Художника Леопольда Левицького називають львівським Пікассо. Графік-новатор вважав мистецтво універсальною мовою для вираження суспільних ідей. Якось став мером Чорткова всього на один день, проте здобув дещо цінніше за владу – кохання на цілу вічність.
Майбутній художник народився 7 серпня 1906 року в селі Бурдяківці, що тепер є частиною Тернопільської області. Ще будучи дитиною, разом із матір’ю та батьком переїхав до Чорткова. Тато Ян Левицький – сільський коваль, поляк за національністю –опісля переїзду працював слюсарем в залізничному депо. Свого єдиного сина віддав навчатись до місцевої гімназії. Саме батько згодом наполягатиме, щоб Леопольд здобув освіту адвоката. Я. Левицький відрізнявся жорстким норовом, на противагу лагідному характеру Леопольдової матері – доньки сільського дяка, українки, Ольги Блюс. Можливо, це від неї видатний графік унаслідував любов до малювання.
Художні здібності, а головно, інтерес до мистецтва Леопольд виявив досить рано. Навчаючись у Чортківській гімназії, відкривши для себе творчість Яна Матейка. Водночас, хлопцеві викладачі, розпізнали в ньому самому творчий потенціал.
1925 року Л. Левицький таки виконав волю батька: подав документи для вступу в Ягеллонський університет (Краків) на факультет права. Проте вже за місяць, на подив і розчарування Левицького старшого, Леопольд не без труднощів склав іспит та вступив до Краківської Академії Красних Мистецтв. Минуть роки і відомий графік розповідатиме, як на екзамені довго не міг намалювати вухо гіпсової моделі, багато разів перемальовував, зрештою, протер дірку в аркуші.
Живучи у Кракові, художник познайомився з картинами Да Вінчі, Рафаеля, Ботічеллі – геніїв Відродження. Натомість, у студентських колах тоді обговорювали авангардну поезію Маяковського, полотна Пікассо та Леже. Л. Левицький потрапив до відомих професорів В. Яворського, Ю. Мехоффера, Ф. Паутча, Ю. Панкевича (Франція). Під час навчання у Парижі в 1930-31 пірнув у, як ніколи бурхливе, мистецьке та політичне життя.
Для багатьох авторів у 30-і роки мистецтво стало універсальною мовою, з допомогою якої вони виражали суспільні ідеї, незгоду і непокору тим процесам, котрі відбувалися навкруг. Приміром, Леопольд Левицький був учасником мистецької громадсько-активної організації «Краківська група». На звітній виставці 1931-1932 навчального року колегія професорів Академії Красних Мистецтв заборонила низку робіт своїх вихованців (зокрема Л. Левицького) через соціальний зміст. Тоді п’ятеро студентів, серед них Леопольд, влаштували свою виставку в майстерні Фредеріка Паутча.
Для Леопольда Левицького цей епізод завершився кількатижневим ув’язненням і позбавленням права здобуття диплому в найближчі 4 семестри. Юнак не завершить навчального закладу ні наступного, ні позанаступного року. Диплом дочекається майстра лише через тридцять років, коли скроні «студента» вже вкриє сивина.
У 1934 Л. Левицький мусив повернутися до Чорткова. За кілька років оселився у Львові. В ті часи роботи майстра експонувалися у Львові, Кракові та Варшаві. На початку осені 1939 разом з багатьма сучасниками автор радів становленню комуністичного ладу в Західній Україні. У вересні 39-о чортківська громада проголосила Леопольда Левицького мером міста. Втім, нова влада не підтримала ініціативи й скасувала громадське рішення наступного ж дня. Відтак, графік влаштовувався кореспондентом у газету «Нове життя». Тоді в його житті вже з’явилась куди більша радість, ніж влада – радість кохання.
У другій половині 30-х років розпочинається романтична історія Леопольда Левицького і Євгенії Надлер. Хтось назвав би закоханих модерними Ромео і Джульєттою, а вони звали одне одного простіше: Льольо і Ґеня. Спочатку зустрічалися таємно. Матір художника не хотіла мати за невістку єврейку, батько дівчини також не був у захваті від майбутнього зятя. Проте на відміну від родин Шекспірівських героїв сім’ям Надлер та Левицьких вистачило такту зрозуміти й благословити закоханих дітей на щасливе подружнє життя.
1941-о подружжя було евакуйоване до Узбекистану, повернулися в Україну лише після війни. Портрети і пейзажі створені художником за той час були показані у 1946 на виставці у Львівському будинку офіцерів. Так само в 1946 пані Євгенія продала свій будинок у Чорткові, на виручені кошти Левицькі придбали квартиру по вулиці Устияновича,10, де зараз знаходиться музей. Від 18 лютого 1948 до липня 1949 Л. Левицький був головою Львівської спілки художників.
Понад 2000 живописних і графічних робіт лишив по собі Л. Левицький. Багато ранніх творів загинули у роки воєнного лихоліття. Найчастіше художник звертався до літографій, офортів, ілюстрував книжки, вже у поважному віці захопився лінографією.
В картинах Леопольда Левицького неодмінно присутня ідея, крізь призму філософських роздумів автор показує дійсність. Тут поєднані простота і глибина. Оксана Жмурко завідувач Художньо-меморіального музею імені Леопольда Левицького зауважує: визначальна роль у творчості графіка належить образу людини. Художник захоплювався людьми – у своєрідній манері зображав їхній побут, турботи,емоції, психологічний стан. Щодо авторового стилю, упорядниця книги «Леопольд Левицький. Спогади про митця» Людмила Павлишин писала: «У душі мистець залишався прихильником авангардизму та експресіонізму».
Парадокс Леопольда Левицького в тому, що митець ніколи не прагнув бути вчителем, але чимало художників вважали себе його учнями. «Л. Левицький постійно був у вирі життя. Те, що відчував, втілював у свої роботи» – пише в спогадах про митця Микола Андрущенко. Трохи далі додає, що графік «був художником в широкому розумінні» і «навіть про політичні акції говорив образно».
14 травня 1973 року Леопольд Левицький раптово помер. Дружина Ґеня пережила знаменитого чоловіка на 15 років. Квартиру заповіла по власній смерті зробити музеєм, подбала і про пам’ятник на Личаківському кладовищі, автором якого стала Теодозія Бридж. У 1988 Євгенію Надлер поховали поруч із художником. Його ж мистецтво живе у музейних приміщеннях, назавжди жвавих роботах по сей день.
Ксенія ЯНКО
Джерела:
Людмила Павлишин. Леопольд Левицький
Г. Якущенко. Леопольд Левицький. Нарис про художника
