Автор теорії відносності, німецький фізик Альберт Айнштайн говорив, що “Бог не грає в кості”. І хоч тут йдеться про зовсім різні речі та сенси, але львів’яни у давнину дуже часто випробовували долю, граючи саме в кості. Більше того, робили це дуже затято і запекло: з краплинами поту на чолі і напруженою правицею на руків’ї зброї. Подобатися усім такий різновид азарту не міг, а тому в війну з любителями ходити по лезу ножа, була змушена вступити влада, яка й спробувала виставити свої правила гри. Так і вийшло, що львівський магістрат заборонив те, що давньогрецький філософ Аристотель сприймав і трактував як специфічний різновид наукового пошуку, метод пізнання світу.
Історія азарту мабуть лише на трішки поступається правом старшинства своїй сестрі – історії людства. Випробовувати долю та власне щастя в азартних іграх люди почали віддавна. Знахідки зі сфери азартних ігор траплялися археологам, котрі вивчають найдавніші культури і цивілізації, в тому числі і на наших територіях. У давніх греків, в системі вірувань яких долі корились навіть олімпійські боги, азартні ігри трактувались як механізм пізнання світу, примх і волі долі. Принаймні так це бачив філософ-систематизатор Аристотель.
Поява азартних ігор у Львові мала свої особливості. Однією з них було намаганням обмежити їхній вплив на суспільство державою, або місцевою владою, через залучення механізмів з правового поля. Як наслідок, любителі азартних ігор мусили жити за принципом “tibi et igni”, тобто довіряти вони могли лише один одному, і то не завжди. Будь-який спалах інформації про їхню активність в сфері азартних ігор, міг мати наслідком жорстке покарання.
XIV століття називають часом проникнення та популяризації на наших теренах нової гри – костей, або кубиків. Що цікаво, вже з кінця того самого століття з послідовниками нового захоплення ведеться боротьба. Влада, як релігійна, так і світська, запалили червоне світло. Світській владі ця затія була невигідною альтернативним перерозподілом грошових потоків, атмосферою таємничості і закритості та локальними сутичками між гравцями на цьому ґрунті. Церква сприймала і трактувала цю гру в контексті приниження Ісуса Христа, адже ніби саме в кості солдати розігрували його одяг після розп’яття.
Роковим, в плані правового урегулювання становища гравців у кості, став 1387 рік. Саме тоді, чи не вперше у Львові, з’явився закон про заборону відповідної гри. Перед святом мучеників Фабіана і Себастяна, магістрат міста прийняв відповідний документ. Ним було накладено табу на гру в кості в межах мурів міста. При цьому, під покарання підпадали як розіграші великих сум грошей, так і незначних пулів.
Особливо цікавою виглядала санкційна політика та покарання зловмисників, адже воно було передбачено як для учасників гри, так і того, хто створив умови для неї. Так, зокрема, господар будинку, в якому відбувалась гра, разом зі своїми гостями-учасниками, повинні були заплатити 48 грошів. Окремого збитку зазнавав переможець, який мав віддати усе вигране під час гри.
Але на те азартні гравці азартні, аби зберігати вірність грі до останнього, не зважаючи ні на заборони, ні на погодні умови. Що ж їм тоді заборона на рівні міської влади зі штрафом? Але і на таких влада мала засіб, особливо коли мова йде про організаторів. Адже якщо господаря було вдруге підловлено на лояльності до любителів пограти у кості, його чекала значно суворіша кара, аніж першого разу. Тепер його могли позбавити усього майна, яким він володів. Аналогічний припис діяв і стосовно шинків, які були своєрідними центрами гри в кості, нашими казино давнини. Якщо в когось у шинку тричі заставали гравців в кості, господар ризикував втратити право на шинкування.
Такою ситуація з азартними іграми існувала до XVIII століття, доки жила Річ Посполита. Такою вона, зрештою, залишалась і потім. Монархія Габсбургів також не послаблювала лещат контролю за азартними гравцями. Попри це, кості надалі залишались поширеною та популярною грою. В Речі Посполитій ця гра асоціювалась з представниками різних середовищ, але перш за все з солдатами та міщанами низького соціального стану. Інша цікава річ, що навіть попри заборони, кості були настільки популярними, що у той час шахраїв в цій площині називали “костерами” і лише з XVI століття це слово почало витісняти більш відоме сьогодні “шулер”.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Іпатов Є. Міф про Львів азартний // Фотографії старого Львова [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/mif-pro-lviv-azartnyj/
- Козицький А., Білостоцький С. Кримінальний світ старого Львова. – Львів: Афіша, 2001. – С. 73 – 79.
- Pamiętnik dziejów Polskich. Z aktów urzędowych lwowskic, rękopismów / zebrał X. Sadok Barącz. – We Lwowie: W drukarni Zakładu Narodowego im. Ossolińskich, 1855. – S. 2 – 3.
