22 вересня 1939 року радянські війська увійшли до Львова. Німецькі ж — відступили за лінію Вісла-Нарев-Сян, вказану у таємному протоколі до договору Молотова-Ріббентропа. Вступ до Львова радянських військ означав, що під контроль СРСР потрапляла вся Західна Україна.
Дуже швидко виявилися закриті усі політичні партії. У 20-х числах вересня 1939 року вийшов останній випуск газети «Діло». Така ж доля чекала й інші видання. У січні 1940-го до саморозпуску змусили Наукове товариство ім. Тараса Шевченка. В усіх адміністративних та освітніх інституціях місцеві кадри переважно замінили «прибульцями».
Найстрашнішим елементом «радянізації» став маховик репресій, який «совєти» запустили майже відразу після своєї появи. Вже у вересні 1939 року рахунок заарештованих пішов на тисячі. Історик Ян-Томаш Гросс дослідив, що за 1939-1941 рр. «совєти» знищили невинних людей в чотири рази більше за нацистів — на удвічі меншій території.
Але й фаворизація «новою владою» зовсім не була гарантією виживання. Науковців і громадських діячів Кирила Студинського та Петра Франка, сина поета Івана Франка, у червні 1941-го «евакуювали» на Схід. Обидва загинули дорогою, швидше за все, від рук своїх «благодійників».
Ті, хто не виїхав і кого оминули репресії, зіткнулися з радянським повсякденням: постійний брак необхідного, черги, антисанітарія, дріб’язкова корупція в усьому, не менш дріб’язковий контроль, плани, які ніхто не збирався виконувати.
Богдан Чайківський описує один із таких випадків: під час наради з приводу планування постачання продуктів за участі міністра продовольства УРСР постало питання — а скільки в план вписати мороженої риби? Всі пояснення, що у Львові морожену рибу не споживають, розбилися об залізобетонне «Будут кушать!». Зрештою, в план вписали 500 т. Коли ці тонни надійшли до Львова, з’ясувалося, що у місті просто немає холодильників для зберігання такої кількості мороженої риби і майже все викинули.
За спогадами історика й археолога Лариси Крушельницької, споживачі запам’ятали цей час, як період, коли у крамницях була лише риба. Очевидно, влаштувавши штучний дефіцит на всі продукти, крім риби, намагалися примусити львів’ян її розкупити.
Ці незручності були наслідком нераціональної організації економіки. Але вони не стосувалися представників влади та працівників каральних органів. Для партійців одразу ж з’явилися окремі «розподільники».
Вирішення абсолютно кожного питання залежало цілком від клерка у конторі. Той же чудово усвідомлював свою владу — і нескладно уявити, яке задоволення давало йому усвідомлення своєї переваги над тими, хто раніше стояв значно вище за нього на соціальній драбині.
А до цього ще додавався всепроникний принцип політичної благонадійності. Картки на їжу, працевлаштування, спрямування на лікування отримували передусім люди «пролетарського походження» і не запідозрені у «націоналізмі». Всі «політично неблагонадійні» або отримували необхідне в останню чергу, або не отримували взагалі.
Ті, хто зіткнувся з системою освіти та культури, опинилися у царстві абсурду. Звичайною практикою стали призначення на відповідальні посади малоосвічених, нахабних, зате «партійних» кандидатур. Новинкою став постійний ідеологічний контроль. Один із місцевих, котрий влаштувався шкільним інспектором, був здивований, коли секретар партячейки наказав зафарбувати малюнки на стіні, де він угледів хрест — хоча йшлося про польські народні візерунки. Але погроза відправити інспектора на Сибір за такий «злочин» уже навівала жах.
Люди опинилися у становищі, коли абсолютно все залежало від сили, для якої вони були нічим і ніким, що керувалася незрозумілими законами й яка постійно загрожувала арештом чи вивезенням тільки за те, що ти був тим, ким був. У такій ситуації людина поступово втрачає здатність логічного мислення, опору, її інтереси починають зводитися до того, щоб вижити фізично. Не до «високих матерій», коли немає впевненості, чи тебе завтра не заарештують за абсолютно незрозумілим звинуваченням.
У першу чергу це било по еліті. Чи тому, що її вимоги до себе й оточення були вищими і їй не так просто було опуститися до стандартів «суспільства виживання» і змиритися з царством абсурду. Чи тому, що були значно гірше, ніж решта суспільства, ознайомлені з побутовою стороною життя. Як згадувала п. Крушельницька, багато хто з жінок із «добрих домів» не вміли, наприклад, чистити картоплю.
Ось тільки два приклади. Олекса Кузьма, офіцер Української галицької армії, автор блискучої праці «Листопадові дні у Львові 1918 року». Наприкінці 1930-х уже старший віком історик і журналіст серйозно занедужав. 1940-го він залишився практично без засобів до існування і звернувся до «нової влади» за грошовою допомогою. Але виплату допомоги визнали недоцільною, оскільки свого часу потребуючий працював у «буржуазній газеті «Діло». Олекса Кузьма помер у травні 1941-го.
Іван Карпинець, історик, дослідник військової історії Західної України. Один зі засновників і хранителів колекції майбутнього Музею визвольних змагань у Львові. Його доля була подібною — важко хворий, залишився сам на сам із нестатками без можливостей отримати допомогу від держави. Він пережив війну, Незадовго до смерті хворий був змушений заробляти приватними уроками німецької мови. Так і помер 1954 року.
Не диво, що першим враженням Кароліни Лянцкоронської, правозахисниці шляхетного польского роду, першої жінки, котра стала доктором Львівського університету, після того, як вона дивом уникла арешту і перейшла у нацистську зону окупації довоєнної Польщі, було відчуття безпеки та комфорту. А це був окупований гітлерівцями Краків, звідки 1940 року було вивезено до концтабору Заксенхаузен кількасот професорів Краківського університету.
Іван Лисяк-Рудницький, на той час — 20-річний син Мілени Рудницької, студент юридичного факультету Львівського університету, після звістки про радянський напад на Польщу виїхав на Захід і навчання закінчував у Берліні та Празі. Після війни він стане автором десятків статей та есе, людиною, котра чи не найглибше осмислила українську історію ХІХ-ХХ с.
А молоденький поручик польської армії постав перед гірким вибором — кому здаватися в полон. Вибрав німців, а не «совєтів». Зумів втекти з полону, пробрався до рідної Варшави, став учасником підпілля, солдатом Армії крайової. Був зв’язковим між «Краєм» та урядом у Лондоні. Брав участь у Варшавському повстанні. Після війни став відомий усьому світові під своїм підпільним псевдонімом — Ян Новак, насправді його звали Здзіслав Єзьоранський.
Джерело: http://nv.ua/
