробництво спортових одягів, а також дріжджевих порошків і мухолапок. Кооператива Інженерських Робіт «К.І.Р.»: кооп. праці з відділами – архітектурним, будівельним, інсталяційним, електричним та фабрикою бочок на масло; експедиційно-перевозова, кооператива «Гарма», кооператива пасічників «Рій», галянтерійна крамниця «Базар», Видавнича Кооператива «Ізмарагд». Видавнича кооператива «Червона Калина», що видавала ілюстрований місячник «Літопис Червоної Калини», дуже поширений, і присвячений головно історії визвольних змагань і дуже поширений Календар-альманах «Червоної Калини», а крім того багато вартісних книжок. Ініціяторами, керманичами і авторами були здебільша учасники визвольних змагань, головно УСС. Видавництво «Червона Калина» обходило б тепер 30-ліття свойого існування. Воно відновило свою діяльність в Ню Йорку, завдячи чому побачила, світ і ця книжка.
Врешті погляньмо ще на кооперативну фабрику «Суспільний Промисл». На весну 1932 р. службовці українських установ, згуртовані в професійній організації «Союз Українських Службовців Галичини», в скороченні «Супруга», вирішили заложити виробничу кооперативу, щоб таким чином поборювати безробіття. Дрібними ратами зібрано 3000 зол. уділового капіталу, 5000 зол. позичила, кредитова кооператива «Супруга». З тим капіталом кооп. «Суспільний Промисл» урухомила в грудні 1932 р. в трьох кімнатах та з двома робітниками «фабрику» цикорії. В початках ціла продукція обмежувалася до пакування, готової вже, меленої цикорії у влаєні обгортки і таким чином в наших крамницях появилася цикорія «Луна».
Але в 1939 році фабрика цикорії і сурогатів кави «Суспільний Промисл» містилася вже у власному триповерховому залізно-бетоновому будинку та була устаткована модерними машинами, при чому затруднювала понад 100 робітників і службовців. Вона контрактувала, плянтації цикорії і цукрових буряків по селах жовківського і сумежних повітів та мала велику власну сушарню біля залізничої станції в Жовкві, Її вироби: цикорія «Луна», сурогати кави «Пражінь», «Доміно», «Чоколядова Луна», «Солодова кава Луна» доходили в найдальші закутини західньо-українських земель та здобували собі постепенно збут також серед чужого населення. Балянсова вартість її майна досягала пів мільйонана золотих, а дійсна вартість була куди більша. В тому було тільки нецілих 20 тисяч зол. уділового капіталу, решту осягнено з чистих зисків виробництва. Пояснити ті нечувані в тодішніх умовинах осяги за нецілих 7 років діяльности можна лиш тим, що вона мала добру управу, вишколених фахівців, відданих справі робітників і службовців (які на тодішні умовини були гарно платні й забезпечені корисним колективним договором), але й тим, що фабрика мала зорганізований кооперативний ринок збуту, отих 3000 сільських і кількадесять міських кооперативних крамниць, що впроваджували вироби українського промислу, усуваючи зі своїх полиць чужі. Так то кажне українське виробництво – кооперативне чи приватне, знаходило зразу запевнений збут при мінімальних витратах на рекляму і пропаганду та безкоштовного збутового апарату, агентів тощо, бо всі ті функції виконував «Центросоюз», «Кооперативні союзи» та «Народна Торговля». Був це здебільша, свій сільський ринок, не дуже то поємний, але він вистачав на, те, щоб поставити на ноги початкове, слабе капіталом, виробництво. Здобуття міського ринку вимагало вже багато більших зусиль і витрат. Але й тут приходила з допомогою наша кооперація. Поширений нею клич «свій до свого», перекидався і на міста, відбиваючись широким відгомоном по Львові, столиці нашого кооперативного руху.
В 1939 р. працювало в українських кооперативних підприємствах Львова понад півтори тисячі службовців і робітників. Приблизно ще раз стільки працювало в українських установах, таких як “Рідна Школа”, “Просвіта”, “Сільський Господар”, різні приватні школи, українська, преса, видавництва і головно промислові, торговельні та ремісничі підприємства. З членами їх родин це було яких 12 тисяч, значить 20% тодішнього українського населення Львова. Була це верства незалежна від чужого державного жолоба, чи чужих працедавців, яку удержувала, безпосередньо, або посередньо українська кооперація. Кооперативні службовці поголовно оподатковувались на «Рідну Школу», «Тов. Українських Інвалідів», «Просвіту», вони становили поважний відсоток передплатників української преси, при чому оголошення кооперативних підприємств причинялися до розвитку тієї преси.
А якщо ви раділи колись перемогою нашої футбольної дружини «Україна» над польською «Погонею», чи жидівською «Гасмонеєю», то напевно знаєте, що більшість змагунів тієї дружини були службовцями «Ревізійного Союзу», «Центросоюзу», «Маслосоюзу» і «Суспільного Промислу». Ця дружина не тільки копала мяч, вона здобувала для нас пошану львівської вулиці, а деколи й серце її. А коли весною 1939 р. польська університетська молодь на спілку з вуличним шумовинням громила українські установи, то ті погромники не мали відваги рушити на жовківське передмістя під фабрику «Суспільного Промислу». Бо там на плоскому даху фабрики сиділи хлопці із Знесіння, Збоїск і Замарстинова – «львівські діти», а поруч них стояли наготовлені купи каміння та всякий залізний лом. Погромами вже не можна було знищити українського Львова, ані його застрашити, З кожним днем бачилося, як він ріс, міцнів, як розгортався наступ зорганізованої української маси на чужу твердиню в середині її мурів.
Большевицька, навала змела з лиця землі ці наші здобутки довголітньої важкої і витривалої праці. Але навіть жахливий большевицький режим не зміг затерти память серед народу про те, що спільним, свідомо зорганізованим зусиллям, можна, і в найважчих умовинах змагатися й перемагати.
В слушний час ця память перетвориться у чин.
