23 січня для львівського магістрату та працівників Трієстинського трамвайного товариства («Società Triestina Tramway») наприкінці XIX століття було часом пікових навантажень. Історія Львова та його транспортної системи знає чимало викликів, проте впроваджений у травні 1880 року кінний трамвай став справжньою революцією. Перша ж повноцінна зима виявила, що галицький клімат та складний рельєф міста вимагають не лише інженерної думки, а й величезних фізичних зусиль від людей і тварин [1].
Депо на Пелчинській (Вітовського, 57): серце транспортної системи
Центральним вузлом усієї мережі було депо, розташоване за адресою вулиця Вітовського, 57 (тодішня назва — вулиця Пелчинська) [4]. Саме тут, у масивних кам’яних стайнях, що збереглися до нашого часу як частина трамвайного депо №1, утримувалося близько 100–120 коней. Транспорт старого Львова залежав від витривалості цих тварин. Зимовий раціон коней у січні ставав значно калорійнішим: до звичайного вівса додавали більше сіна та висівок, адже енерговитрати на пересування засніженими коліями зростали в геометричній прогресії.

Битва за Городоцьку: навіщо трамваю потрібен був «третій кінь»
Найбільшим викликом для львівської конки була топографія міста. Критичною точкою вважався підйом по вулиці Городоцькій (на той час — Казимирівська) у напрямку до залізничного вокзалу [3]. Сучасні мешканці знають цей схил як досить стрімкий, а для пари коней, що тягнули вагон вагою понад 2 тонни, він ставав нездоланним. Саме тому на розі сучасних вулиць Городоцької та Менцинського (тоді — Костюшка) діяла «підсилена станція». Тут чергували спеціальні погоничі з «запасними» кіньми. Коли трамвай наближався до підйому, до пари основних коней впрягали третього — «помічника», який допомагав витягнути вагон на гору до церкви святої Анни [1, с. 46].

Технології виживання: сіль, шипи та солома
У січні, коли бруківка вкривалася льодом, львівських коней підковували «на гостро» — з використанням спеціальних сталевих шипів [5]. Це була кропітка робота, яку щовечора виконували ковалі в майстернях на Вітовського, 57.
Проблема розчищення колій у 1880-х роках вирішувалася суперечливо: магістрат Львова одним із перших в імперії почав масово застосовувати технічну сіль [2]. Це викликало хвилю обурення, адже сіль псувала взуття містян та лапи собак. Газета «Gazeta Lwowska» публікувала скарги мешканців вулиць Словацького та Коперника, вимагаючи обмежити «соляну атаку» на місто [6].
Комфорт пасажирів у січневі дні забезпечувала… житня солома. Її стелили товстим шаром на підлогу закритих вагонів, щоб люди могли хоч трохи зігріти ноги, адже опалення у вагонах не було [3]. Вартість квитка при цьому становила 8–10 крейцерів, що робило проїзд у львівському трамваї ознакою певного соціального статусу [5].

Безпека та зимовий етикет
Оскільки коні по снігу рухалися майже безшумно, кожен вагон обладнували системою дзвіночків. Цей специфічний передзвін став частиною акустичного портрета старого Львова [2]. Хоча кінний трамвай прослужив лише до 1908 року, саме він навчив місто системно боротися зі стихією та планувати складні логістичні маршрути, які ми використовуємо і сьогодні.
Аристарх БАНДРУК
Список використаних джерел:
Мартиняк С. Транспорт старого Львова. — Львів: Центр Європи, 2010. — С. 42-48.
Котлобулатова І. Львів на фотографіях. 1860-2006. — Львів: Центр Європи, 2006. — С. 85-94.
Мельник Б. Вулицями старовинного Львова. — Львів: Світ, 2002. — С. 114-118.
Вуйцик В., Липка Р. Зустріч зі Львовом. — Львів: Каменяр, 1987. — С. 145-146.
Тархов С. Історія львівського трамвая. — Львів: Фенікс, 1994. — С. 108-115.
Довідник «Львів. Туристичний путівник» / За ред. Ю. Бірюльова. — Львів: Центр Європи, 1999. — С. 234-236.











А звідки інформація, що депо на Вітовського колись використовувалось для кінного трамвая? Бо ця інформація суперечить іншій статті на вашому сайті:
https://photo-lviv.in.ua/lvivski-tramvajni-depo-istoriya-i-suchasnist/