У неї чудова пам’ять і гарне почуття гумору. Її непереборна жага життя дозволяє в її столітньому віці бути в курсі всіх подій. А ще — вона охоче ділиться своїми спогадами про власне життя і своєї родини. З цих спогадів постають колоритні картини з минувшини нашого краю.
Цьогоріч влітку рівнянка Ірина Олександрівна Бучковська відзначатиме столітній ювілей. І хоча очі цієї поважної жінки за довге життя втомилися і ледь пропускають світло, вона звикла й до цього напівтемного світу, сприймаючи усе, що дарує кожен новий день, з вдячністю і бажанням жити.
Розмову розпочали із запитання про секрет її здорового і активного довголіття. Ось рецепт від пані Ірини: “Я всім кажу: “Не жеріть, будь ласка”! За статурою я не дрібна, кістки в мене міцні. Я завжди боялася розповніти і намагалася тримати вагу 64-65 кілограмів. Уже понад 20 років я снідаю вівсянкою, яку запарюю окропом, додаю кефіру та фруктів — чорнослив, курагу чи родзинки. Обідаю повноцінно, але обов’язково в один і той самий час, о 13.30. Упродовж багатьох років я мала можливість харчуватися вчасно. Вечеряю о 19.00, а ще з’їдаю ввечері 1-2 яблука. Спати лягаю опівночі і їсти зовсім не хочеться. Це справа звички. Понад 40 років я не вживаю цукру. Не люблю картоплю, а більше вживаю моркву, буряк. Я не п’ю кави, ніколи не їм копченого і солоного. Із задоволенням п’ю хороше сухе вино. Коли прийшли перші “совєти” в 1939-у, ми, дівчата, пробували палити цигарки, але нам це не сподобалося. Я скоріше песимістка, але дуже емоційна. Коли помирали рідні мені люди, я не плакала, переживала всередині. Зараз у мене життя – краса. Лягаю спати не раніше опівночі, прокидаюся після 8-ї. Зарядку зранку роблю обов’язково”.
Родинні витоки
Розповідає Ірина Бучковська: “Мій батько Олександр Бучковський – поляк за національністю — народився неподалік Дубна в польській колонії Едвардівка і був молодшим із трьох братів. Дід Бучковський двох старших синів наділив землею, а молодшого, мого батька, послав вчитися в Дубно. Батько був освіченою людиною і за Польщі працював у податковому відділі Дубенського повітового староства (щось на кшталт міської управи). Там і познайомився з моєю мамою Анною Толстою.
Мамина родина Толстих із Дерманя. Мій дід Наум Толстий був військовим фельдшером, і деякий час вони з бабусею Анною Карлівною жили в Острозі, дід там працював у шпиталі. Мали восьмеро дітей, у кожного з яких склалося непросте життя. Двоє синів опинилися в СРСР, і доля їх невідома. Дядько Сергій, мій хрещений батько, повернувся додому з Першої світової війни без ноги, жив у Дермані і помер там у 1935-у. Дядько Борис був хорошим художником-самоуком, він жив у Дубні. Тітка Поля, дружина священика Серафима Молчановського, була талановитою співачкою і актрисою. Діда Наума я не пам’ятаю, він помер, коли мені щойно виповнився рік”.
Батьки пані Ірини одружилися в Дубні в 1919 році. А на свято Маковея в 1920-у прийшла в цей світ і маленька Ірина. Її батьки не мали власного житла, тому винаймали чужі помешкання. Народилася пані Ірина на вулиці Паненській (тепер Шевченка). Як вона пригадує, її мама Анна Наумівна з молодих років мала хист до шиття. Жінка й досі зберігає машинку “Zinger”, яку її мама придбала в 1914 році на свою першу зарплату вчительки (вона один рік вчителювала в Острозі). Як ця машинка їх потім рятувала!
“У батьків я була єдиною дитиною, – розповідає Ірина Бучковська, – бо вони вважали, що можуть дати хороше забезпечене життя лише одній дитині. Ми на той час були досить небідною сім’єю. Батько одержував платню у 200 злотих”.
У дубенській гімназії
Ірина Бучковська в 1938 році закінчила дубенську польську гімназію. Заклад був платним і батько, як державний службовець, платив за навчання доньки трохи більше 50-ти злотих за семестр. Найбільше спогадів у пані Ірини залишилося саме про учнівські роки.
“Вчилися разом хлопці й дівчата. Пам’ятаю вчителів (здебільшого це були поляки). Латини навчав пан Прохорович, якого ми звали “фістуля”. Математик Папужинський був для нас дивакуватим чоловіком. Вчили ми й українську мову, яку викладала вчителька з прізвиськом “Булка”, бо була повненька. Французької мови навчала молода білявка з довгими віями, яку ми називали “Ляваш” (корова). Росіянка Войтишевська викладала фізкультуру і грала на фортепіано. На уроках фізкультури, окрім занять легкою атлетикою і гімнастикою, ми грали в “хазен” — жіночий футбол, де м’яч кидають руками. Я завжди була воротарем. Взагалі в багатьох видах спорту я досягала успіхів. На урок Закону Божого приходили батюшка, ксьондз і равин, адже більше половини класу були євреями, а ще — поляки і росіяни. До православних приходив батюшка Михайло Носаль. Він тоді служив у Свято-Іллінському храмі в Дубні. Я його пам’ятаю таким високим, худорлявим з маленькою акуратною борідкою. Про те, що батюшка займається лікарськими травами, я тоді не знала. Жили Носалі в будинку для священиків, що був біля храму. Поруч жила сім’я священика Серафима Молчановського, яка була нашою родиною. Відомий футболіст Леонід Молчановський — мій двоюрідний брат по мамі. Він був однолітком і товаришем по гімназії Івана Носаля. Їх дружба продовжувалася пізніше й у Рівному. Ми з Носалями впродовж багатьох років дружили сім’ями”.
Ірина Бучковська добре пам’ятає, яку форму носили гімназисти — спіднички плісе і блузки синього кольору. На рукавах була окантовка: перші чотири класи – блакитна, два старші – червона. На формі була емблема: на блакитному тлі золота стрічка і № 701. У старших учнів емблема була з червоним тлом. Взимку одягали синє пальто під пояс з сірим каракулевим коміром.
“Успіхи в навчанні в мене були середніми, – зізнається пані Ірина. – Краще давалися гуманітарні дисципліни. У гімназії я вперше закохалася у 16 років. Він сидів на першій парті, й ми лишень переглядалися на уроках. А ще він носив мені портфель”.
Закінчивши в 1938 році гімназію, Ірина Бучковська поїхала навчатися до Львова у гендльовий ліцей. Досі пам’ятає, що знаходився він за оперним театром. У вірменському костелі монахині тримали пансіонат. Сестра намісниці цього костелу, яка була секретарем “гендльовки”, запропонувала Ірині мешкати в їхньому пансіонаті. Навчання в гімназії давалося дівчині легко, і в неї були майже всі “п’ятірки”.
Перші “совєти”
Ірина Бучковська добре пам’ятає початок війни у вересні 1939-го. Ось як вона розповідає про ті страшні події: “Ми тоді жили неподалік кладовища. Був гарний сонячний день, і я саме поверталася додому з магазину з буханцем хліба. Почула страшний гул. Дивлюся на небо, а там — чорна хмара літаків. Таке я бачила перший і єдиний раз. Побігла притьмом додому, а на вулицях уже жодної живої душі нема. Бачила, як на Дубно впало дві бомби. Перша влучила в новенький двоповерховий будинок нотаріуса, друга впала за мостом. Це було єдине бомбардування міста, і це мій єдиний спогад про справжню війну. А вже 17 вересня закінчилася польська війна. Після цього бомбардування дядько Михайло Бучковський відвіз нас на хутір Едвардовку, щоб ми пересиділи в них ці страхіття. Коли ж через тиждень поверталися назад львівською дорогою, то зустріли совєтські війська, які входили в Дубно. За нової влади одразу на другий день зачинилися усі магазини. Вулиці спорожніли. Ніхто не працював. Як ми ту першу зиму пережили, то я й не знаю. Потім відкрили один кооперативний магазин, в якому були основні продукти. Потім відкрили кондитерську Зомера. Навіть перші радянські тістечка я пам’ятаю. Пішла працювати на пошту. Був наказ зняти на будинках усі поштові скриньки червоного кольору з білим орлом. Знесли їх на пошту, де перефарбовували на синій колір, а я трафаретом наносила білою фарбою слово “почта”. Так я заробляла гроші на хліб”.
Пані Ірина досі пам’ятає той зимовий день 1940 року, коли до їхньої оселі зайшло кілька чоловіків у білих кожухах, і, наказавши батькові взяти змінну білизну, забрали його. Відвели до дубенської Брами, в якій на другому поверсі тримали заарештованих. Туди помістили всіх дубенських поляків, яких заарештували в один день. Відтоді Ірина Бучковська більше не бачила батька. Про те, куди його повезли далі, лише чутки ходили. Затим у березні всіх польських осадників вивозили.
“Ми, молодь, збиралися разом, – розповідає про ті неспокійні часи пані Ірина. – У однієї з моїх подруг квартирував радянський “визволитель”. Він мені сказав: “Ірка, я скажу тобі під великим секретом. Два дні не ночуй дома, бо будуть вас вивозити. Я можу тобі допомогти, але мамі твоїй – ні”. Я ж йому відповіла, що маму не залишу. Тієї ж ночі до нас приїхали солдатики і почали нас вивозити. Я була молода, газет не читала й не мала жодної уяви про “совєтів”, не цікавилася політикою. Ми з мамою думали, що нас повезуть на розстріл. Тому, коли сказали збирати речі, ми відмовилися, бо ж все одно розстріляють. Але солдатики були добрі й почали самі нас збирати. Зібрали мої зошити, книжки. Кажу, навіщо це нам? А він: “Згадаєш ще мене”. Мамину швейну машинку теж повантажили. Привезли нас на вокзал, а там вздовж колії скільки видно в обидва боки сидять з клунками люди. Поруч зі мною сиділи дві мої подружки. Посадовили нас у вагони-теплушки і повезли на схід. Їхали ми два тижні. Один раз на день відчиняли двері вагона і давали буханець хліба і відро якоїсь баланди. Разом з нами їхали три польські сім’ї моїх подружок. Їхала і єврейська сім’я, в якій було багато дітей, одне одного менші, бідота. Не знаю, за що їх могли заарештувати — стара єврейка і багато дітей. У поле випускали один раз на добу. На щастя, це був квітень, було тепло”.
На радянському сході
“У кінці квітня нас привезли в Казахстан на станцію Тайинша, – продовжує спогади Ірина Бучковська. – Там під огорожею чекали тиждень поки не приїхав ще один ешелон з Білорусії. Тоді вантажівками повезли голим степом за 75 кілометрів у село, де вже були гарні будиночки. Виявилося, що це було польське село, в якому жили переселенці з 1936 року із польського пограниччя. Поруч було казахське село і, хто туди потрапив, жив значно в гірших умовах. Ми сиділи на площі, до нас приходили місцеві люди і розбирали по хатах. Мене з мамою і мою подружку по гімназії забрали разом в маленьку халупку. Роботи ніякої не було. Нас навіть у колгосп не приймали. Нас рятувала мамина машинка “Zinger” і мамині руки. Мама шила цим колгоспним дівчатам із простирадл комбінації, вишивала на машинці. За це нам давали їжу. Так ми прожили довоєнний 1941 рік. Одного разу приїхав наш головний начальник і нас знову відвезли на станцію Тайиншу. Там повідомили, що почалася війна і тепер не знають, що з нами робити, ніяких інструкцій немає. То ж нас повезли на будівництво залізниці. Поселили в бараках. Ми клали шпали і засипали пісок. Ставилися до нас не так, як до своїх людей. Давали хлібні картки. Мені на 700 грамів, мамі – на 300. Там ми познайомилися з інженером із Корця Немисловським і його дружиною. З ними ми й жили в одній фінській хатині, а за стіною жив начальник цього будівництва. Мама обшивала і їхні родини”.
Потому доля закинула пані Ірину під Свердловськ до Каменськ-Уральського. Там вона працювала в організації, яка прокладала тунелі в горах і називалася “Взривпром”. Ірина Бучковська працювала в конторі обліковцем. Там познайомилася із своїм майбутнім чоловіком Ісааком Грінбергом, якого вивезли на схід із Кишинева. Молоді побралися у 1944 році.
Про життя і роботу в Казахстані й на Уралі пані Ірина може розповідати чимало усіляких історій. Було багато гіркого, але й чимало хорошого, каже вона. Насамперед, люди, з якими звела доля. Пригадує навіть кумедний випадок: “Мені була потрібна хлібна карточка, і чоловік влаштував мене на роботу охороняти танк. Там у лісі на поляні стояв танк, і я щодня ходила туди його охороняти. Від кого я його охороняла, так і не знаю. Це було літо. Краса, гриби, ягоди… І одинокий танк”.
“Коли відкрили другий фронт, у нас забрали радянські паспорти, – розповідає пані Ірина. – Усіх сфотографували і видали паспорти, заповнені англійською мовою. Деякий час ми одержували американські посилки з продуктами і навіть були військові вовняні шарфики захисного кольору, які я розпускала і плела з них светри і шкарпетки. А потім ці документи знову забрали”.
Доля батька
Про долю свого батька Ірина Бучковська дізналася пізніше. У 1942 році його разом з багатьма поляками випустили і направили до Самарканду. Там формувалося Польське військо генерала Андерса, куди й потрапив батько Ірини Бучковської. Був він писарем, бо мав гарний почерк. До цієї армії можна було потрапити і дівчатам. Якби не її мама, то пані Ірина також би поїхала до Самарканду, як це зробила її подружка із Дубна. Саме вона зустрілася там з батьком Ірини і дала йому адресу рідних.
“Перший лист від нього я одержала в Айдирі, – розповідає пані Ірина. – Він писав, що подав рапорт на відпустку, щоб поїхати і забрати нас з мамою. Ми його чекали з надією на довгождану зустріч. Та через деякий час одержали лист від батька з Єгипту, з якого дізналися, що саме в той день, як він мав вирушати до нас, підійшов корабель і польську армію відправили ним до Єгипту. Батько мав хвороби серця, ревматизм. У Єгипті потрапив до шпиталю, звідки його перевезли в Англію у шпиталь. Там він і помер у 1948 році. Батько в Англії поклав на депозит на моє ім’я три золотих хрестики з Єрусалиму, які потім мені переслав брат, який живе в Польщі. Згодом я одержала батькову пошматовану валізу, в якій були піжами з шпиталю, плед, поїжений міллю, солдатський ніж, ложка, вилка і багато фото з Єгипту. Коли батько надсилав мені листи з Єгипту на контору “Взривпрома”, то там їх читали і дали вказівку стежити за моїм чоловіком Ісааком”.
Арешт чоловіка
Ісаака Грінберга заарештували в 1949 році. Вкотре зробили в квартирі обшук, забрали альбоми, документи, прикраси. Не знаючи, що йому “пришити”, звинуватили в розповсюдженні анекдотів і в тому, що хвалив хороші дороги в Румунії. Навіть викликали з Кишинева його тітку як свідка. Вона ж розповіла про трагедію сім’ї Грінбергів. Далі продовжує Ірина Бучковська: “Батько мого чоловіка працював начальником товарної залізниці. З початком війни батьків і молодшу сестру з дитиною евакуювали на Кавказ, але їх наздогнали німці і розстріляли. Одна лише жінка з родини вижила, вилізши з-під трупів уночі. Потім дісталася до Кишинева. Про все це тітка розповіла на суді. Однак це не допомогло і чоловікові дали п’ять років, відправивши в Апатити Мурманської області. На той час у нас вже було двоє синів – Олександр і Борис. Старший народився у 1946 році, а менший через рік. Своїх хлопців ми назвали на честь дідів. Я залишилася з дітьми у Свердловську, працювала продавчинею. Чоловік відбув в Апатитах два роки і повернувся (там рік рахувався за два)”
Повернення на Волинь
Залишившись сама з дітьми і мамою, пані Ірина вирушила додому в Україну. Спочатку зупинилися у Рівному в родині брата Леоніда Молчановського, яка мешкала на тодішній вулиці Червоноармійській (тепер Петлюри). Велика і дуже дружна родина, яка об’єднала сім’ї Молчановських, Толстих, Салієнків, Бучковських завжди, і в горі, і в радості, підтримували одні одних і допомагали. У кожній із цих сімей збереглися фото, на яких можна побачити одні і ті ж обличчя. Вони збиралися за одним великим столом в Дубні, Рачині, Смордві, Рівному. Вони знали все один про одного і завжди підставляли плече на усіх перехрестях життя. У цій родині були священики, музиканти, медики, художники, співаки і про кожного з них можна розказати неймовірні історії. А між ними завжди жила доброта, віра і любов до ближнього. От і з поверненням із заслання сім’ї Ірини Бучковської зібралася гуртом родина, щоб допомогти, порадити, де краще починати їх нове життя. Сім’я повернулася в рідне Дубне.
Потроху ставали на ноги, ростили дітей, працювали. Ірина Олександрівна працювала бухгалтером, чоловік виконробом. Мама Анна Наумівна прожила в сім’ї дочки до кінця життя. Померла в 1973 році у віці 83 роки. До останнього дня вона читала книжки, які дочка приносила їй з бібліотеки, а ще вишивала. Чоловіка не стало двома роками раніше.
Нині у поважної пані Ірини Бучковської два сина, четверо онуків і четверо правнуків. Її життя, як і в тисяч інших наших співвітчизників, за довге століття вдосталь присмачене бідами, але ця жінка несе в собі запал життєлюбства, вміє цінувати миттєвості, які роблять людину щасливою. У її домашньому просторі завжди живе оптимізм і добрий гумор.
