Луцькі вірмени, або кілька штрихів до історії міста

Поліетнічність як багатолика модель співжиття багатьох народностей у Луцьку на Волині відома, принаймні, від часів великого князя литовського Вітовта. До малих етнічних груп міста пізнього середньовіччя і раннього Нового часу належали вірмени.

Точний час появи вірмен у Луцьку невідомий. Кондак (вірменська булла) від 1364 року католікоса Месропа І львівській вірменській громаді про призначення єпископа Грігора визначав межі вірменської єпархії. Сюди входили Львів, Володимир з їхніми уділами та Луцьк. Як зауважив Ярослав Дашкевич, ці межі явно не співпадали з тогочасними політичними кордонами, а відбивали існування князівств із центрами у Львові, Володимирі та Луцьку. Відтак – імовірне існування колоній у цих містах від часів Галицько-Волинської держави. Відомі також згадки про вірменську парафію у Луцьку в кондаках католікосів від 1375, 1380, 1383, 1384, 1388 та 1390-х років. Окремі вірмени-поселенці Луцька зафіксовані у міських книгах Львова від 1406 року.

Вірменські центри в українських землях епізодично перетворювалися на єпископські столиці. Луцьк вважався столицею вірменського єпископа за традицією, що зберігалася у Львові другої половини ХVII століття. Цей переказ зафіксував Луї-Марі Піду де Сент-Олон: «Місто Луцьк після Києва є столицею вірменського архиєпископства».

Луцькі вірмени мали свою церкву –  собор св. Стефаноса, збудований у 1376–1378 роках. У 1437 році великий князь Свидригайло дарував у власність вірменському владиці село Цеперово (нині село Цеперів у Луцькому районі на Волині). З часом володіння громади розширилися і в користування перейшло ще кілька маєтностей. У першій половині ХVII століття нечисельна луцька вірменська спільнота віддала себе під захист львівській громаді.

Одним із центрів переселення вірмен до Луцька була Волоська земля. На це чітко вказує «Лист вірменам міста Луцького на визволення їх від плати деяких податків до десяти років» (1561). Відповідно до цього документу, вірмени, які прийшли до Луцька з Волоської землі чи інших країв і залишились тут («домами своїми осіли»), звільнялися на десять років, тобто до червня 1571 року, від сплати податку серебщизни (загальнодержавний податок у Великому князівстві Литовському) і загальних платів і повинностей наших господарських (королівських), а також замкових і міських цим листом їх вільними чинимо на десять літ».

Після того, як мине десять років, зазначалось у королівському листі, – луцькі вірмени, як і решта міщан, поверталися до обов’язку сплачувати усі міські / замкові плати.

Карикатурнi зображення львiвських вiрмен Норсеса i Норсесовоi, 1670 рiк, archives.gov.ua

Карикатурнi зображення львiвських вiрмен Норсеса i Норсесовоi, 1670 рiк, archives.gov.ua

Представники вірменської громади Луцька приймали безпосередню участь у міському житті. Так, у 1639 році луцькими шафарями були славетні Бальтазар Вірменин та Самійло Лебідь. Шафарями називали тих, хто відповідав за міську скарбницю, контролюючи її доходи й видатки. 12 січня 1640 р. ці чоловіки уже як старі луцькі шафарі складали присягу на луцьке міщанство.

Перед безпосереднім виголошенням урочистого юраменту колишні служебники маґістрату зазначали, що вони мешкали під ратушною юрисдикцією та разом з іншими міщанами несли податкові повинності, а крім того – рік урядували на шафарській службі, тому просили дозволити їм «веселитись тією вольністю, якою все місто радіє з щедрої ласки королів наданої, від сплати мит позбавлення в Короні Польській, як і у ВКЛ, так на сухій дорозі, як і на воді».

Вірменкою-міщанкою була і дружина міського писаря Яна Томковича, поляка за походженням, Марта Іванисівна. 20 червня 1639 року жінка приходила на ратушу, аби з дозволу чоловіка-опікуна внести до актів Луцького маґістрату запис про продаж частини ґрунту і халупи на Вірменській вулиці львівському міщанину Івашкові Бернатовичу за 70 польських золотих.

Актові документи, загалом, промовисто свідчать про етнічну, а з тим – і конфесійну строкатість Луцька раннього Нового часу. Вона передбачала співіснування в соціумі міста різних народностей (русинів-українців, поляків, євреїв, караїмів, вірмен), обумовлювала постійний діалог їхніх культур.

Оксана ШТАНЬКО
Джерело: Хроніки Любарта