Укотре намагаюсь окреслити для себе найголовнішу сутність класичного, питомого, правдивого, «фірмового» львів’янина, але чомусь завше вимальовується успішний чужинець-авантюрист, що покинув свою батьківщину і віднайшов тут для себе нову землю обітовану, новий Єрусалим. Місто, переповнене чужинською сутністю, — ось чим був Львів протягом усієї своєї історії.
«Подивись на більшість тих, кому лише незмірні міста дають притулок», — писав колись найрозумніший із громадян міста, його хроніст, поет і бургомістр. — «Велика частина цієї юрби позбавлена батьківщини, з вільних міст і колоній своїх, з цілого врешті світу стеклася. Одних привела сюди амбіція, других необхідність громадського обов’язку, інших жадоба розкоші, пошуки багатого та вигідного місця служби, ще інших прагнення до вільних студій; когось притягнула дружба, когось працелюбність… багато людського матеріялу, доброго до поселення, з високою рільничою, торговельною та промисловою культурою і власним виробленим суспільним ладом постачали Львову Саксонія та надренські країни». Отож чужинці звикли творити історію Львова.
Та й від самих своїх початків, від самої сутності своєї назви Львів опинився ніби ні в сих ні в тих. Мандрівник XVII століття Мартин Ґруневеґ пов’язує заснування міста з тим, що «князь цієї землі вбив лева, який жив у яскині неподалік замкової гори, прибрав ім’я царя звірів і заснував місто». Якщо легенда про заснування, наприклад, Рима більш-менш стикається зі здоровим глуздом (бо вовчиця могла вигодувати двох хлоп’ят Ромула і Рема, такі випадки траплялися), то лев у львівській печері — казочка, хоча й
теж з реальним підґрунтям. У «Житті тварин» Брема зазначено, що леви водилися на півдні Європи ще в XI столітті. Не так вже й давно і не так далеко від Львова (хоча збіглий з півдня Європи лев наряд чи міг двісті років переховуватись у львівський печері). Отже лев, тварина не місцева, — перший чужинець у нашому місті.
Найбільші львівські хроністи Бартоломей Зиморович (1597-1677) і Денис Зубрицький (1777-1862) мають різні версії виникнення герба Львова. Перший із них відзначав: «Герб, наданий цьому місту, не від короля звірів, але від князя Руського бере свій
початок, що підтверджують залишки найдавніших пам’яток; а також північна зірка, яка супроводжує цього сонячного звіра. Вже навіть у найдавніші часи цей урочистий знак нашого Лева вживався великими понтифіками, імператорами, королями. Був наданий
Олександрії, потім Римові і багатьом іншим містам. Однак мандрував він різними землями, аж поки знайшов собі місце у Львові, де й дотепер перебуває. Чи справді той самий князь узяв цього звіра за емблему, чи це пасувало містові, до тих пір не уславленому
символом, не насмілюся стверджувати. Більш вірогідним я б вважав це винаходом наступних століть, коли стало звичаєм глумитися навіть із християнських імен або створювати з невідомого химери». Денис Зубрицький припускав інше: «Чому руські князі використовували в гербі лева, тварину зовсім чужу для їх країв і відому хіба з літератури? Слов’янський ідол «Чорний Бог» мав бути у вигляді лева. Південні русини, можливо, віддавали йому особливу честь і використали його зображення на прапорах і печатках. Хоча згодом, просвічені святим ученням Христа, не знищили цих уже чужих, зрештою, символів, під якими досі воювали, і так лев став гербом. Можливо, що в цьому місці, де зараз є Львів, була славна святиня цього божества, а від цієї назви назвали й місто, де вона існувала. Це божество, безумовно, вшановували на горі, званій горою Лева, а згодом Стефана… Можливо, після зруйнування язичницького капища її присвятили першому мученикові святому Стефанові».
Засновник міста Данило Галицький не любив Львова і жив здебільшого у своєму милому серцю Холмі, і це було символом відмови українців від цього міста.
Що ж заважало українцям бути господарями на своїй землі? Як пише хроніст Денис Зубрицький: «слов’яноруський народ на цій землі споконвічний, доісторичний, уже в XII і XIII століттях такий численний і розмножений, що кожен клаптик землі заселяли хлібороби, край був укритий селами й містами, початок і назви яких зникають у неприступній давнині, в дохристиянських часах. Майже всі існуючі й тепер, часом нікчемні, містечка колись були в дуже квітучому стані, про них згадують найдавніші літописи: отже й Львів, одне з найзнаменитіших міст цього краю, може пишатися
такою ж давниною».
Чужинська навала не забарилася до пишного і квітучого Львова. Як мухи на мед ринули сюди чужинці ще за ранньоукраїнських часів. Хроніст розповідає, що німців, як-от вірмен, караїмів і татар, запросили сюди руські князі ще до захоплення цього краю
поляками, ті ж князі надали їм особливу протекцію. «Лев, князь Русі, за вірну службу надає війтові німецького права Бертольдові Штехеру млин у Львові… Зі стількох народів, що різняться між собою мовою, звичаями, обрядами та віровизнанням, складався
придворний почет Лева».
Не встигли українці розплодитися у Львові, як їх потіснили німці, й серед українського етнічного моря спочатку постав анклав німецький, згодом польський, ще згодом польсько-єврейський, потім російський і нарешті уже в наш час український в першому поколінні, український за сутністю, але рустикальний за духом, тобто ворожий урбаністичній культурі, ворожий самому собі, бо міщанин — це громадянин міста принаймні у третьому поколінні, а нам на нього очікувати щонайменше півстоліття…
Усі видатні львів’яни — не львівського походження. Найбільший меценат і інвестор Львова за всю його історію, грек з Криту Костянтин Корнякт, мав посаду Коронного митника і контролював усю торгівлю вином на Чорному морі. Він залишив нам у спадщину збудовані власним коштом пам’ятки ренесансу європейського і світового значення. Що залишать після себе у спадщину нинішні голови державних податкових і митних служб?.. Найбільший купець Львова, жорстокий і цілеспрямований Павло Боїм, що нині споглядає на нас непривітним оком із портрета на своїй родинній каплиці, — виходець з Угорщини. Патриціанська родина Шольц-Вольфовичів, бургомістри Павло та Мартин Камгііани, Массарі, Убальдіні, Сігніо… Ім’я видатним чужинцям у Львові — легіон.
Але попри все, чужа, новопридбана, віднайдена батьківщина стає милою і культивує найбільший патріотизм, який тільки може існувати у світі, — львівський патріотизм, патріотизм бренду «Semper fidelis!» (Завжди вірний тобі, Львове!)…
Ілько ЛЕМКО
Джерело: Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011.
