Ця зустріч із Сергієм «Кузею» Кузьмінським відбулася в його московській квартирі у березні 2008 року. До Білокам’яної наприкінці 1990-х музиканта привело кохання до дівчини Насті, яка тоді навчалася в Москві. До того ж модним ді-джеям у російський столиці платили більше, ніж у Києві, а Кузя вже тоді вправно грав гоа-транс. І досить швидко став резидентом найуспішнішого на той час промогурту Good Food-Sun Trance, що спеціалізувалася на псі-трансі.
Плодом особистих пошуків у цьому напрямі електронної музики стали чотири альбоми (Melange Ceremony, Redo From Start, Extremly Rich, Gutsul Chant), з яких на сьогодні видано лише один експериментальний диск із його кавер-версіями на композиції «Перкалаби» – івано-франківський гурт він щиро любив і запросив на розігрів концерту «Братів Гадюкіних» взимку 2006-го.
Це інтерв’ю абсолютно відрізнялося від звичайних робочих рандеву. Спочатку ми випили по сто, потім переглянули нещодавно скачаний з інтернету фільм Еміра Кустуріци, потім знову випили, Кузя увімкнув музику. І почалася розмова, що швидко перетворилася на низку споминів артиста про творчість, друзів, власні проблеми, пригоди й казуси – про все, з чого складалося його життя.
«Ді-джеєм був завжди…»
У. Т.: Сергію, чим особливі твої нові альбоми?
– У певний момент я усамітнився в келії. Пережив дуже важкий період, пов’язаний з наркотичною залежністю, здолав її, але проблеми зі спілкуванням залишилися. Переходячи з одного стану в інший, я загубив контакт із людьми. І поки відновлював цей контакт, вирішив не гаяти часу й захопився комп’ютерними технологіями в музиці. Вже записані альбоми – результат п’ятирічних пильнувань перед монітором.
У. Т.: У який момент ти вирішив зайнятися електронною музикою?
– У 1995 році з «Братами Гадюкіними» приїхав до Києва пограти у клубах – навіть не заради грошей, а просто потусити. Але вдалося домовитися лише про один концерт в одному клубі. Прийшло близько 20 глядачів. А потім було рейв-паті, що зібрало понад 400 осіб. Тоді я і зрозумів, що настали нові часи.
У. Т.: Складно було перекваліфіковуватися з інструменталіста на ді-джея?
– Ще у 1980-х я грав на львівських дискотеках. На будь-якій п’янці-гулянці, де була хоч якась апаратура, крутив музику. Завжди тягав у сумці або наплічнику бобіни, вініл, касети. Тепер у мене в кожній кишені по i-pod’у.
У. Т.: Твій «бекграунд» в електронній музиці?
– Все, хоч як дивно, почалося з Чеслава Немана. У восьмому класі я випадково потрапив на його концерт. А ще в мене був друг із паралельного класу, який захоплювався електронікою. Кімната, де він мешкав, була нутрощами синтезатора – його він збирав і вдосконалював кілька років, а клавіатурою слугувало розібране піаніно. Потім я почав слухати Pink Floyd, Tangerine Dream тощо. Трохи пізніше у мене з’явився власний синтезатор Minimoog. Я намагався навіть щось записувати на чотириканальний магнітофон «Ростов». Зараз, звісно, все це смішно. Шкодую лише про те, що пізно дорвався до комп’ютера. Потрібно було зробити це років на десять раніше. Думаю, якби Джимі Гендрікс жив сьогодні, то він напевно грав би на комп’ютері.
«На початку 1993-го готувався до смерті»
У. Т.: Чому ж, ще у 1980-х захоплюючись електронними експериментами, ти не став розвиватися в цьому напрямку, а заснував рок-н-рольних «Братів Гадюкіних»?
– Усе просто: 1986 року я вийшов із зони, відмотавши «троячку» під Харковом за незаконне виготовлення наркотиків. Поки я «чалився», сталася перебудова, дозволили створювати рок-клуби. На зоні я читав про все це в газетах. Ну, думаю, піпець! У Львові є рок-клуб! Такого просто бути не може! Нарешті хлопці відв’яжуться і піде рок-н-рол. І ось, приїхавши до Львова, що я бачу? Якісь долби співають пісні на слова Кобзаря. Кажу: «Хлопаки! Це зрозуміло! Але де ж рок-н-рол? Усе, тепер же можна! Давайте скаженітимемо хоча б років п’ять».
У. Т.: Кілька слів про утворення гурту…
– Львів – місто невелике, а лабухів у ньому завжди було багато. З кимось я грав на весіллях і в шинках, з кимось блюзував ночами. Збиралися спонтанно. Швидше від байдикування. А тут рок-фестиваль якийсь локальний – вирішили прикольнутися. Я написав 11 пісень, зокрема «Наркомани на городі» та «Ой, лихо!». По суті, весь перший альбом. Це була просто пародія на наявний тоді рок-рух. Записали касету прямо на репетиції, а через місяць її вже продавали на всіх базарах. Сталася якась незрозуміла фігня. А я тоді стирчав: їздив по селах, різав мак, у мене стріляли з дробовиків… Зранку мав вирішити одне дуже важливе питання, а все інше вже відбувалося само собою: з’явилися якісь люди, які впорядкували наш шоу-бізнес, і машина запрацювала.
Зіскочити з голки допомогла одна сім’я з Бельгії, яка сама пережила процес позбавлення наркозалежності. Восени 1993 року я конкретно готувався до смерті: моя доза складалася з чотирьох грамів героїну на день, що дуже серйозно для мого немічного тіла. Шість грамів на день – це межа для людського організму. Я весь був у виразках, абсцесах, відмовляли внутрішні органи. Розраховував: доживу до Нового року, а там – як буде. Єдина втіха: хоч щось після себе залишив, заспівав дві-три хороші пісні. Мої рятівники запарилися, доки робили мені запрошення та візу, згодом заплатили гроші й відвезли до себе. У Бельгії я подружився з дуже цікавими людьми – шістдесятирічними бабусями, які давали в жилу на концертах Джимі Гендрікса під час Вудстоку. До того моменту вони вже років 15 як зіскочили з голки й організували групу, в якій вчать розуму таких бовдурів, як я. Гуртом їм вдалося перевантажити Windows у моїй голові.
«Вважав, що Пугачова – це моє п’яне марення»
У. Т.: Коли ти повернувся з Бельгії, «Брати…» видали альбом «Було не любити», на обкладинці якого красувалася дівчина топлес, в українському вінку на голові, а риси її обличчя нагадували Ніну Хаген…
– Це взагалі була якась сільська натура. Тій тьолці було 17 років, вінок їй допасували, а світлину зробив львівський фотомитець Жук, який спеціалізувався на оголеній жіночій натурі. Цей знімок я побачив у свого знайомого львівського художника Ореста Макоти, який, власне, й домальовував вінок. Запитую в нього: «Оресте, можна поюзати цю фотку?» І він нам її подарував. Пам’ятаю, після виходу альбому, років через три-чотири, до мене приходили якісь виклики до суду, бо Жук подав позов за використання його роботи. А мені було пофіг. Її дав мені Макота, мій кентюха. А Жука я просто знав.
У. Т.: «Гадюкіни» були єдиним відомим поза межами республіки українським рок-гуртом, що мав всесоюзну популярність. Зокрема, це сталося завдяки вашій співпраці з театром Алли Пуґачовой. Як примадонна вас помітила?
– Влітку 1989 року Алла Борісовна приїхала з концертами до Львова – вона ніколи не жила в готелях, їй знімали садиби. Тоді її поселили на вулиці Гвардійській – був такий жирний генеральський район у Львові. Вона тоді начебто нудьгувала-депресувала… І хтось із її оточення купив їй нашу касету: «Типа, послушай, какой прикол, хохлы поют «гоп-стоп, Канада», гы-гы-гы!». Як усіх москалів, її приколола українська мова, і Пуґачова наказала нас знайти. Знайшли, щоправда, не мене, а барабанщика Мишка і нашу директрису. Вони підписали якісь папери. Коли мені про це розповіли, я похихотів і подумав: «Ага, звичайно…» Але на початку грудня ми таки поїхали до Москви. Відіграли в солянці 20 концертів. Один раз навіть Міхаіл Ґорбачов приїжджав. А ми йому пісні бандерівські: «В нашім ріднім сересері – раз-два-три холера!» Було смішно. Ще років п’ять до цього за таке відвозили до Сибіру. Алла Борісовна, до речі, дуже хороша тітка.
У. Т.: Приблизно в той самий час з’явився ваш перший відеокліп «Наркомани на городі»…
– Його зняв уже колишній генеральний директор Кіностудії імені Довженка Віктор Приходько – той кліп був мало не його студентською дипломною роботою. Працювали в Музеї під відкритим небом «Пирогове». Ми там носилися з якимись палицями. Мені це все дуже не подобалося: метушня, зйомка, не можна курити. Та нарешті все зробили, і я повернувся до Львова. І раптом телефонує Приходько: «Завтра об 11.00 у тебе літак, мені потрібні крупні плани». А на сьому вечора я замовив закритий зал у ресторані «Фестивальний» і покликав усіх своїх львівських друзів відзначити завершення чергових гастролей. І ми відірвалися… Повертаючись додому, відчув, що дуже втомився, і дорогою вирішив сісти на якісь ґанок. Але коли сідав, втратив центр тяжіння і лівою щокою проїхав по асфальту. Вранці мене будить мама: «У тебе літак». Дивиться на мене, і я бачу, що в неї округлилися очі. Дивлюся в дзеркало: на одній щоці вже кірка, а на підборідді зідрана шкіра. Ну, думаю: «Що ж робити? Поїду». Гадав, що Приходько кричатиме, а він поглянув на мене і каже: «А нічого…» І бачу, що в нього вже спалахнула чергова творча ідея…
У. Т.: А що ще цікавого або смішного траплялося під час зйомок?
– Було на РТР у Москві. Там, пам’ятаю, зустрів якихось кентів із музичної редакції, старих хіпанів, знайомих ще з початку 1980-х (у мене був період, коли я конкретно хіпував, носив довге волосся і їздив автостопом по сейшнах). Ми обнялися, випили горілочки, а потім вони кажуть: «Пішли курнемо!» І ми пішли в якісь підвали, наче в комп’ютерному DOOM’і перших версій. Ідеш-ідеш, суцільна сірість, а потім бац – усе розмальовано яскравими кольорами. Коротше, ми накурилися вщент, я пішов відлити в цих підвалах і заблукав. А потім години дві обкурений шукав вихід у цій справді величезній мережі комунікацій. Довго блукав і нарешті побачив лампи денного світла, сходинки, білі двері на перший поверх. Відчиняю їх, доходжу до першого кута і ніс до носа стикаюся з ведучим передачі в «Мире животных» Дроздовим. Він був у бейсболці, рот до вух, вставні зуби (мабуть, нещодавно вставив), сліпучо-біла усмішка. А я одночасно переляканий і обкурений кажу йому: «Добридень!», а він мені: «Здравстуйте!» Ось така зустріч!
Джерело: Тиждень
