У географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов’янських 1881р., міститься така інформація про Деревач: 1. Присілок Хоросна Старого, станція поштова при тракті Львівсько–Стрийськім, 20 км на південь від Львова. 2.Присілок Раківця.
Так склалось, що віддавна Гостинець Стрийський слугував межею між володіннями королівськими війтівства Щирецького, до якого належало Хоросно Старе і власністю Бенедиктинок Львівських – селами Кугаїв та Раковець. Отже, в такий спосіб – Деревач, як придорожнє поселення розділяла межа, але місцеві жителі проблем собі з цього не робили, а навпаки користали з ситуації. Зокрема, залюбки відвідували на свята та храмові празники дорогу родину по другий бік гостинця – у Хоросні та Раковці.
На військово–топографічній карті у Деревачі зазначені такі об’єкти:
- дерев’яна будівля корчми на Кривулі з боку Кугаєва.
- фільварок «Хоросно Старе», що на Кривулі при дорозі на Віняву.
- дерев’яна корчма «при цісарському гостинцю», яка згадується в контракті за 1852р.
- станція почтова, а згодом корчма – Austeryа.
- навпроти станції почтової дім з заїздом (згодом фільварок сестер бенедиктинок) та хатина коваля (згодом лісника).
- в селі проживав так званий «другоміщ» – дорожний управитель Марціховський, особа відповідальна за технічне обслуговування і тестування доріг та працівників, котрі були безпосередньо йому підпорядковані. Раніше такий службовець виконував і обов’язки митаря.
- господарка Кароля Гузнара (Гавзнера) – документ (Gemeinde: Chrysno–Stare)
- при виїзді з сучасного Деревача господарка Деревацького Ілька – документ (Gemeinde: Chrysno – Stare)
Цікаві статистичні дані подано в енциклопедії «Gemeide lexicon von Galizien», Wien 1907. Станом на 31 грудня 1900 р у Деревачі нараховувалось 15 дворів, де проживало 92 особи. Серед них 43 чоловічої статі і 49 жіночої. Їхня конфесійна приналежність була такою:
- 42 – греко–католики;
- 3 – римо–католики;
- 31 – віри юдейської;
- 16 – євангелісти–лютерани;
Розмовна мова:
- 37 – українська;
- 24 – польська;
- 31 – німецька; .
У міжвоєнний період ситуація дещо змінилась, адже після того, як збанкрутів власник фільварку «Кривуля» – Абрагам Люфт, велика кількість земельних ділянок була розпарцельована і мешканців у Деревачі побільшало. Десяток родин прибули з під Щирця і Наварії, а ще польська влада доправила на наші терени ветеранів польського війська – осадників з північних територій Речі Посполитої.
В плані відвідування церкви чи костелу ситуація і цього разу не змінилась.
При совітах не одразу, але церкву у Раковці зачинили, тож залишився храм у Хоросно, який мені доводилось неодноразово відвідувати на свята, коли з родичами гостювали у діда та бабці в Деревачі.
Лише за Незалежної України, громада села Деревач прийняла зважене рішення і розпочала будову власного храму. Про ініціаторів і сподвижників цієї важливої місії думаю треба сказати, але згодом, після проведення більш ґрунтовного дослідження і докладного опитування серед очевидців цих подій. Так, щоб нікого не образити. І справді матеріалу наразі мало, але коротко про головне знайшлось.
У 20–х роках минулого століття з ініціативи НТШ, учні гімназисти заповняли географічний квестіонар – запитувальник, в якому вказували цілий ряд особливостей пов’язаних з історією та географією рідного краю. Власне донька учителя с. Хоросно Старе, учениця 7 класу гімназії академічної, Гаврих Наталія, серед іншого згадує плато–гору у Деревачі «Висока гора» – віднога Подільського плато. Саме це величаве місце (365м над рівнем моря) було обране громадою села для побудови храму.
У районній газеті «Ленінський шлях» є короткий допис «Церква буде», від заступника голови Раковецької сільської Ради, пані Г.Кушак: «На одному з наймальовничіших пагорбів Деревача буде стояти церква. Такою є воля селян. І хоч довгим та тернистим був шлях до тої омріяної днини, але врешті – таки сталося.
І ось у неділю відбулася урочиста церемонія – посвячення хреста і наріжного каменя майбутнього храму. За рішенням парафіян зватиметься він храмом святих Володимира і Ольги, збудований на честь 1 000–річчя християнства.
На урочистість посвячення місця будови зійшлися церковні громади з довколишніх сіл. Відбулося урочисте богослужіння. Його правили отець Євген з Хоросно, отець Микола з Милошович, отець Богдан з Бродок, отець Степан зі Щирця та отець Андрій з Великої Горожани. Хор з Хоросно виконав «Боже, вислухай благання».
Далі отець Степан мав проповідь. Виступали також житель Деревача заслужений художник УРСР М.Г.Тарнавський, архітектор зі Львова М.Д.Вендзилович, який розробив проект церкви. Мали слово й інші гості, які прибули на цю урочистість. Усі вітали деревачівців з вікопомним днем, закликали присутніх до братолюбства, єдності».
Довідка про архітектора: Вендзилович Мирон Дем’янович (* 26 серпня 1919 с. Солинка – 8 квітня 1992 Львів) – український архітектор.
Народився в селі Солинка (нині село Ліського повіту Підкарпатського воєводства). Навчався у Хирівській гімназії (1931–1938), Краківській академії мистецтв, закінчив інженерно-будівельний факультет Львівської політехніки (1946–1949). Працював в Ужгороді в «Облсільпроекті». Із 1953 року проживав у Львові. Працює у львівській філії «Дніпроміст» (інженер проекту, згодом головний архітектор). Від 1964 року паралельно викладав історію інтер’єру у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. Від 1971 року – доцент, пізніше – завідувач, а від 1984 – професор кафедри інтер’єру. У 1964–1971 роках був головою львівської організації Спілки архітекторів України. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1972).
Ним також були запроектовані: Церква святих Володимира і Ольги на вул. Симоненка у Львові (1991–1996), церква Покрови Пресвятої Богородиці в с. Липники (1990–1995), церква св. Петра і Павла в с. Зимна Вода (1991–2005).
Андрій КНИШ
