Після Другої світової війни Лем ніколи не повернувся до рідного міста, проте неодноразово згадував його у своїх текстах. Які місця у Львові були важливі для майбутнього автора «Соляріса»?
В одному інтерв’ю Лем визнав: “Перед війною я навіть ніколи не був у Варшаві, ніколи не бачив Кракова. Отож можу сказати, що Львів становить частину мене, а я є частиною Львова. Я вріс у Львів як дерево.”
Його автобіографічний «Високий Замок» був однією з небагатьох книжок, виданих у ПНР, які заторкували польське минуле Львова. Історія цього міста у польській літературі обросла багатьма мітами. Лем докинув свій камінчик до ідеалізованого образу галицької метрополії, хоча цей ідилічний вимір легко зрозуміти: він-бо описує світ з точки зору дитини і підлітка із заможної сім’ї.
Львів Лема був третім за величиною місто Другої Речі Посполитої (після Варшави і Лодзі). Польська столиця модерності, осередок вільної думки під час поділів Польщі. Місто математичної школи та університету. Місце, де пам’ятки ренесансної і сецесійної архітектури сусідять із першими ластівками модернізму. Місто, порівняно з яким Відень, як ствердив Лем, — це просто «дуже збільшений Львів». Але це також місто великих контрастів і напружень: етнічних, політичних, класових. У післямові до «Високого Замку» Юрій Андрухович Львів молодого Лема окреслив як «місто див». Місто лунапарків, штукмістрів, шоколадних фонтанів. Туманним і нереалістинчим спогадом того, що велика і страшна історія не оминала також Львова, є слід від кулі, який залишився у рамі кватирки у спальні батьків — пам’ятка польсько-українських боїв 1918 року.
«Трудному» місту Лем не присвячує надто багато уваги. Раз згадує про те, як із балкону бачив замішання, які вибухли, коли під час антисанаційної демонстрації застрелила робітника, Владислава Козака. Образ довоєнної біди з’являється також, коли письменник згадує, як під час винятково морозної зими 1930 року за возами вуглярів бігали групки дітей, які намагалися вхопити грудки вугілля, що спадали на землю. Так само небагато уваги Лем присвятив складній етнічній мозаїці міста: немає тут єврейської дільниці, яка містилася у близькому сусідстві з його будинком, українців також небагато. Щоправда, у розмові з Томашем Фіалковським Лем розповідає про свого українського шкільного колегу Міська, з котрим, проте, у школі він розмовляв лише польською. Коли під час радянської окупації Львова колега заговорив до нього на вулиці українською, здивований Лем так само українською йому відповів: «Ти що, здурів?»
Можливо, письменник ідеалізував собі країну дитинства після кошмару двох окупацій, можливо, тоді його мало цікавили такі справи — надто був поглинутий своїм багатим внутрішнім життям, світом зірок, галактик і винаходів. Лем був майстром уникання відповідей, отож напевно болісні моменти замовчував (як у випадку ледве згаданої історії численної родини, більшість якої загинула у Голокості). Але так діє людська пам’ять: пригадує радше хаотичне нагромадження, ніж упорядкований каталог подій. Антрополог Дейвід Ловенталь у тексті «Минуле — це інша країна» писав: “[…] минуле ми трактуємо як археологічний музей […] розкиданих абияк решток.”
У спогадах з дитинства більше значення мають події, які нині здаються анекдотичними, хоча тоді вони пробивалися на перші сторінки газет, як-от падіння людини-мухи, котра намагалася піднятися на одну з кам’яниць у середмісті за допомогою заледве «гачка до взування» (пісеньку про той випадок написав старший кузин Лема, Маріян Гемар; закінчується вона словами: «Так ся закінчило страшне видовисько — не пнися високо, то не впадеш низько»).
Велика історія врешті наздогнала Лемів. У 1945 році, після окупаційної травми і понад чверті віку, що минула у Львові, Лем разом з батьками опинився у Кракові, який став його прибраним домом. До Львова, попри запрошення, вже ніколи більше не поїхав. У розмові зі Станіславом Бересем пояснював це так: “Якщо маєш когось коханого, наприклад, жінку, і хтось нам її забере і пізніше вона з тим кимсь має діти, то я — будучи дорослим — волію з нею вже не зустрічатися. Бо що ми можемо одне одному сказати? Це місто також для мене вже чуже. Це каміння. Що вони можуть мене нині обходити?”
Однак до кінця життя письменник трактував це місто як свою найближчу серцю вітчизну. Львів повертався не тільки у «Високому Замку» та інтерв’ю, але також у геть несподіваних місцях. Наприклад, маємо підстави вважати, що рідним містом пілота Піркса є саме Львів. Отож представимо путівник по місцях, особливо важливих для доростання Лема.
Дім
Адресні дані з «Високого Замку» доволі точні: “Ми мешкали на вулиці Браєровській, під четвертим номером, на другому поверсі*.”
Кам’яниця, у якій доростав Лем, стоїть і нині. Змінилася тільки назва вулиці. Тепер це вулиця Богдана Лепкого, українського прозаїка і поета, засновника літературного угруповання «Молода Муза», перед війною професора Яґеллонського університету і сенатор РП у 1938–1939 роках. Під час нацистської окупації вулиця звалася Malzgasse, а по війні носила ім’я комуніста Ярослава Галана. Як ствердив Ярослав Грицак, «щодо частоти і розмаху у перейменуванні вулиць Львів міг би претендувати на звання чемпіона».
Андрій Козицький у статті «Львів Лема» писав: “На початку ХХ століття вулиця Браєровська була одною з наймолодших львівських вулиць. Вона була запланована у 1880 році на ґрунтах, що належали Е.Ф. Браєру, тому отримала таку назву. Родина Лема мала на своїй вулиці добрих сусідів. У кам’яниці номер 10/12 мешкали: видатний дипломат та історик Шимон Ашкеназі та відомий львівський громадський діяч, посол Сейму Влодзімєж Стеслович, кам’яницю номер 20 вибудував для себе шанований у Львові лікар Владислав Татарчух.”
Як зауважила Аґнєшка Ґаєвська у книжці «Голокост і зірки», кам’яниця Лемів була розташована на пограниччі двох світів: з фронтового балкону було видно багаті будівлі львівського середмістя, а трохи далі починалася значно бідніша єврейська дільниця.
До гімназійних часів батьки не надто охоче пускали малого Станіслава самого, отож його львівський світ обмежувався до батьківської кам’яниці, найближчих вулиць, де мешкали його родичі, і до спільних прогулянкових маршрутів: Єзуїтського саду чи околиць церкви святого Юра. Багата уява справляла, що великі подорожі можна було переживати хоча б на балконі кам’яниці на Браєровській. Лем «звідтіля атакував довколишні кам’яниці, бо їхні комини, хлюпаючи димом, перетворювалися на військові кораблі. Не менш охоче я бував там Робінзоном або й самим собою на безлюдному острові».
Стрийський парк і Східні Торги
Багато уваги у «Високому Замку» Лем присвятив львівським паркам та їх атракціям. Серед них перлиною є Стрийський парк і розміщені у ньому павільйони Східних Торгів. Хоча дім Лема від парку ділила невелика відстань (близько двох з половиною кілометрів), то на недільні прогулянки там родина вибиралася дорожкою.
Східні Торги — це важлива інвестиція міжвоєнного періоду, яка постала з думкою про зміцнення позиції Львова у міжнародній торгівлі. Місце було вибрано не випадково: у Стрийському парку 1894 року відбувалася велика Загальна Краєва Виставка, на якій було представлено економічний доробок Галичини, та передовсім Виставка стала великою маніфестацією польської культури та мистецтва. На неї, попри закриті кордони, приїжджали відвідувачі із трьох поділів Польщі.
Модерні павільйони Торгів запроєктували видатні архітектори. У розмові з Томашем Фіялковським письменник згадував: “Там відчувалося дух Європи, але ми з колегами бігали туди переважно для того, щоб напитися дармового бульйону «Maggi» і назбирати якомога більше рекламних буклетів.”
Що ще цікавого крилося у парку? Наприклад, таке: “Особливим місцем для мене був найдовший напів округлий павільйон, який облямовував півколом павільйон Бачевського (отой, викладений пляшками з лікером). Ставши під вежею Бачевського, можна було розбудити приспану луну. Варто було доволі сильно плеснути в долоні, як луна повторювалася чотири, п’ять і навіть шість разів, так само, як і кожен вигук. Причім між тими, щоразу слабшими відлуннями збігало незвично багато часу. Здавалося, вони завмирають, зі щораз більшими труднощами долітаючи із дедалі більшої відстані. Я стояв там холодними днями погідної осені, пильно вслухаючись в агонію останніх відлунь, у них було щось діткливе, таємниче й водночас невимовно жалісне. Я, звичайно, знав, у чому полягає механізм відображення звукової хвилі, проте це не мало нічого спільного з винятковим чаром цього місця.”
І ще: “Там було озерце у формі вісімки, а праворуч відкривалася алейка, що вела на край світу.”
І це ще не все: “За територією Східних Торгів простягалось одне з найпрекрасніших для мене місць у світі — Веселе Містечко. Там були каруселі, фунікулер, палац із духами, бочка сміху і навіть іще цікавіші атракціони. Наприклад, шкіряний бовван, якому треба було загатити в писок, а силомір одразу показував потужність удару у відповідних одиницях виміру. А ще блошиний цирк, де блохи не з власної волі тягали мініатюрні екіпажі та карети. А ще таємничі кіоски й кабінети. В одному з них, коли ми завітали туди з батьком, роздягалася нечувано дебела пані — не з метою стриптизу, а щоб продемонструвати нам багатство феноменального татуювання, яке прикрашало її з голови до ніг. У час демонстрації цікавих сцен на животі батько занепокоївся, а коли пані пішла далі, я встиг побачити лише краєчок якогось оригінального пейзажу, бо мене силоміць витягли за двері.”
Звісно, якщо йдеться про візуальне мистецтво, то Лем, як кожна тодішня львівська дитина, відвідував у Стрийському парку павільйон з монументальною Рацлавіцькою панорамою: “Це було неймовірне видовище. Сама лише темна зона на вході налаштовувала піднесено й небуденно. Затим слід було видобутися по східцях на поміст, який невідворотно нагадував мені гондолу дуже великої, підвішеної нерухомо повітряної кулі. З цього помосту панорама битви виглядала як жива. Чимало суперечок викликало питання про те, де завершується справжній живопліт із горщиками, насадженими на жердини, а де починається саме полотно.”
Єзуїтський сад
Нинішній парк Івана Франка (до 1779 року Єзуїтський сад, у 1779–1919 Поєзуїтський сад, у 1919–1945 Парк імені Тадеуша Костюшка) — це найстаріший парк Львова й України, один із перших загальнодоступних парків у Центрально-Східній Європі. У Лема він завжди з’являється під першою назвою.
Єзуїтський сад, як пише Лем, уже не був такий привабливий, як Стрийський парк. До розташованого неподалік Браєровської парку сім’я Лема зазвичай вибиралася пішки. «А шкода, — читаємо у «Високому Замку», — бо дорогу біля Університету було викладено особливою бруківкою — дерев’яною, і кінські копита, вдаряючи у неї, видавали особливий звук — начебто під сподом крилась якась глибочезна прірва».
Та навіть на тому доволі невеликому осередку міської зелені хлопця могли спіткати неймовірні пригоди: одного разу майбутній письменник там згубився. Під час прогулянки його увагу привернула велика бочка з водою, схована у високих кущах — цей спогад потім повернувся в оповіданні «Сад темряви». Додаткові розваги запевняв чоловік із колом щастя, що стояв при вході — Лемові траплялося вигравати у нього дрібні фанти: бляшані папіросниці чи кишенькові дзеркальця.
Школа
Лем, котрий за результатами тестів на інтелект, проведених серед матуристів 1939 року, виявився одним із найрозумніших молодих людей у Східній Малопольщі — ходив до ІІ Державної гімназії імені Кароля Шайнохи на вулиці Підвалля (тепер Підвальна; нині за цією адресою там далі діє школа, а саме ліцей №8). Школа, заснована під час поділів Польщі для дітей австрійських урядників, у Другій Речі Посполитій мала розширену програму вивчення німецької мови (так є і нині). У «Високому Замку» Лем багато місця присвятив описові своїх професорів і стосунків з ними.
Та набагато цікавішою видається його дорога до школи: “Я ще й тепер міг би здолати дорогу з гімназії додому із заплющеними очима. Вона так глибоко закарбувалась у мені незліченним повторюванням, що стала наче мелодією, тим, що психологи називають «кінетичною мелодією».”
На трасі, щоправда, було багато пам’ятників архітектури, проте, як писав Лем, «тоді руїни та інші поважні пам’ятки століть мене анітрохи не обходили. По дорозі минав речі набагато цікавіші, ніж ратуша ХІХ століття чи ренесансна Чорна Кам’яниця. Наприклад, на вітрині крамниці Орештейна на площі Смольки його приваблювали «піраміди рум’яних яблук, помаранчі й банани з овальними наліпками, оздобленими написом «Fyffes».
Інше важливе місце — це площа Маріяцька (нині Міцкевича), де «з дахів іскрили рекламні олені мила «Шіхт», неоновими драбинками стрибали шоколадки Зухарда, Мілка та Вельма Біттра». З площею пов’язаний інший спогад, коли учнів Лемової гімназії зібрали там на жалобні врочистості після смерті Пілсудського.
Цукерні
В інтерв’ю Еві Ліпській автор «Соляріса» розповідав сон, який його переслідував: “Ходжу по місту, шукаю марципанів — і виявляється, що нічого не можу дістати.”
Ласунство письменника стало легендою. На щастя, у довоєнному Львові Лем мав багато нагод переживати «казкові шехерезади ласунства», як мовилося у рекламному слогані шоколаду «Plutos» 20-х років, автором якого був Александер Ват.
Перлиною у короні львівських цукерень була цукерня Людвіка Залевського на вулиці Академічній 22 (нині проспект Шевченка): “Вочевидь, я мав гарний смак, бо відтоді, щиро кажучи, ніде не бачив цукерничих вітрин, оздоблених із таким розмахом. Це була, по суті, велика сцена, оправлена в металеву раму, на якій кілька разів на рік змінювали декорації, що були тлом для неймовірних скульптур і алегоричних фігур із марципану. Якісь видатні натуралісти, а то й рубенси цукерництва, втілювали на ній свої фантазії, а надто перед Різдвом і Великоднем, коли за шибами поставали дивовижі, застиглі у мигдалевій масі та шоколаді. Цукрові Миколаї мчали на санях, із їхніх лантухів линули лавини смаколиків. На глазурованих полумисках красувалися шинки та заливні рибини, теж марципанові та з кремовою начинкою. Причім оця моя інформація не мала суто теоретичного характеру. Навіть скибки цитрини, що просвічували крізь желе, були витвором цукерничого різьбярства. Пам’ятаю стада рожевих свинок з шоколадними оченятами, найрізноманітніші фрукти, гриби, вудженину, рослини, якісь печери та скелі. Складалося враження, що Залевський подужає відтворити в цукрі та шоколаді увесь Космос, оздобивши сонце лущеним мигдалем, а зорі — лискучою глазур’ю.”
Здається, Лем не перебільшував того, яке враження серед львів’ян справляли виставки у вітрині цукерні. На світлині 1933 року, опублікованій у газеті «Ilustrowany Kurier Codzienny», бачимо натовп людей, які вдивляються у солодощі за шибою. Залевський — це таки був найвищий клас, і навіть Лем, який походив із заможної родини, не міг собі дозволити там надто часто частуватися.
Важливі точки на мапі львівських солодощів — це також морозиво у Пасажі Міколяша та кіоск з халвою пана Кавусара неподалік Опери (тут треба було розв’язати математичну загадку: чи оплатиться купити одну більшу упаковку халви за 20 ґрошів, чи одну меншу за 10).
Великий сентимент молодий Лем мав також до цукерні «Югославія», що містилася близько Великого Театру (Опери), «де були найкращі у Львові східні солодощі: розмаїті рахат-лукуми, макаґіґи, екзотична нуга, хлібний квас і чимало іншої смакоти. Не дивно, що в той час я важив на декілька кілограмів більше, ніж тепер».
Великий Театр
З самим Великим Театром Лема також пов’язують кулінарні спогади: “Я навіть любив приходити до театру задовго до початку, поки не підняли велетенську залізну завісу пензля Семирадського — стільки на ній відбувалося різного цікавого. Узагалі, наш Великий театр видавався мені місцем нечувано розкішним, comme il faut, у найліпшому смаку — з його червоною оксамитовою оббивкою, кількаярусними ложами, канделябрами, пломінчиками на них, залою для куріння і last not least — буфетом. У буфеті батько зазвичай купував нам, тобто мамі й мені, по штанґелю [рогалик, притрушений сіллю та перцем] із тонко покраяною шинкою. Я геть забув, які видатні драматичні твори бачив у театрі, зате чудово пам’ятаю, що такий штанґель коштував аж 50 ґрошів.”
Кінотеатр «Марисенька»
Пригоди Лема з кінематографією зазвичай були невдалі. Співпраця з Тарковським закінчилася скандалом, багато спроб екранізації його книжок закінчувалися художнім фіаско. Сам письменник був цілком задоволений лише з однієї екранізації: «Перекладанця» Анджея Вайди. Чи цей фатум почався у молодості Лема? Майбутній футуролог так описував свої перші кінодосвіди, які здобував у кінотеатрі «Марисенька» (нині у цьому будинку на площі генерала Григоренка, тобто колишній площі Смольки, міститься Театр Воскресіння).
“Я дуже його не любив, бо ходив туди з мамою, коли вона, здається, не знала, куди мене подіти. Я не розумів того, що відбувається на екрані. Це вганяло мене у страшенну нудьгу. Незрідка завершувалося тим, що я нишком і поволеньки сповзав з крісла й досліджував навкарачки холодну долівку поміж ногами глядачів. Однак це також швидко набридало. Тож я мусив чекати, поки фільм закінчиться. Пані й панове на полотні безгучно розтуляли та закривали роти, лише пригравала музика. Спершу фортеп’янова, а згодом, здається, з грамофонних платівок.”
Згодом звукове кіно викликало вже більше зацікавлення Лема, проте з міжвоєнного періоду запам’ятав лише фільми про потвор: Кінґ-Конґа, Франкенштейна, чи «Мумію» з Борисом Карлофом у головній ролі: “Що більше я боявся, то більше мені подобалось — і навпаки. Хтозна, чому ми так любимо, коли нас (звісно, помірно) лякають. Отож, не варто чекати пояснень і від мене.”
Високий Замок
Врешті Високий Замок, що височить над містом. Його значення для львівської шкільної дітлашні Лем описав так:
“Високий Замок був для кожного з нас тим, чим є для християнина небо. Ми ходили туди щоразу, коли через несподівану відсутність професора відміняли якийсь урок. Такі оказії були однією з найприємніших несподіванок, якими нас зрідка обдаровувала доля. Це місце було не для прогульників — як занадто небезпечне, адже в алейках, поміж лавками й деревами можна було зустріти когось із наставників. «Дезертирам» куди частіше слугували ями Кайзервальду та околиці позаду Піскової гори. Там вони безпечно западали в хащі й донесхочу смалили «Шльонські особливі» або «Юнаки». Натомість на Високий Замок приходили відкрито, галасливо, в солодкій аурі легального байдикування, сп’янілі від надлишку знічев’я подарованої свободи.”
Автор Патрик ЗАКШЕВСЬКИЙ
Переклала Наталка РИМСЬКА
Джерело: Culture.pl/
* Станіслав Лем. Високий Замок (переклад Лариси Андрієвської). Тернопіль, 2017
