17 листопада минула чергова річниця із моменту народження бл. свщм. Климентія Шептицького (1869–1951), Праведника Народів Світу, екзарха Російської греко-католицької Церкви. У молодості, польський граф, австрійський політик та галицький громадський діяч, у віці 43-х років долучився до українського народу, ставши українським священиком та монахом-студитом.
Парадоксально, але особистість, яка вивчила українську мову на третьому десятку життя, на старості літ став на чолі українського та релігійного життя у західних областях України. “Шептицький Клемент, — писав у постанові про арешт у 1947 р. майор МГБ Божко, — був впливовою особою у формуванні націоналістичного руху й відіграв важливу роль у практичній боротьбі ОУН-УПА проти радянської влади”.
Початки нової сторінки у житті бл. Климентія Шептицького знаходимо пізніших спогадах патріарха Йосифа Сліпого, який згадував:
“Вже перед самим арештом я запросив єпископів Будку й Чарнецького, протоігумена отців-редемптористів о. Де Вохта й отця-архимандрита Климентія та заявив їм, що їх іменую, на всякий випадок, адміністраторами. Отець Де Вохт дуже здивувався і сказав, що нема жодної причини до того, бо справи йдуть дуже добре й нема ніяких побоювань. Одначе я остав при свойому, і на тім вони розійшлися. Справді, ще не було ніяких конкретних познак до репресій, але я самометно хотів забезпечити Церкву”.
Під час згаданої зустрічі — 9-го квітня 1945 року — Митрополит Йосиф призначив усіх вищевказаних чотирьох осіб адміністраторами Львівської архиєпархії, тобто офіційними своїми правонаступниками у разі свого ув’язнення. Вранці 11-го квітня 1945 р. Святоюрську гору й Собор оточив кордон міліції. У такий спосіб намагались ізолювати його мешканців та не допустити вивезення документації і цінностей. Увечері того ж дня, близько 19-ої години, велика група офіцерів держбезпеки увійшла до Митрополичих палат — Йосифу Сліпому вручили ордер на арешт.
Єпископів Никиту Будку й Миколая Чарнецького, а також кількох інших священиків заарештували того ж дня. Усіх негайно було перевезено до Києва. Від 12-го до 14-го квітня тривав ретельний обшук на Святоюрській горі: в Митрополичих палатах, соборі та крипті, помешканнях священиків тощо. Станом на 21-е квітня 1945 р. органами держбезпеки у Львівській області заарештовано 33 особи: Митрополита, 2 єпископів, 20 священиків, 2 деканів, 3 семінаристів та 5 мирян. Одночасно енкаведисти провели обшуки в Богословській академії, семінарії, дяківській школі. Ці навчальні заклади відразу ж закрили, а затриманих 159 студентів відправили до призовних пунктів місцевих військкоматів.
Архимандрит о. Климентій залишився в цей час найвищим і безсумнівним авторитетом на волі серед греко-католиків, а з моменту ліквідації Церкви у 1946 році — і її духовним провідником. Оскільки Митрополит Йосиф призначив його також адміністратором Львівської архиєпархії, то це дає змогу стверджувати, що з моменту ув’язнення Митрополита о. Климентій став на чолі Греко-Католицької Церкви.
На той час вже була створена “Ініціятивна група із возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою”, із осідком у Львові. Одразу після арешту Митрополита Йосифа адміністратором Львівської архиєпархії призначили о. Гавриїла Костельника. В помічники йому було дано представника зі Станілавівщини — пароха с. Копичинці та гусятинського декана о. Антонія Пельвецького.
Оскільки єпископів станіславівських Хомишина й Лятишевського було арештовано, то “рішенням” групи від 1-го травня 1945 р. о. Пельвецького було “призначено” “адміністратором Станіславської єпархії”. Дещо пізніше явився ще один “член ініціятивної групи” — о. Михайло Мельник, парох с. Нижанкович й генеральний вікарій у Дрогобицькій області, тобто представник Перемиської єпархії. У червні 1945 року “Ініціятивна група” звернулася до духовенства Греко-Католицької Церкви із закликом про об’єднання з православними.
30-го червня того року нарком держбезпеки УРСР Сєрґєй Савченко писав спецповідомлення наркому держбезпеки СРСР Меркулову та секретарю ЦК КП (б) України Микиті Хрущову про реагування уніятського духовенства на опубліковане звернення, в якому була передана реакція о. Климентія на дії о. Гавриїла Костельника.
“Цими діями, — як було заявлено під час зустрічі, організованої отцем Климентієм, — Костельник поставив себе поза духовенством католицької церкви. Згідно із правилами, що існують у церкві, він механічно відлучається від церкви й віднині ні один священик не може з ним співпрацювати”. Архимандрит Шептицький, прочитавши повідомлення, заявив: Справа тепер стала на офіційну й тверду основу. Після цього почнеться в нашій Церкві рішучий і великий розкол. За Костельником іде одружене духовенство, щоби спасти свої сім’ї. Усе менше й менше стає серед священиків людей, спосібних на мучеництво за віру. Більшість керується виходячи із ситуації.
Я думаю, що уряд не піде на повну ліквідацію греко-католицької Церкви. Радянському уряду з політичних і міжнародних міркувань це не зовсім вигідно. Напевно, зараз встановлять Греко-Католицькій Церкві обмеження, щоби на випадок якихось непорозумінь заявити про дійсну свободу віросповідання в Радянському Союзі та що ніхто насильно Церкву не ліквідовував, а її частина в результаті розколу пішла у православ’я. Друга ж частина, ті, які не бажатимуть відійти до православ’я, продовжуватимуть існувати.
Якщо ж влада піде шляхом рішучої ліквідації нашої Церкви, то я думаю, що вона все ж дасть можливість священикам, які не захочуть перейти у православ’я, свободу праці на громадській службі й не буде насильно їх заставляти відректися від своєї віри… Костельнику слід було починати звернення так: милістю НКДБ, із благословення пана Даниленка, ми, відступник від віри — Гавриїл Костельник і т. д…”
Не згідні з діями Костельника, священики об’єднуються навколо отця Климентія і в кінці червня 1945 року підписуються під спільним листом до В’ячеслава Молотова, заявляючи про свій протест проти нищення Церкви та вимагаючи звільнення єпископів з-під арешту. Першим листа підписав його ініціятор о. Климентій, а з ним — 61 греко-католицький священик. Слід зазначити, що це був уже другий лист. Попередній, із вимогою звільнення єпископату з арешту, було написано самим о. Климентієм, в якому він звернувся до владних структур.
Текст колективного листа до Молотова публікуємо:
Внаслідок заарештування цілого Епископату Гр.[еко]-кат.[олицької] Церкви в Західній Україні, як також і цілого ряду інших священиків, та через заборону виконувати управу нашою Церквою кому-небудь із грекокатолицького духовенства, наша Церква опинилася в дуже анормальному положенні. Це положення ускладнилося ще більше через те, що виникла “Ініціятивна Група з возз’єднання Греко-Католицької Церкви з православною Церквою” з осідком у Львові. Ця група, яку очолюють о. д-р. Г[авриїл]. Костельник (Львів), о. д-р. Михайло Мельник (Дрогобич — Перемиш[ль]ськаЕпархія) та о. Антін Пельвецький (Станиславів) видала відозву “До Всечесного греко-католицького духовенства в Західних областях України” з датою 28 травня 1945 р. з підписами вищенаведених священиків.
Тому що відозва ця містить у собі багато фальшу та перекручень історичних, загальновідомих фактів, ми — греко-католицьке духовенство — не будемо відповідати на цю відозву. Ми хочемо тільки в цьому письмі з’ясувати Урядові СРСР своє ставлення до влади та висловити свої просьби. Зазначуємо, що ми стоїмо і хочемо дальше стояти на платформі патріотизму до УРСР та всього Радянського Союзу та совісно сповняти всі свої обов’язки відносно Держави. Не хочемо вмішуватися до т. зв. політики, а тільки всеціло віддатися праці для спасіння душ людських та своїх. Думаємо, що така праця все приносить велику користь не лише Церкві, але й Державі.
Ставлення наше до акції о. Костельника є вповні негативне. Його акцію осуджуємо як шкідливу, суто нецерковну та як противну проголошеній Христом правді: “І буде одно стадо й один пастир”. Тому ясним є, що ми не можемо йти за голосом, який закликає до відступства від віри. У такій ситуації, яка тепер витворилася, легко може дійти до релігійної боротьби, яка все, як знаємо в історії, приносила не лише Церкві, але й Державі тільки шкоди. Тому просимо, щоби Уряд звільнив нам Епископат з Митрополитом на чолі, а доти, поки не наступить це звільнення, дав нам можність упорядкувати справи, зв’язані з нашою Греко-Католицькою Церквою.
У такому разі Церквою до часу звільнення Митрополита й епископів рядив би церковно-правний орган, згідно з приписами нашої Церкви, та управляв би цілою Львівською Галицькою митрополією. Ми віримо, що Уряд прийме наше прохання та піде нам назустріч, бо ж Сталінська Конституція виразно гарантує всім горожанам, отже, й нам, свободу совісти та віроісповідання. Ми знаємо, в ім’я яких високих ідеалів була роблена революція 1917 р. та віримо, що ці ідеали свободи живуть ще й нині та що вони розвиваються й поширюються по цілому світі.
Не віримо в те, щоби Уряд хотів нас переслідувати за нашу віру й усю дотеперішню акцію “навертання на православ’я” уважаємо як непорозуміння, як певного рода ділання на свою руку менших чи більших урядовців. Тому, в ім’я справедливости, в обличчю світлої побіди Радянського Союзу, просимо о полишення нам, нашому народові в Західній Україні тої свободи в церковних справах, якою ми користувалися сотки літ та до якої на основі радянських законів маємо повне право.
Усе ж о. Климентій мав надію, що радянська влада не піде на відкрите знищення Греко-Католицької Церкви, а священики не підтримають акції Костельника. Про це свідчить його висловлювання, занотоване більшовицькою агентурою в донесенні від 31-го липня 1945 року: “о. Гавриїл Костельник став добрим радянським патріотом, але із-за того патріотизму наші люди за ним не підуть”.
Відповіддю на такий сміливий виступ було відкриття кримінальної справи проти 11-и найбільш активних греко-католицьких священиків. Як можна здогадатися, ключовою особою цієї справи під кодовою назвою “Ватиканці” був власне Архимандрит студитів, який “залишається вірним арештованому єпископату, намагався скерувати у Москву лист із проханням звільнити єпископів з арешту, висловлював у документі свої антирадянські погляди. Крім того, написав другий лист на адресу заступника голови Совнаркому СРСР В. М. Молотова, в якому категорично заперечує визнання Ініціативної групи… Останнім часом вищеназвані особи намагаються зірвати возз’єднання уніатської церкви з православною… Справу намічаємо у найближчий час до оперативної ліквідації” .
У цей час Климентій Шептицький об’їжджає греко-католицьких священиків і закликає їх не піддаватися на більшовицькі провокації й не переходити у православ’я. У доповідній записці на ім’я народного комісара державної безпеки УРСР генерал-лейтенанта Савченка від 25-го жовтня 1945 року офіцер безпеки так писав:
“…Після поїздки Климентія Шептицького в Унівський монастир ордена “Студитів”, у Перемишлянський район Львівської області, монахи активізували пропаганду проти возз’єднання церков, компрометують і переслідують священиків, які виявили бажання приєднатися до православної церкви”.
У цей час було вже арештовано більшість найвірніших сподвижників Климентія Шептицького. У серпні заарештували капітулярного вікарія о. Миколу Ґалянта. Тоді ж було затримано колишнього ректора греко-католицької Богословської академії о. Івана Чорняка та колишнього віце-ректора семінарії о. Степана Сампару. Арештовано також священика Володимира Фіґоля, ініціятора — разом із о. Климентієм — листа-протесту до В’ячеслава Молотова.
На початку літа 1945 року в кімнаті, де жив о. Климентій у Митрополичих палатах Святоюрського комплексу, заарештовано брата Віталія (Володимира Матковського), аптекаря і лікаря монахів-студитів. Восени схоплено монаха-студита Івана Шестюка (ігумена Унівського монастиря) та настоятельку монастиря сестер-студиток Йосифу (Олену Вітер). Усім арештованим було пред’явлено звинувачення у переховуванні та наданні допомоги пораненим бійцям УПА.
У повідомленні від 6-го лютого 1946 року за підписом керівника органів державної безпеки УРСР Сергія Савченка зазначається, що “Климентій Шептицький, який переїхав із міста Львова в Унівський монастир, продовжує підтримувати зв’язки з противниками православ’я, які залишилися у Львові, та “сколочує” навколо себе реакційне духовенство з метою продовжити дальші дії, спрямовані на спротив щодо переходу на православ’я”.
Наказом від 19-го лютого 1946 року, затвердженим наркомом Державної безпеки СРСР генералом Армії Меркуловим щодо плану агентурно-оперативних заходів НКДБ УРСР у зв’язку з проведенням собору уніятської церкви у Львові, у другому пункті, органи державної безпеки були зобов’язані “у період, що залишився до собору, основну увагу спрямувати на виявлення ворожої діяльності й намірів Архимандрита Климентія Шептицького та його найближчих однодумців, маючи на увазі, що Шептицький виступає головним організатором ворожої частини уніятського духовенства, які чинять спроби зірвати собор”.
Відомий з історії Львівський псевдо-собор було проведено з 8-го по 10-го березня 1946 року. У його роботі взяли участь 216 представників місцевого духівництва та делегація московської патріярхії, які одностайно проголосували за ліквідацію Берестейської унії 1596 року та возз’єднання з Російською Православною Церквою. Запрошення на псевдо-собор вислали також найбільш активним противникам цих дій, серед яких був і о. Климентій.
Щоправда, як писали у звітах, запрошення “вислали так, щоби противники возз’єднання отримали їх в кінці собору”. У доповідній записці від 7-го вересня 1946 р. уповноважений Ради у справах релігійних культів у Львівській області П. Кучерявий доповідав начальству, що “Монахи-студенти (так в оригіналі, слід читати “студити” — І. М.) в кількості 58 осіб сконцентровані в монастирі в Уневі, там же знаходиться і Шептицький Климентій. Монахи займаються сільським господарством… Усі державні поставки та податки за 1946 рік виконали повністю”.
Про трагізм цих днів дізнаємося із одного із листів, який Климентій Шептицький написав до Риму до о. Кирила Королевського. Публікуємо тут фрагменти листа, зазначаючи, що у справі збереглися тільки російськомовна копія, які подаємо у власному перекладі українською.
Раднику конгрегації (Студитів — І. М.) при Ватикані Кирилу Королевському
Унів, 15.8.[19]46 р.
Преподобний і найдорожчий отче Кириле! Користаюсь із так виняткової, в даний час, нагоди зв’язку з Римом передовсім, щоб обійняти Вас по-братерськи й сказати Вам, що я живий і, на що також надіюся, що, незважаючи на тяжкі часи війни, нічого поганого з Вами не трапилось і що Ви продовжуєте свою працю, і все ще у Студіоні, де ми бачились у травні 1939 року під час нашого перебування в Р. (Римі — І. М.). Скільки подій. Скільки розрухи, скільки смертей. Який ураган, котрий знищує нашу бідну греко-католицьку церкву й залишає де-не-де в живих тільки лишки серед сміття.
1-го листопада 1944 року помер Митрополит Андрей. 18.10. відслужив свою послідню Літургію вже з великим трудом, а до цього дня завжди працював і писав дійсно все, що траплялось у нього часто у масовому масштабі. Зла грипа була його останньою хворобою — три дні агонії, після цього спокійна смерть у 2-3-ій дня латинських Святих (тобто о 14-15-ій годині в латинське свято Всіх Святих — І. М.). Його наслідник Йосиф Сліпий арештований увечері 11. 4.[19]45 р., перевезений у Київ і висланий звідси в кінці липня 1946 р. невідомо куди. Разом із ним були арештовані єпископи Миколай БУДКА (тут помилка, очевидно допущена перекладачем з французької — Никита Будка — І. М.), Миколай Чернецький (тут також помилка у прізвищі — Чарнецький — І. М.), єпископ Станіславова високопреосвященний Хомишин і його помічник у послідній час.
Арештовано й вислано із Києва також Перемишльського єпископа високопреосвященного Коциловського, після чого послідувала велика пропаганда за унію з Москвою й відокремлення від Риму. У Галичині є три “православні” єпископи: у Станіславові ПЕЛЬВЕЦЬКИЙ, у Дрогобичі МЕЛЬНИК, обидва у минулому уніяти, у Львові МАКАРІЙ, вроджений православний, як кажуть, побожний і чесний чоловік, поблажливий у відношенні до тих, які не хочуть відступництва й переходу в схизму…
Наш отець ієромонах Рафаїл Хомин був убитий восени 1944 р. — велика втрата для нас, т[ак] я[ак] у релігійному малярстві він мав душу артиста у найвищому степені. Навіть у самому важкому становищі він говорив і робив те, що слід було, не забуваючи обов’язків своєї совісти й інтересів Церкви. Радянська влада почала у 1945 році таку ж політику у відношенні до нашої Церкви, яка відповідала режиму царизму часів Катерини ІІ, Миколи І, Олександра ІІ, тобто насильно ліквідувати унію греко-католиків із Римом та підчинити їх московському патріярхові. Сумні результати цієї акції влади представить монах Йосиф Святому Престолу (це речення в перекладі було підкреслене — І. М.).
Якщо правдою є, як видається, що радянська влада не хоче продовжувати цю акцію насильного навернення в “православ’я” — вони залишають продовження цієї справи новій “православній” ієрархії бувшої Галичини. Серед 3-ох нових православних єпископів цього краю (ПЕЛЬВЕЦЬКИЙ у Станіславові, МЕЛЬНИК у Дрогобичі, МАКАРІЙ у Львові, останнього /народжений в Україні як православний/ можна розглядати як найменш з’єднуючого до Церкви, тобто це чоловік побожний і поблажливий по відношенню до тих, совість яких їм не позволяє на відступництво). Насильне навернення у “православ’я Москви”, яке чиниться радянською владою, стосувалося виключно греко-католицького клиру.
Де-не-де притягали також до православ’я дияконів, але якщо “православні єпископи” почнуть ними розпоряджатися згідно з саном, представляти інших кандидатів, то можна опасатися, що велика їх кількість перейде в “православ’я”. Накінець, комуністи (члени комуністичної партії) не ведуть антирелігійної боротьби, як партія й атеїзм, — головний пункт їхньої програми, як вже наповнених життям, відсунутий на другий план. На сьогоднішній день атеїстична пропаганда являється справою індивідуальних атеїстів, які не мають впливу на населення.
Населення радянської Росії й радянської України байдуже ставиться до релігійного життя або ж зовсім неосвічене /навіть ті, які у своїх серцях мають релігійні потяги — атавістичні/. У Західній Україні /колишній Галичині/ не дивлячись на те, що у школах всіх рівнів не викладають Закон Божий, і незважаючи на те, що в діяльності парафій є багато перешкод, щоби не сказати, що вони зовсім розвалені відступництвом більшої частини священиків, попри все, молодь нашої країни у своїй переважній більшості в глибині душі залишається релігійною та чинить спротив антирелігійній пропаганді там, де вона існує, але нормальна культура страждає й дикість звичаїв поступово захоплює молоде покоління наших сіл, незважаючи на те, що інтелектуальний рівень початкових шкіл при радах, порівняно з тим, якими вони були раніше, значно вищий.
Початкова школа (можливо, є виключення) не проповідує в активній формі антирелігійності серед дітей наших сіл, у середніх школах й університетах наші ученики, у більшості випадків, не піддаються, щоб їх використовували для антирелігійної пропаганди. Вони працюють над отриманням необхідних знань і над забезпеченням себе в достатній кількості насущним хлібом і засобами для життя. Це заповнює їх час, і їхнє ставлення до релігії часто є дуже добрим. Я вважаю, що можна сказати, що мораль майже всієї молоді, за невеликим винятком, має релігійні тенденції — у одних через переконання, у других, можливо, просто як реакція на труднощі реального життя та як опозиція до правлячих сфер…
Із французької російською переклала Переводчица 3 отдела 1 УПР МГБ/УССР мл[адший] лейтенант /Шохор/
” ” січня 1947 г. м. Київ
Далі кругла печатка з написом: “Министерство Государственной Безопасности УССР. Для справок № 43”
Опісля рукою дописано: Подлинник документа хранится в 1-м Управлении МГБ УССР. Зам[еститель] Нач[альника] отдела /нерозбірливо/ капитан /нерозбірливий канцелярський підпис/
Від імени ув’язнених єпископів о. Климентій керував греко-католицькою Церквою до 5-го червня 1947 року, до часу арешту. Опісля керівництво Церквою перебрав редемпторист о. Йосиф де Вохт, якого змусили залишити територію СРСР 16-го грудня 1948 року. Архимандрита Климентія було арештовано в його келії під час молитви. Управлінням МДБ у Львівській області прийняло постанову про його арешт ще 30-го травня 1947 року. Підставою арешту для начальника управління, генерал-лейтенанта Олександра Вороніна (1908–1990), стала одержана від майора Божка інформація про “ворожу радянському ладові” як організаційну, так і безпосередню діяльність Архимандрита Климентія у період до 1941 року, під час німецької окупації Галичини, та після 1944 року.
“Шептицький Клемент, — писав у постанові майор МГБ Божко, — був впливовою особою у формуванні націоналістичного руху й відіграв важливу роль у практичній боротьбі ОУН-УПА проти радянської влади”. Цей же майор Божко й арештував о. Климентія на підставі ордера Львівського управління МДБ. Він же проводив ретельний обшук у келії, результатом чого стало “виявлення” антирадянської літератури та двох плакатів ОУН із зображенням у центрі національного тризуба та підписом “Слава Україні! Героям слава!”, захованих у дивані спальні.
Архимандрит Шептицький ніколи не спав на дивані, а на дерев’яному ліжку, яке мало невеликі розміри, адже аскет спав сидячи. Опис особистого майна, яке було вилучене під час арешту, складений 5-го липня 1947 р., містив 7 пунктів: свідоцтво про народження, паспорт, антирадянська література: брошури, вирізки з газет, два згадані вже плакати та гроші у сумі 4436 крб. Наступного дня працівники МДБ провели ще один обшук, після якого було додатково конфісковано періодику вагою 6 кг, бібліотеку Свято-Успенської Унівської Лаври, яка налічувала 3000 томів, та меблі.
Оскільки в бібліотеці було знайдено антирадянську літературу, то з метою її використання проти о. Климентія під час слідства його ж визнано власником бібліотеки. Основним звинуваченням було оскарження щодо друку “ідейно ворожої” літератури, яку, як стверджувало слідство, найбільш наочно відображали цитати “Пам’ятки з Унева”, виданої 1937 року. У “Пам’ятці” зазначалося, що “важкі часи переживає нині наш народ, а ще важчі часи стоять попереду нас… Кровожерлива більшовицька Москва надумала й розпочала знищувати Церкву та ім’я Бога на всій земній кулі…”.
Іншим звинуваченням були зв’язки з керівниками підпільних структур ОУН та УПА. Зокрема слідство взяло також факт, коли у 1945 р. НКВС намагалося використати о. Климентія під час спроби налагодити переговори між УПА й радянською владою
Офіцерами НКВС було також зібрано докази про надану ченцями Студійського Уставу допомогу пораненим воякам УПА, переховування їх в Унівській Лаврі та навіть про систематичні Богослужіння за полеглих у боротьбі за незалежну Україну.
Засуджений у 1948 р. Архимандрит Климентій Шептицький був висланий відбувати тюремний вирок у “Владімірскій Централ”, в’язницю у Владімірі Над Клязьмою. Тут у 1951 р. обірвалося його життя.
Іван МАТКОВСЬКИЙ
Джерело: Історична правда
