24 грудня минулого року виповнилася 130-та річниця від дня заснування феноменального явища в історії української (особливо галицької) музичної культури — співацько-хорового товариства «Боян».
Тоді, далекого 1890-го, організаційний комітет у складі визначних громадських діячів етнографа Володимира Шухевича, музичного критика і композитора Анатоля Вахнянина, адвоката, організатора численних фінансових установ у Львові Степана Федака та інших засновників поставив за мету плекати «головно русько-національний» хоровий спів для неухильного національного самоствердження українців. Колективна ментальність нації, правікова фольклорно-виконавська традиція та кількасотлітня церковно-літургійна практика як виразники етнічної самоідентифікації українців склалися воєдино у створенні мішаного хору «Боян». Згодом такі ж «Бояни» утворилися у Перемишлі, Бережанах, Снятині, Тернополі, Дрогобичі, Стрию, Станіславові.
Львівський «Боян» вів кипуче концертне життя, беручи активну участь у всіх місцевих Шевченківських ушануваннях, у різні пори року гастролював чи не всіма більшими містечками Галичини. За короткий період цей колектив зосередив у собі майже все музичне життя краю. Величезний ентузіазм співаків (а їх іноді налічувалося понад 60!), безмежна любов до рідної пісні надихали на творчість, спонукали до вдосконалення, а неодноразові зрілі виступи за участю молодих талановитих солістів Олександра Мишуги, Модеста Менцинського, Соломії Крушельницької та інших знаходили палкий відгук у глядачів. У «Боянах» зростала майстерність співаків і диригентів, концертмейстерів і солістів, яка швидко (вже у 1910-х роках) набула доволі високого рівня. Про це свідчило й включення до концертних програм високохудожніх творів (доступних далеко не кожному аматорському колективу) галицьких авторів (Михайла Вербицького, Віктора Матюка, Сидора Воробкевича, Йосипа Кишакевича, Станіслава Людкевича, Василя Барвінського, Остапа Нижанківського), наддніпрянців (Дмитра Бортнянського, Миколи Лисенка, Олександра Кошиця, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича), деяких зарубіжних композиторів, чия музика вперше звучала в Галичині.
Великими подвижниками хорової справи були диригенти «Бояна» Анатоль Вахнянин, Остап Нижанківський, Станіслав Людкевич, Василь Барвінський, Лев Туркевич, Микола Колесса, завдяки яким готувалися спеціальні ювілейні (пропамʼятні) програми, які збуджували патріотичні почуття краян. Тісні творчі взаємини «Бояна» з Денисом Січинським, Станіславом Людкевичем, Філаретом Колессою та іншими композиторами сприяли ознайомленню публіки з усе новими творами. Тісна дружба єднала товариство з Миколою Лисенком, твори якого залюбки виконувалися і якого було обрано почесним членом «Бояна» (поряд із С. Людкевичем, Ф. Колессою, О. Нижанківським, О. Мишугою та ін.).
Дбаючи про розширення репертуару, Товариство оголошувало відкриті конкурси на кращі хорові композиції, які потім виконувалися в різних містах і містечках Галичини й за її межами. Для популяризації хорового співу формувалася й спеціальна нотна бібліотека товариства (у тому числі й з видань власної серії «Бібліотека Львівського Бояна», що пізніше зберігалася у фондах Наукового товариства ім. Шевченка), 1894–го створено власний Музей товариства, а 1896 — школу співу.
Клопітка багатогранна діяльність великих трудівників на ниві хорової справи, яка тоді визначала український патріотизм і стійкість, безмежну любов до Батьківщини, у складних суспільно-політичних умовах спочатку підавстрійської, а пізніше підпольської Галичини, супроводжувалася ще й неабияким ваганням між потребою розвивати народну хорову культуру добровільним аматорським акапельним співом (що вважалося почесним громадянським обов’язком) та змаганням до ретельно організованої форми професіоналізму на благо розвитку «високого» українського мистецтва (до якої самі співаки відносилися досить скептично). Той вражаючий подвижницький чин львівського хору «Боян», був, за словами С. Людкевича, славною, але непростою «історією починів нашої музичної культури на Галичині», бо попри періодичні творчі злети, з різних причин колектив так і не досяг висот спеціального фахового вишколу й необхідного для цього рівня організованості. У 1939 році радянська влада заборонила нібито ворожу — «націоналістичну» діяльність «Бояна», по-різному розправившись із його учасниками. Очевидно, боялася потужної сили згуртованості українців, потужності й глибини національного мистецтва, яким «Боян» викликав сильне емоційне зворушення публіки й тим зміцнював її патріотичні почуття та тверду віру в державну самостійність українців.
Відроджений через десятиліття хор «Боян» зі своїми чудовими давніми традиціями і славною історією, сьогодні загально визнаний як Заслужена хорова капела «Боян», — продовжує свою діяльність під керуванням Василя Чучмана. Віримо, що без пандемії його 130-й ювілей був би відзначений вельми урочисто. До цього свята мали б долучитися й інші хорові колективи Львова й Галичини, зокрема наша, значно молодша, знаменита «Трембіта». Адже до створеної 16 січня 1940 р. відповідно до Постанови № 1545 Ради Народних Комісарів УРСР від 19 грудня 1939 року «Про організацію театрів, музичних колективів, будинків народної творчості і театрально-музичних закладів у Львівській, Дрогобицькій, Волинській, Ровенській, Станіславській і Тернопільській областях» капели увійшли не тільки обдаровані колишні студенти та випускники музичних навчальних закладів Наддніпрянщини — військовополонені УГА на території Польщі — учасники «Українського Наддніпрянського Хору» Дмитра Котка (1919-1939), який у 1936-му переформатувався у чоловічий хор «Трембіта» (що став базовим для нового колективу), а й слухачі Духовної семінарії (де за ініціативи Андрея Шептицького викладав Д. Котко), члени «Студіо-Хору» М. Колесси, і лише кілька хористів забороненого «Бояна». Це, ймовірно, дає певні підстави не ознайомленим з історичними документами і фактами вважати «Трембіту» спадкоємицею «Львівського Бояна».
Однак, враховуючи численні дослідження авторитетних і львівських музикознавців (Станіслава Людкевича, Стефанії Павлишин, Лєшека Мазепи, Степана Стельмащука, Якима Горака, Василя Чучмана, Мар’яни Ферендович, Ольги Осадці та ін.), цю спадкоємність слід розуміти лише частково — у сенсі збереження кращих репертуарних традицій, подальшого безупинного плекання виконавської майстерності і широкої активної громадської діяльності, а не безпідставного правового наступництва на догоду сумнівним карʼєрним інтересам: надто різними були і є мета і завдання колективів, відображені у їхніх статутних документах. Тим більше, що капела «Трембіта» від початку вирізнялася відмінною ансамблевою культурою, точним рівним строєм і невластивою для галицької хорової виконавської манери співу “інструментальністю” звучання (що її запровадив і пильно дотримувався Д. Котко), аж ніяк не характерною для галичан і «Бояна».
Тож українське хорове мистецтво багате двома зовсім різними історичними й виконавськими традиціями, що робить його оригінальним, викликаючи гордість нації й повагу (або й неприховану заздрість) із боку іноземців, а отже потребує подальшого плекання й розвитку.
У сучасних непростих для української культури умовах важливо берегти нев’янучу традицію колективного аматорського співу, що її так натхненно творили наші попередники. Традицію, вільну від будь-яких штучних зовнішніх впливів і провладних зобовʼязань, натхненну громадськими потребами і внутрішнім поривом душі, на славу національної музичної культури, котру не забуває самодіяльна Заслужена хорова капела «Боян», й далі гуртуючи довкола себе відданих хоровій справі патріотів-аматорів, шануючи незабутню пам’ять великого маестро Євгена Вахняка.
Тому цінуймо усі наші славні традиції національного хорового мистецтва в пам’ять тих, хто віддав цій справі багато років життя, подвижницької праці і натхнення!
Нині задля культурного обʼєднання нації особливо потребуємо пам’яті про наше далеке, але дуже славне своїм патріотизмом мистецьке минуле.
Оксана ГНАТИШИН
доктор мистецтвознавства, доцент Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка, секретар Музикознавчої комісії НТШ
