Кінець XVII і перша половина XVIII століття були не найкращим часом в історії українських земель. Розділені між декількома правителями, спустошені війнами, вони залишалися ареною запеклих баталій та землею, де кров лилася ріками. Часта зміна прапорів, лавірування помітних політичних фігур між таборами і просто хаос та нерозуміння – хто свій, а хто чужий…
Найгірше жити в епоху змін – сьогодні часто можна почути цю фразу. Межа XVII – XVIII століть стабільністю точно не відзначалась. Й знаково, що дим від полум’я, яке горіло в Києві, Чигирині чи Батурині часто було чутно навіть у Львові. Саме так було і в 1702 році, коли Правобережну Україну охопили козацькі виступи. Цей театр повстань розгортався далеко від Львова, але місцеві еліти не могли його ігнорувати. Отож, наприкінці листопада 1702 року шляхтичі зібралися у центрі Руського воєводства на нараду – задля узгодження дій.
Далеко/близько. Вступ
У 1699 році, разом із підписанням Карловицького договору, завершився не найприємніший для Речі Посполитої період. Після серії військових невдач, Османська імперія була змушена повернути Речі Посполитій частину територій. Зокрема, Поділля. Відтак, задля встановлення порядку на своїх нових/старих землях, Сейм Речі Посполитої одразу ж проголосував рішення про ліквідацію козацького устрою на цих теренах.
Очевидно, що такий крок не викликав великого захоплення у середовищі русинської шляхти та козаків. Й ця бочка з порохом вибухнула – Поділля, Брацлавщину, Київщину і Волинь охопили збройні виступи. На осінь 1702 року загони Семена Палія, Самійла Самуся, Захара Іскри і ін. контролювали Білу Церкву, Немирів, Бердичів, Бар і ін.
Беззуба реакція
Очікувано, що новина про вибух нового козацького повстання у Речі Посполитій нікого особливо не потішила. З одного боку, у частини шляхтичів підкошувалися коліна від однієї думки про повторення сценарію Хмельниччини. З іншого боку, подібні виступи були дуже сприятливим ґрунтом для різного року провокацій, а за спинами повстанців швидко з’являлися московські вушка чи інтерес інших “хороших” і “доброзичливих” сусідів.
Про реакцію на козацькі виступи можна судити на прикладі персони магната, київського воєводи Юзефа Потоцького (1673 – 1751). Останній володів немалими маєтками на Правобережжі, тому одразу ж виставив свої загони проти повстанців. Проте несподівані поразки у декількох сутичках змусили Потоцького відступити. Оскільки той мав володіння і на теренах Руського воєводства Речі Посполитої, він дуже боявся поширення повстанського руху і на ці землі. Відтак завчасну почав агітувати місцеву шляхту до мобілізації зусиль та належної відсічі ворогам. Між іншим, навіть взявся самотужки зміцнювати укріплення у Станіславові (Івано-Франківськ).
Офіційна позиція. Рада у Львові
Очевидно, що один у полі не воїн! Навіть, якщо він – Потоцький. Тим більше, якщо той один – намагається мобілізувати військову потугу у Руському воєводстві та Львові – сфері впливу родини Яблоновських у той час. З останніми ж, між іншим, Юзеф Потоцький мав далеко не найкращі відносини. Зокрема, Ян Станіслав Яблоновський, син соратника Яна ІІІ Собеського, коронного гетьмана Станіслава Яблоновського, називав Ю. Потоцького “божевільний жидок” і закидав тому випади в сторону батька.
Тим не менше, на дії повстанців потрібно було реагувати, а тому наприкінці листопада 1702 року у Львові призначили нараду для узгодження позиції щодо наступних дій, обговорення способів ліквідації повстання. Серед учасників наради – уже згаданий воєвода Юзеф Потоцький, гетьман Адам Міколай Сенявський, віленський воєвода Януш Вишневецький і ін. Присутні на нараді у Львові діячі уповноважили коронного гетьмана Єроніма Любомирського звернутися по допомогу до кримського хана. Відтак навіть намагалися вплинути на короля, щоб той звернувся до хана і попросив про військову допомогу проти козаків. Представники королівського оточення дійсно вийшли на хана і просили про “кілька тисяч доброї і відбірної орди”. Однак, хан відмовив. Отож, проти повстанців виступили війська гетьмана Сенявського, а король Август ІІ звернувся із листом до гетьмана Мазепи, щоб той не пропускав бажаючих приєднатися до Палія. Війська Сенявського відвоювали частину територій, але повністю придушити повстання їм не вдалося. Козацькі виступи остаточно припинилися лише після об’єднання зусиль короля Речі Посполитої і російського царя, втручання у ситуації козацьких військ гетьмана Івана Мазепи.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Чухліб Т. Палій (Гурко) Семен Пилипович // Енциклопедія історії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
- Affek M. Adam Mikołaj Sieniawski wobec polityki Augusta II w latach 1701 – 1705. – S. 439 – 454. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://bazhum.muzhp.pl/media/files/Przeglad_Historyczny/Przeglad_Historyczny-r1989-t80-n3/Przeglad_Historyczny-r1989-t80-n3-s439-454/Przeglad_Historyczny-r1989-t80-n3-s439-454.pdf
- Link-Lenczowski A. Jόzef Potocki H. Pilawa // Polski Słownik Biograficzny [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://web.archive.org/web/20170420143908/http://www.ipsb.nina.gov.pl/a/biografia/jozef-potocki-h-pilawa
