Ім’я Юлії Кривої-Писаревої практично невідоме в Україні і Львові. Її героїчна та трагічна доля знайома, хіба що землякам-левандівчанам завдяки проекту “Історія Левавандівки на старих фотографіях”, який задумала і реалізувала Софія Гдакович за активної участі Ігоря Ткачика та Володимира Голода.
Перша і Друга світові війни та міжвоєнний період перетворили життя молодої жінки в низку драматичних і трагічних випробувань. Коли в листопаді 1918 р. почалися бої за Львів юна Юля, за прикладом старшої Марії, прослизнула через польські застави коло вокзалу, перейшла в центр міста, вступила в ряди Української Галицької Армії і стала санітаркою. Після поразки її сім’я зазнала репресій від польської влади – сестри і батько відсиділи півтора роки в Бригідках.
Після виходу на волю Юля знайомиться і одружується з старшиною армії УНР Гаврилом Писаревим. Не маючи роботи, будучи неблагонадійними для нової польської влади подружжя вирішує виїхати на радянську Україну. Вони працюють вчителями в Кіровоградській області, виховують двох синів. Але спокійне життя переривається новими випробуваннями – в Україні почався інспірований більшовиками голод. Пізніше, вже на еміграції, вона описала ці страшні роки в статті “Політична помилка”, надрукованій в газеті НАШЕ ЖИТТЯ в 1953р.
“ У крамницях не було нічого. Заборонено цілковито торгівлю харчовими продуктами. Заборонено перевозити харчі залізницею. За пуд картоплі, взятої голодними людьми з колгоспу, розстрілювано… Я насолила помідорів, огірків, капусти, сподіваючись пережити важкий час і не припускаючи, що вчителям не дадуть належноъ ъм харчевоъ пайки. Але я помилялась. Ще з осени дали нам по мішку найдрібнішої і найгіршої картоплі, трохи моркви й оце було все. До самого нового врожаю я не одержала ні кусочка хліба, ні цукру, ні крупи, ні товщу. Тільки чоловік на фабриці діставав майже щодня 300 г чорного глевкого хліба і літру пісної юшки з солодкої капусти… Триста грам хліба і літру юшки було замало на 4 особи і ми почали опухати з голоду. Одного разу мій старший син сказав мені- Мамо, я не піду до школи. Мене дуже болять ноги. Я не можу ходити…
Обіцювали нам, що мука і цукор вже в дорозі, але завжди потім виявлялося, що наші приділи вкрадено. Зрозуміло, що крала їх партійна організація, щоб краще забезпечити себе й комсомольців. А про непартійних вчителів хто буде думати. Старі віком вчителі відвозили остатки золота і срібла (що якимсь чудом збереглися від ока влади) в ТОРГСІН, де було все з харчів і різні люксусові товари, але тільки за золото і срібло( ТОРГСІН – це торгівля іншоземною валютою). Ми до жадної з вищезгаданих категорій не належали, тому поділяли долю нашого селянства”.
Не зважаючи на ризик і небезпеку, Юлія наважується звернутись за допомогою до батьків, які жили у Львові на Левандівці у ворожій в той час до СРСР “панській ” Польщі.
Далі вона розповідає: “На пару тижнів ми були забезпечені, однак мій чоловік був дуже пригноблений і далі. Він розповідав страшне. В Мелітополі по вулицях конали в конвульсіях голодні люди, пришельці з сіл. Мертві валялися по тротуарах як здохлі ворони. Люди переступали через мертвих, а на конаючих ніхто не звертав уваги. На станції не можна було пройти. Клуночок з харчами мій чоловік держав обома руками під кожушком, а за ним гарячими божевільними очима слідкували здичавілі люди, доки він не увійшов до вагону. Села вимирали… В селі Терпіння недалеко Мелітополя, населення якого жило головно з садівництва, усі вимерли або розбрелись по Україні. Село вимерло і опустошіло, а Москва їла його садовину, не давши взамін ані фунта хліба. Пізніше село Терпіння заселено російськими селянами десь з-під Орла”
Їм пощастило вижити в ту голодну і холодну зиму. Весна несла надію на якусь поживу і порятунок.
” Ще добре не зазеленіли луги над річкою і межі по полях, а ми ходили та шукали кропиви та щавлю, але не знаходили нічого, крім гіркого т.зв кінського щавлю, від кого страшенно нудило. Люди шукали жаб, але ті ще не повилазили з нірок… Із сіл розбрелися господарі, власники родючих українських чорноземів, несучи вишивані рушники, скатерті, одежу, полотна до міст, щоб усе це за пів-даром збути за кусник хліба. Але не всі мали що продавати і не всі мали силу дійти до міст. Як мухи падали вони по широких степових дорогах, садках, міських вулицях, парках під вітринами крамниць…
Під одним кущиком на межі знайшли їжака і несли його додому, як дорогоцінний скарб, щоб забити його, зварити і з’їсти. Хоч нам і жаль було невинного сотворіння.
Але їжачок мав щастя … Дома ми застали повідомлення з ТОРГСІНУ. Наш їжачок залишився живий, привик до нас і цілими ночами тупцював по підлозі кімнат, шукаючи поживи та часом навіть вилазив на ліжка і лякав дітей, а ми вечорами не боялися гадюк, яких було багато над річкою. З другої пачки харчів із ТОРГСІНУ ми замінили частину продуктів на насіння картоплі, квасолі і кукурудзи, щоб засадити город. І коли зійшла перша квасолинка, як ми тішилися! Нарешті вчителям приділено по 1 л молока на родину. Я почала рвати з городу молоденьку моркву, терла її на терку й варила зупу, заливаючи її молоком. Так ми всі протягли аж до жнив…
Підчас голоду я висохла як кістяк. Мені було тоді 31 років. Але моє тіло виглядало, як старенької бабусі .Після голоду ми хворіли на малярію, бо за голодом ідуть різні хвороби. Ціле літо трусила нас страшна лихоманка й нищила нашу червону кров. Після хініни і інєкцій вона покинула нас, і ми ступенево почали поправлятися, але мій старший син ходив білий як папір: обличчя його не опалювалося і не румянилося ще три роки після голоду “
Але за порятунок, який прийшов від родини і Західної України довелось заплатити дорогу ціну. Каральна, нелюдська система нічого не забувала і нікому не прощала.
Попереду були нові випробування – заслання, каторга в Сибіру, апеляції , нарешті звільнення і довгі пошуки синів по дитячих будинках. В 1939 році цій сильній жінці вдалося знайти і повернути собі дітей, лиш чоловік пропав безвісти. Насувалась Друга світова війна і вона також не обійшла сім’ю Юлії.
Ці і подальші події життя Юлії Писаревої заслуговують окремої статті. Забігаючи вперед, можна сказати, що саме голодомор став головним чинником, який в подальшому зруйнував родину Юлії Писаревої, хоч сам голод вони пережили. Повоєнні роки на еміграції вона повністю віддалась пошукам синів і громадській діяльності. Багато дописує в діаспорний журнал НАШЕ ЖИТТЯ.
В 1953 р. виступає в Брюсселі на Світовому Конгресі Матерів з рефератом “Шлях матері-українки в СССР”, де звинувачує радянську систему в руйнування традиційних сімейних цінностей.
Тяжкі життєві випробування не пройшли безслідно, її життя обривається у віці 53 роки так і не осягнувши найголовнішої цілі – знайти своїх синів.
І ніби пророчим став сумний вірш, написаний нею ще у 20-літньому віці.
Айстри.
Сині айстри умирали
З дерев канув жовтий лист
Блідий місяць водив зорі
По блакитному просторі
Сріблом проясняв садки
Білі цілував хатки
На довгу з літом розлуку
На зимову чорну скуку
На розрадоньку мені
Та на згадку в чужині
1.IX.21.
Львів
Велика подяка за надані матеріали п.Соломії Брик зі Львова та п.Надії Канюці з США – родичам Юлії Писаревої.
Ігор ТКАЧИК
