Цьогоріч відзначаємо 100 років з часу Листопадового Чину 1918 року. На сторінках Фотографій Старого Львова впродовж листопада публікувалося багато матеріалів та спогадів, які майже поденно висвітлювали перебіг подій того часу. Сьогодні ж хочемо познайомити читачів із тим, що відбувалося у Львові в листопаді 1928 р. в часі відзначення українцями 10-річчя знаменної дати. Інформацію про це можна прочитати на сторінках ілюстрованого тижневика “Неділя” (ч. 11 за 11 листопада 1928 р.), де зустрічаємо опубліковані враження очевидця, котрий описує події того часу.
Кріваві події у Львові.
Вражіння очевидця.
Нині 5 листопад. Вже два дні минуло, від коли в місті прогомонів останній стріл. В суботу 3-го, ще стріляно на розі Бляхарської та Домініканської (сучасні Івана Федорова та Ставропігійська – ред.) вулиць. Хто? – Не відомо.
Перед моїми очима пересувають ще раз пропамятні картини останніх днів. Почалося це 1-го листопада, в день нашого свята. А властиво ні, – ще скоріще. Почалося з визначеним заздалегідь на день 1-го листопада, зїздом Галлєрців у Львові, з голосами всепольської преси, якій не подобалася наша роковинна панахида і яка цькувала демаґоґічно польську вулицю. Атмосфера вже була переладована вибуховим матеріялом, коли останній день жовтня відпав у простір разом з кроваво-зіржавілим листям дерев та прийшов листопад. По Львові йшла неначе елєктрична струя. Вже вчасним ранком пронеслися в місті чутки, що люде бачили до 8-мої години жовто-блакитні прапори на будинках б. Сойму, почти та на Високому Замку. Біля 8-мої їх зняли. Рівночасно пийшли вістки, що польський памятник “оборони Львова” підірвано в ночі бомбою, при чому невідомі справники ранили поліціянта, до якого віддали 10 револьверових стрілів, з яких один поцілив його вживіт. Справники щезли в темряві і до тепер їх не найдено. Сам памятник, як підчеркували польські часописи, підірвано зовсім невміло, – бо знищено тільки кам‘яний наріжник.
Того самого дня хтось облив чорнилом краєчок другого польського памятника “орльонт” в саді Львівської політехніки. Спеціяльно у цій роботі слідно, що таємничий справник, наражаючися, всеж таки шанував памятник, некористувався ніяким квасом, що вижирає каміння, не заплямив напису н.пр. Літрою чорнила, але вилив пляшечку на сам краєчок.
А польські газети захлебувалися обуренням.
Незалежно від цих подій, весь український Львів святкував 1-го листопада. Святкував достойно, поважно. Ранком Світла Служба Божа в Преображенській церкві. Тисячі відкритих голів і в них одна думка…
В ту саму приблизно пору, те саме діялося в Станиславові, Тернополі, Перемишлі, Стрию, в тисячі наших містечок і сіл. Люде молилися.
Ввечір: панахида в архикатедральній церкві св. Юра. Знову тисячі народу. Хтось вивісив жовто-блакитний прапор.
***
Виливається народ морем на святоюрську площу. Перекотилася пісня — одна, друга і… завмерла, затихла, переможена знечевя дзвінким цоканням кінських копит по вуличному камінню. Двох осібняків, що стояли біля мене і весь час шопотом по польськи порозумівалися, скоро подаються вперід. Наглий зойк і стріли, один, другий, третій… Кінські тілища врізуються в масу, свист ударів, в гору піднесені шаблюки. Револьверові кулі бють святоюрський мур. Народ хвилею кидається в протилежний бік, до вулиці Петра Скарги (сучасна Озаркевича – ред.). Коні й люде топчуть по тілах. Спираюся рукою об рамя якоїсь жінки передомною, моя рука липка і солодка від крови. Мене несе хвиля. Маю повні вуха вистрілів, крику, зойку, плачу та ненависти. Звільна охоплює мене психольогія товпи, нескладна, дика, жахлива у своїй інстиктовости.
Передершися з трудом до єзуїтського городу, сідаю вичерпаний на лавці і чекаю. Стовчена ліва нога починає мене діймаючо боліти. Там в горі стріли не вгавають. Якийсь гонений хлопчина стрибає скоро через живопліт, паде, підіймається і щезає в кущах з голосним, пронизуючим проклоном. Нечайно переполох в алєї. Товпа людей тікає в діл, дорога неначе виметенаю Цокіт копит і в алєї появляється відділ кінної поліції.Втомлені коні, тяжко віддихають люде. Постояли, розглянулися і подалися дальше.
На горі все тихше. В темряві пізнаю гуртки людей, йдуть мовчки, когось несуть. Якесь дівчатко на руках двох студентів не в силі стриматися і вибухає плачем. Спершу голосним, а опісля тихим, все тихшим. Куля пробила ногу і дуже болить…
В місті
Доходжу до центра міста на годину осьму. Коло віденської каварні незвичайний натовп людей. Стоять гуртками, балакають, кричуть, ремствують. Газетчик продає надзвичайне видання “Слова Польського”. Часопис, який живе провокацією, цинічно і підбрехуючо голосить на свистку задрукованого паперу : “Провокаціє українськє!” Читаю зїдливий пашквіль та моя увага спинюється м.и. На одному звороті навязаному до підірвання памятника “оборони Львова” на Перзенківці: “Повищі провокації слід напятнувати з цілим притиском , при чому треба ствердити, що польська рука не ушкодила ні одного руского (!) памятника. Навіть серед варварських племен існувала деяка лицарскість у відношенню до поляглих”. Перечитую це й набираю певности, що поліція мусіла хиба вже арештувати тих, підмінували памятник та ствердити, що вони українці, делєґовані через У.В.О. Мимоволі пригадую собі знищений памятник нашим поляглим в Острові біля Бібрки і те, що в 1920 р. взагалі важко було дошукатися одного цілого українського памятника у цілій Сх. Галичині. Але правда вдаряюся в чоло — цеж зробили Москалі, як можна так забуватися!
Йду дальше і недалеко катедри чую пошум тисячі голосів з посеред яких виривається часом свист або проклін. З півсумерку слабо освіченої ліхтарнями Галицької вулиці виринають чвірки всепольської молоді в рогативках. Йдуть шумно. Поперед них, щуплий, високий осібняк в чорному капелюсі. Командант. Звертаються в гору, Ринком. З челюсті Руської вулиці вилетів трамвай і станув. Товпа задержала його і виминаючи підійшла під будинок “Просвіти”. Тихо дрімав старий будинок, який бачив чотири влади, чотири зміни. Рівно тихо підійшли до нього демонстранти. Хвилина довга як вічність, у трівожному вичікуванню того, що наближувалося і мусіло прийти і чому зарадити не в силі одного чоловіка. І нечайно рев, дикий, нездержаний рев тисячі голосів. Тріщать двері, дзенькотить розбиване скло. В ролєті книгарні Наук. Т-ва ім.Шевченка встрягають револьверові кулі. Пекло.
***
Відпливає хвиля на вул. Руську і Бляхарську. Кожний український будинок, кожний склеп, кожна вивіска паде жертвою товпи. Стверджено, що дзенькіт розбиваної шиби ділає особливо підбадьорюючо на руїнницькі інстинкти маси. Чим менше вона культурна, тим більше неповинних шиб розприскується з дзенькотом у віконних рамах. В четвергову ніч вибито нам дуже багато шиб, майже всі.
***
Була година 9-та вечір, коли демонстранти повернули другою хвилею. Коли підчас першої паризької комуни товпа брала барикади то ревіли мабутьтак, як ревіли четвергові демонстранти підчас другого свойого наступу на українські інституції. Ріжниця: там був похід на барикади, проти уоруженого війська, тут, похід проти неборонених брам, друкарських машин, машин до писання, футер і … доброго українського масла у кількадесять-кілевих куснях.
Наступ на будинок Просвіти
Серед пекольних вересків та стрілів, валить товпа у широку браму друкарні “Діла” , в будинку “Просвіти” від Бляхарської вулиці. Ппротягом хвилини брама з тріском подається, товпа з ревом вдирається до середини. Шукає дверей до машинової салі. Найшли. Ненависна ротаційна машина, що день у день викидає у світ балі паперу задрукованого українськими черенками, стогне тяжким глухим звуком під ударами залізних палиць та камяних зломів. Знищили. Тепер дальше, по сходах в гору. Переплетня “Просвіти” протягом пів години цілковито знищена.
Машини, столи, шафи, тисячі книжок, все це звалене на одну велику стирту, що простягається через три кімнати. Рівночасно гурток хуліганів викидає з вікон цілі оберемки книжок, великі ролі друкарського паперу та докінчує знищення у салі де міститься стереотипія друкарні та нова плоска машина.
Провідник нападу товче залезною штабою у двері управителя переплетні п. Хомяка. – Отвирати бо стріляю! Несеться скаженний люттю голос-рев. Управитель відчинює двері і стає безборонний перед напасниками. Питають його де ще є машини, а далі звертають до нього револьвер: “Обруць сєн руські псє!” Управитель розуміє, що значить це “обруць сєн” і не чекаючи скаче в бік та счезає в челюстях темного коритаря. Тимчасом зі загроженого приватного помешкання управителя вибігає робітниця переплетні Михайлина Філюсівна, яка в перший мент грози скрилась там з 5 иньшими особами. За хвилину Філюсівна, лежить вже на пішеході Руської вулиці і як зізнає перенесена до сумежної брами, її скинули з вікна першого поверху. Серед дикої оргії знищення, пропадає з помешкання управителя Хомяка футро, куртка та маринарка. Товпа гуляє дальше, бере приступом тонкі двері “Технічного Товариства” на другому поверсі, нищить там все до тла та добивається до дверей редакції “Діла”. В той мент приходить поліція і розганяє демонстрантів, які співають “нє дами зємі” та вигукують “нєх жиє поліція”!
Ще кілька хвилин і вул. Бляхарська опорожнюється з товпи, поліція бере будинок під свою опіку. “Просвіта” з чорними дірами порозбиваних вікон, з повириваними рамами, дивиться безнадійно сумно у темінь листопадової ночі.
Як “брали” Ставропіґію
В час, коли в будинку “Просвіти” шаліла товпа, другий відділ демонтратнів брав приступом будинок Ставропіґії, в друкарні якої друкується “Неділя”, “Новий час” та “Громадський голос”, не рахуючи цілої низки иньших періодчних та неперіодичних українських видань. Сильна дубова брама успішно опиралася натискові так, що демонстранти мусіли взятися за иньший спосіб, щоби дістатися до середини. Оподалік відновлювано фронтом одної камяниці і довгі драбини провадили до руштовання. Ці саме драбини придалися демонстрантам і по них вони дісталися через вікнопершого поверху до канцелярії адвоката др. Крижановського, яку знищили до тла.
При тій нагоді пропала др. Крижановському машина до писання. Довершивши знищення на одному місці, кинулися нападаючі на складівню, до якої тимчасом віднайшли вже вхід. Щастям в нещастю було, що елєктричний ґудзик находиться на кінці складівні, а не — як звичайно — на початку кімнати. Прийшлося нищити людську працю в темряві, що значно утруднювало орієнтацію. Цій обставині слід завдячувати, що складівня тільки частинно потерпіла та скінчилося на розкиненню кількадесять тисяч черенок у зложених вже до друку сторінках. Знищено також канцелярію друкарні в партері. Очевидно, що в цілім будинку не остало ні одної цілої шиби. З приходом поліції діло знищення тут також закінчилося.
На український Академічний Дім
Маса демонстранів відпливаючи з вул. Бляхарської не розійшлася. Але поділившися на менші гурти злилася знову на вул. Галицькій. Тут кинено клич: “ на український академічний дім!” який товпа зустріла з диким вереском одобрення. На Академічній вул. прилучилися нові гурти польських студентів та шумовиння. Демонстранти вибрали дорогу на вул. Супінського (сучасна Коцюбинського – ред.) де міститься “Академ. Дім” через вул. Мохнацького (сучасна Драгоманова – ред), де зупинилася на хвилю перед жіночою ґімназією У.П.Т. Серед вигуків: “преч з дзічон гайдамацькон”! Посипався град каміння до вікон ґімназії. Так протестувала культура товпи проти українців. Коли в ґімназії не остало ні одної шиби, рушив похід, вже без зупинки, до воріт “Академічного Дому”.
В студентській харчівні будинку вечеряв саме гурт наших студентів, коли передові відділи демонстрантів вірвалися до партеру. Наші студенти відтягнулися на поверх, затарасовуючи двері. Всі вони знали, що провокація триватиме дальше і якщо не будуть боронитися, можуть поплатитися життям. Тимчасом товпа брала приступом поверх. Приступ вів через салю Дому, де була приміщена малярська виставка домівки “Основи” та “Студентської Громади”. Виставку знищено очевидно по вандальськи. Дальша атака демонстрантів на поверх відбувалася вже серед стрілів та зойків ранених. Несподіванкою була сальва військового відділу з поблизької цитаделі (гляди потвердження в “Дзєнніку Львовскім” з дня 2 ц.м.), віддана в напрямі вікон академічного дому. Дивним збігом обставин багато з цих куль впало у ряди демонстрантів, ранючи неодного. Підчас, коли в “Академічному Домі” тревав нерівний змаг на життя і смерть, надїхала чета кінної поліції. Це був найвищий час бо положення ставало крайньо траґічне.
Знищення “Маслосоюзу”
Один з чергових подвигів демонстрантів, був похід проти “Маслосоюзу”. Цей похід відбувався в напрямі, всіх обильно заосмотрених, склепів цієї господарської установи, при чому головна сила товпи грянула під централю “Маслосоюзу” при вул. Костюшки, стараючися рівночасно “здобути” “Народню Гостинницю”. Коли це їй скоро не вдавалося, кинено на головний склад і бюра “Маслосоюзу”, відкладаючи здобування “Нар. Гостинниці” на пізніще. Залізні віконнниці та ролєти розпорено в мить і товпа діставшись туди до середини почала зі замилуванням повторяти діло знищення. Те, що натворено там протягом пів години, не дається навіть описати! Руїна, землетрус, – за слабі очеркнення для цього подвигу. Нетреба хиба додавати, що все масло та иньший крам, якого було дуже багато у складниці — щезли. Демонстрантів усунула поліція.
Бурхлива ніч і 2-гий листопад.
Ніч з четверга на пятницю проминула серед загального напруження. Пізною порою ходили ще по вулицях гурти демонстрантів, добиваючи шиби та вивіски в українських установах та склепах.
Другого дня ранком, подавляюча більшість місцевої польської преси, повелася як старий, досвідчений провокатор. Писалося про знищення українцями польських гробів в Золочеві та в Рогатині, безлічю нестверджених та безосновних закидів нацьковано польську частину мешканців Львова до нових подвигів. Наслідки цієї роботи не дали довго на себе чекати. З приходом ночі демонстрації повторилися, з перебігом подібним до подій попередного дня. Ефект був очевидно слабший, бо що було до знищення, вже знищено.
3-тій листопад і білянс наших втрат.
Прийшов день 3-го листопада, а з ним дальше, вже гурткові демонстрації. Весь день ходили по місті гуртки польської молоді та здирали шапки-мазепинки з голов українських студентів, учениць та учеників, побиваючи їх до крови (цей вуличний терор триває по нинішний день). Вечором почалися відокремлені напади на менші, не знищені до тепер, українські установи, при чому не пощаджено і помешкання видніщих українських громадян як др. І. Бережницького, др. І.Волошина, др. М.Панчишина та ин. де повибивано шиби вкидаючи до кімнат град каміння. Наші втрати охоплюють в першу чергу такі установи, які цілковито або частинно знищено зглядно пошкоджено: 1. Т-во “Просвіта”, 2. Друкарня “Діла”, 3. Книгарня Наук. Т-ва ім. Шевченка, ;. “Рідна Школа”, 5. “Центробанк”, 6. Академічний Дім, 7. Дністер, 8. Земельний Банк, 9. “Маслосоюз”, 10. “Народня гостинниця”, 11. Будинок Музичного Т-ва ім. Лисенка, !2. Ставропіґія, 13. Нар. Торговля, 14. Нар. Дім, 15. Ред. “Нового Часу”, 16. Степениця на площі “Сокола Батька” (спалена). Загальні втрати, які перенесли підчас трьох бурхливих днів, перевищують суму півтора міліона золотих.
Що дальше…
Останні дні проходять у Львові під знаком ревізій та арештовань. Ревізію переведено і переводиться майже у всіх українських громадянських установах та у приватних осіб. Дотепер арештовано біля 150 українців в тому числі досить багато жінок.
Що торкається числа ранених то важко його докладно ствердити, бо більшість лікується дома та у приватних лікарів ріжно. Польська преса подає число ранених поляків. Після наших обчислень ранено біля 20 українців та 8 поляків (включно з поліцією).
В понеділок 5 ц.м. Пронеслася по місті блискавкою вістка, що жертва нападу на переплетню “Просвіти”, Михайлина Філюсівна, померла в загальному шпиталі. Вістка виявилася неправдивою. Польська преса з притиском підчеркує, що Філюсівна підписала вже в шпиталі папір, що скочила з вікна сама, добровільно, ніким не примушена…
Арештування на провінції
В звязку з листопадовим святом, польська поліція перевела арештування в Тернополі, Коломиї, Бродах, Рогатині та иньших містах Сх. Галичини.
