На Личаківському цвинтарі у Львові спочиває людина, яка протягом двадцяти років зберігала посмертну маску Тараса Шевченка та виховувала майбутнього генія режисури Романа Віктюка. Це історія Євгена Козинця — видатного педагога, поета та ревного хранителя національної пам’яті. Пропоную вашій увазі нарис про цю непересічну постать, чия доля тісно переплетена з історією львівської школи № 44.
Родина Козинців — охоронці шевченківської святині
У родинному гробівці на Личаківському цвинтарі покояться: заслужений учитель Євген Якович Козинець (1878–1962), його дружина Єлизавета Олексіївна (1882–1966) та їхня донька Тетяна Євгенівна (1906–1968). Життєвий шлях цієї родини — це унікальне поєднання педагогічного хисту, науки та високої культурної місії.
Особлива сторінка їхньої біографії пов’язана з реліквією Кобзаря. У 1941 році біолог Марко Миколайович Шевлягін (перший чоловік Тетяни Козинець), вирушаючи на фронт, передав своєму тестю на зберігання посмертну маску Тараса Шевченка.
Цю маску зняв із обличчя поета його близький друг, скульптор Петро Клодт. Пізніше над образом працював майстер Федір Каменський, автор відомого бюста поета. Святиня роками переходила від одного шанувальника Кобзаря до іншого, аж поки не знайшла прихисток у Козинців. Євген Якович оберігав її понад два десятиліття і лише у 1961 році, до сторіччя від дня смерті поета, урочисто передав її музею на Тарасовій горі в Каневі.
Педагогічна спадщина: від Кам’янця до Львова
Професійний шлях Євгена Козинця вражає масштабом. У Кам’янці-Подільському він очолював першу трудову школу, де опікувався учнями навіть у найважчі голодні часи, власноруч вибиваючи землю для шкільного городу.
Згодом, уже у Львові, він викладав літературу в середній школі № 44. Євген Якович залишився в пам’яті як наставник, що формував світогляд майбутньої інтелектуальної еліти. Серед його вихованців — відомий поет Любомир Дмитерко та легендарний режисер Роман Віктюк. Останні згадували вчителя як людину, що відкрила їм двері у велике мистецтво.
Історичний факт: 22 жовтня 1918 року, під час відкриття Державного Українського університету в Кам’янці-Подільському, Євген Козинець як директор гімназії імені Степана Руданського виголосив вітальну адресу з власним віршем. У ньому він прославляв «Alma mater», яка мала стати осередком науки та української мови на Поділлі.
Відлуння в літературі та кінематографі
Постать Козинця знайшла своє відображення і в художній культурі. У післямові до трилогії «Стара фортеця» (1963) автор зазначив, що саме Євген Якович став прототипом учителя історії Валеріана Дмитровича Лазарєва. Письменник називав його «славним і добрим учителем», який виплекав цілу плеяду талановитих фахівців: від інженерів до письменників. Згодом цей образ втілили на екрані в однойменному художньому фільмі, де персонаж Лазарєва став уособленням педагогічної мудрості та принциповості.
Інтелектуальна династія
Донька Євгена Яковича, Тетяна Євгенівна, стала видатною вченою — професором Львівського сільськогосподарського інституту та завідувачкою кафедри біології. Її другим чоловіком був славетний театральний художник Федір Нірод, який працював головним художником Львівської, а згодом і Київської опери. Саме він залишив цінні спогади про побут та шляхетне життя цієї родини. Дружина Євгена, Єлизавета Олексіївна, також присвятила життя вчителюванню; пара прожила довге життя і відсвяткувала у Львові золоте весілля.
Особистий зв’язок та ланцюг пам’яті
Для мене ця історія має особливе значення, адже я є випускником Львівської школи № 44 імені Тараса Шевченка. Важливо уточнити історичну деталь: у 1956 році школа переїхала у нове приміщення, якому і присвоїли номер 44. Старий корпус на вулиці Миколи Леонтовича, де свого часу викладав Євген Козинець, тепер належить школі № 11.
Усвідомлення того, що в стінах моєї рідної школи працювала людина такого масштабу — хранитель посмертної маски Кобзаря та вчитель світових зірок — дарує відчуття глибокої причетності до «ланцюга пам’яті», що нерозривно єднає покоління українців.
Ігор МОНЧУК
керівник БО БФ «Про Пам’ять»
