Доля і круті віражі Другої світової війни закинули двох музично обдарованих українців за океан, в Канаду. Там, в Монреалі, перетнулися їх життєві дороги, щоб вони разом створювали і співали чуттєві українські пісні, записували платівки, які розліталися по всьому світу, де лиш замешкувала українська діаспора.
У них було багато спільного. Майже ровесники, які одержали освіту за часів польської влади і щиро сповідували українські національні ідеї. По закінченню Другої світової війни вимушено емігрували за океан, обидва з молодих літ кохалися в музиці і… навіть в обох була потреба в окулярах. Один з них увійшов в історію української музики міжвоєнної доби під іменем «Бонді», другий уже в Канаді назвав себе «Бродяга» і записав під такою назвою платівку своїх пісень. «Бонді» – композитор і зірка української естради І930-х років галичанин Богдан Весоловський. «Бродяга» – волинянин, колишній вчитель українських діточок на теренах сучасної Рівненщини Левко Іщук.
Якщо ім’я Богдана Весоловського нині досить відоме широкому загалу українців, то про Левка Іщука знаходимо в публічному доступі лиш скупі біографічні крихти.
Онук Л. Іщука Левко Попель поділився з рівнянами зібраним матеріалом про свого талановитого діда, а також надав світлини з їх родинного альбому. Доповненням до розповіді про сім’ю пісняра Левка Іщука є спогади і світлини з родини племінника його дружини Олега Лисенка, який нині мешкає у Рівному.
Отож, спробуємо більш широко розповісти про життєвий та творчий шлях одного із загублених у світах талановитого українця Левка Пилиповича Іщука.
Дитинство та юність
Лев Іщук народився 5 березня 1912 р. в с. Грибовиця Володимирського повіту Волинської губернії і був первістком із трьох дітей Марії та Пилипа Іщуків. Батько трьох синів був священником. В п’ятнадцятирічному віці Левко поступає на навчання у Народну учительську чоловічу семінарію в Острозі, де навчається вісім років. На той час навчання в гімназії коштувало 100.00 польських злотих на місяць, що було еквівалентним вартості 10 центнерів пшениці.
За розповіддю його молодшого брата Анатолія, батько Пилип продав двох рисистих коней, щоб оплатити навчання Левка в Острозі, але жодного разу не пошкодував за цим. Батько завжди стверджував і повчав інших, що лише навчання може бути основою гарного майбутнього для молоді. Коли підросли двоє менших синів, Пилип Іщук зробив усе, щоб і вони отримали освіту в гімназіях.
Саме в Острозькій чоловічій семінарії, Левко вступає в ряди членів УВО-ОУН (Українська військова організація – Організація українських націоналістів). В чому полягала його політична діяльність (із зрозумілих причин) ніхто ніколи в родині не розповідав.
Вчителювання
У 1934 році Левко одержав диплом вчителя середніх шкіл. За час навчання в семінарії він отримав стипендій в розмірі 255 польських злотих, та не був зобов’язаний до обов’язкової роботи в школах після закінчення семінарії.
Дипломований вчитель їде до Рівного, де спочатку проходить безоплатну практику в 7-класній повшехній (загальноосвітній) школі, а у І934-І935 рр. працює вчителем та вихователем 5-го класу в Рівненській українській приватній початковій школі ім. Гетьмана Мазепи.
У І937 році Левко одружується з рівнянкою Євгенією Лисенко, яка теж була вчителькою за фахом і приватно займалася репетиторством. Через рік у подружжя народилася донька Людмила.
Євгенія була сиротою. Вона залишилася без мами з 14 років і разом із своїм молодшим братом Олексієм виховувалася в інтелігентній і освіченій родині матері. Батько ж Євгенії Іван Лисенко походив із старовинного козацького роду з с. Бацмани, що на Сумщині. У роки Першої світової війни він був прапорщиком Курського піхотного полку і загинув під Перемишлем у 1916 році. Євгенія і її брат Олексій закінчили у Рівному приватну гімназію, яка дала їм хороші знання і право викладання в школах.
Спочатку Лев Іщук вчителював у селах Котів та Суйми, що неподалік Рівного. А з приходом на західні українські землі радянської влади у вересні І939 року він був призначений вчителем Народної школи в с. Шубків Тучинського району, згодом стає її керівником. Його дружина теж працювала у цій школі вчителькою української мови та літератури.
Лев Пилипович бере активну участь в культурному житті села, опікується дітьми і виховує в них національні почуття. Він організовує в селі народний хор і стає його диригентом. Вчитель залишається вірним своїм учням, друзям-односельцям і під час гітлерівської окупації села. У червні 1942 року він організовує поїздку хору с. Шубків до Рівного на святкування 100-річчя від дня народження М. Лисенка і разом з ще чотирма хорами виступає з концертом у кінотеатрі «Скеля».
Життя понівечене війною
У другій половині 1943 року нацисти арештували Левка Іщука і помістили до рівненської в’язниці. Його звинувачували в націоналістичних поглядах та зв’язках з українським підпіллям. Дружина Євгенія часто їздила до Рівного і намагалася передати чоловікові у в’язницю їжу та листи. Побачитись з коханим не було жодної змоги. Однак, в’язень не отримував передачі, вони застрягали в руках охоронців. Здогадавшись про це, вона стала пересипати передачу попелом, замотувати їжу в брудні папери і зрештою змогла передати харч. Перебуваючи у в’язничній камері, Левко весь час тренує своє тіло, фізично готується до втечі. І це йому вдається зробити. Перестрибнувши через огорожу, він тікає з тюрми і пішки добирається до с. Шубків. Після втечі він був змушений переховуватися. Євгенія теж полишає роботу в школі і переїжджає до Рівного, де в неї мешкає велика родина Лисенків.
А далі сім’я Іщуків разом із тіткою Євгенії Іриною Топчій вирушає на Львівщину в с. Борщовичі неподалік Львова, де жила донька хрещеного батька Євгенії та її добра приятелька Зіна Лавренчук з чоловіком, який був лісником. Оселившись у домі цієї сім’ї, щоб якось забезпечувати сім’ю, Левко попросився на роботу до місцевого католицького священника костелу Благовіщення Казимира Совінського. Він та Євгенія стали доглядати за худобою, чоловік ще й був майстром на фільварку. Їх робота оплачувалася харчами.
Тим часом зі сходу до Львова наближався фронт і священник за згодою німецьких властей став лаштуватися до від’їзду на захід. Німці пообіцяли йому два вантажні вагони для вивезення майна і худоби. Іщукам цей господар запропонував їхати з ним у другому вагоні, щоб доглядати за худобою під час транспортування.
Ешелон, з вагонами священника прибув до Польсько-Чехословацького кордону до станції Ustrzyki Dolne і там вагон з худобою через кордон митники не пропустили. Священник поїхав далі, а сім’я Іщука з тваринами залишилися на станції. Фронт стрімко наближався. Левко з сім’єю опинився в прикордонному селі Телешниця Сянна Нижньо-Устрицького району, Дрогобицької області, яке було розташоване на самому кордоні з Польщею. Кордоном була річка Сян.
Влітку 1944 року Левко декілька разів вночі переходив річку Сян на чеський бік і дізнавався про можливість дальшого переміщення на захід. В селі Телешниця Сяннавже зібралося чимало людей, які тікали від фронту. Багато з них були пов’язані з ОУН і розуміли, що на них чекає в разі зустрічі із радянськими військами. Стрімко наростала тривога і небезпека, рішення треба було приймати якомога швидше. А дружина вагалася. Вона боялася за шестирічну доньку Людмилу, за 66-річну тітку. Жінка не мала впевненості в успіху рішення, яке вже прийняв чоловік.
Одного разу Левко рішуче сказав дружині, що необхідно тікати поки не пізно. Євгенія не погодилася. Після цієї розмови, Левко самостійно пішов на захід. Ще декілька днів Євгенія ходила на річку Сян та перегукувалася з Левком. Він звав її, наполягав, щоб вона з сім’єю йшла за ним, не боялася і переходила річку. Та фронт вже підійшов впритул, радянські війська зайшли в с. Телешниця Сянна і встановили контроль над річкою, яка стала новим кордоном. Усіх, хто намагався перейти цей кордон, розстрілювали. Людмила Іщук, якій тоді було лише шість років, на все життя запам’ятала страшну картину, як річкою пливли трупи жінок і чоловіків одягнутих у білі сорочки з надутими животами.
Саме тоді Левко Іщук втратив зв’язок із своєю сім’єю, який ні йому, ні його дружині ніколи більше не вдалося відновити.
Левко добрався до Німеччини, де опинився в одному з німецьких концентраційних таборів і пробув там аж до приходу американських військ. Після звільнення проживав в одному з таборів для переміщених осіб в Ансбахському окрузі в таборі м. Віссенбург. Він був активним членом емігрантського руху в Німеччині, членом учительського комітету та СУМ-у (Спілка Української молоді), культурно-освітнім референтом ЦПУЕ (Центральне Представництво Української Еміграції) на Ансбахському окрузі в Баварії, організовував таборові школи, хори. Працював на лісоповалах в баварських лісах, де травмувався та втратив одне око.
Оскільки Левко Іщук мав родину в Канаді, а саме Хому Іщука, який емігрував з Волині за океан ще на початку 1930-х років. Імовірно, саме від нього він зміг отримати запрошення та оформити документи на еміграцію до Канади.
В далекому чужому краї
До Канади Левко прибув в кінці 1948 року. Спочатку він оселився в Монреалі, а згодом змінював своє проживання – Канора, Cескачеван, Лашін, Квебек.
Всюди, де мешкав у Канаді Левко Іщук, він активно включався в суспільне та релігійне життя православної української діаспори. Вчителював у Рідних Школах, був диригентом хорів, режисером аматорського гуртка в м. Лашін, диригентом та керівником хору при Свято-Софійській Православній Громаді м. Монреаль.
Левко Іщук був талановитим майстром-різьбярем та художником. Він виготовив з дерева іконостас для Свято-Софійської церкви, який перед побудовою храму знаходився у церкві Святого Миколая в Монреалі. Згодом цей іконостас був переданий до української церкви в Оттаві, де він знаходиться і по сьогоднішній день, оскільки він був замалим для нового собору Святої Софії (відкритий у 1962 р.).
В Монреалі на початку 1952 р. Левко знайомиться з відомим українсько-канадським композитором Богданом Весоловським, автором багатьох танцювальних шлягерів (танго, вальсів, фокстротів), ліричних пісень та романсів.
Для виконання своїх пісень Богдан Весоловський організовував групи ансамблів, з якими виступав сам і записував пісні на платівки. На той час в мультикультурному Монреалі не було проблем з музикантами, в ансамблі Весоловського були співаки різних національностей, але була дуже велика проблема з виконавцями українських текстів пісень.
Спочатку пісні Весоловського виконував співак Антін Дербіш, який проживав у Торонто. Але саме після знайомства з Левком Іщуком останній став незамінним виконавцем всіх пісень Богдана Весоловського.
На ниві такої співпраці Левко повністю занурюється в музичне життя. Музика навіює глибокі спогади про Україну, про втрачену сім’ю, кохану дружину Євгенію, доньку Людмилу. Його пісні – це любов і туга, розповідь про молодість, глибокі душевні переживання. Його вміння грати на скрипці, фортепіано, сопілці та самостійне опанування музичною грамотою допомагають Левкові досягнути значних успіхів у творчості.
Спочатку пісні аторства Богдана Весоловського, українські народні пісні у виконанні Левка Іщука звучать під акомпанемент ансамблю на різних урочистостях, концертах та в ресторанах. З часом, відчуваючи успіх таких виступів, Богдан Весоловський та Лев Іщук задумують тиражувати свої твори через запис платівок, які в той час набували все більшої популярності.
У жовтні 1953 р. Лев Іщук записує в студії Канадського радіо на мастер-диски (прес-матриці) дві пісні – «Танго» та «Вальс & Фокстрот». Це тверда алюмінієва основа, на яку нанесено тонку плівку нітроцелюлози. З кожного такого «мастер-диску» можна було зробити 500 вінілових платівок з відмінною якістю звуку.
Левко і сам починає писати вірші і музику своїх майбутніх пісень. Так у березні 1954 р. в реєстрі авторських прав Канади ще неопублікованих музичних творів під номером EU350244 та EU350245 він реєструю слова, музику та аранжування своїх перших власних пісень «Прощай» та «Прийди, прилинь».
Платівки з піснями Богдана Веселовського у виконанні Левка Іщука користувалися великим попитом не тільки серед української громади Канади, але і США, Аргентини, Австралії, Англії, Німеччини та інших країн, де опинилися українські переселенці після Другої світової війни. Левко Іщук випускає свою першу сольну платівку LP – Long Play з 12 піснями (по 5 на кожній стороні) в фірмі звукозапису «Rusalka-Exo Records», яку символічно називає «Бродяга». Таку ж назву має перша пісня цієї платівки, яка була дуже популярною піснею тих часів серед українських емігрантів. Треба відмітити, що всі ці платівки користувалися дуже великим попитом, за рахунок чого в США дві компанії – видавці платівок “Ukrainianrecords” та “Stinson” почали випускати піратські копії платівок в дуже великих накладах.
Музичний успіх і популярність Левка Іщука дали йому можливість стати досить забезпеченою людиною. Його родич Хома Іщук свідчив, що музикант разом з партнерами мав в Монреалі чи то торговельну фірму, чи свій ресторан, в якому постійно грала «жива» українська музика.
А пісня не вмирає
Сумну історію трагічного завершення життя пісняра оповіли його близькі люди з Канади. Левко Іщук разом з якимось партнером вирішили купити земельну ділянку в мальовничій гірській місцевості біля озера на північ від Монреалю. Саме там вони думали побудувати великий ресторан для відпочиваючих. У лютому 1956 року Левко з товаришем по дорозі до цього місця зупинилися у приятеля Ігоря Ємчика. На дворі була сильна хурделиця і господарі вмовляли гостей перечекати негоду, залишитися в них ночувати. Однак, Левко настояв, що необхідно їхати, не зважаючи на погоду, та остаточно домовитися з продавцем землі.
Це була остання дорога Левка Іщука. Перед автомобілем друзів рухався вантажний автомобіль з дерев’яними колодами. Коли вантажівка стала підійматися вгору, колоди стали падати і одна з них влучила в автомобіль, саме на пасажирське місце поруч із водієм, де сидів Левко. Він загинув на місці.
Трагедія трапилася 22 лютого 1956 року в районі містечка St. Calixte Co, Montreal, Quebec.
Поховали Левка Іщука 27 лютого 1956 р. на кладовищі Mont Royal в Монреалі, в православній його частині на полі 4500-H.
Коротким, всього лише довжиною в 44 роки, було життя волинянина з тужливим ліричним голосом, серце якого краялося за покинутою батьківщиною, за зламаним особистим щастям, за долею омитою слізьми.
І неймовірно тужливою хвилею накладається на це життя поезія і мелодія у ритмі сумного танго неперевершеного майстра естради «Бонді»:
Прийде ще час коли затужиш ти за мною,
Прийде ще час, коли згадаєш наші дні…
Прийшов час українцям знати непросту долю і полюбити пісні створені душею і серцем наших земляків, які розлетілися по світу.
Галина ДАНИЛЬЧУК
м. Рівне
