Кавові історії Михайла Грушевського (відео)

Ми продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи”, що проходила 16-17 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь завідувача Історико-меморіального музею Михайла Грушевського Світлани Панькової на тему:  “Нові проекти Історико-меморіального музею Михайла Грушевського: інший формат”.

“Будь-який музейний простір – унікальний, меморіальний музейний простір – священний. І той, хто взяв на себе відповідальність зберігати неповторну ауру меморіального простору, завжди прислухається до голосу пам’яті свого Дому – найкращого порадника й вчителя.

Голос пам’яті Дому Грушевських підказав нам концепцію меморіальної експозиції, яка лаконічно звучить за Кобзарем: “У нас нема зерна неправди за собою”. А отже, в меморіальній квартирі Грушевських на Паньківській, 9 ви не побачите типологічних предметів. Виключно речі Грушевських.

А ще цей голос, до якого завжди прислухаємось, час від часу нашіптував: “Цей Дім наповнений споминами. Почуйте їх!”. Так, саме тут у другій половині 1920-х Михайло Грушевський писав свої знамениті “Спомини”, а при кожній зустрічі й наодинці згадував яскраві й незабутні хвилини свого життя: гімназійні й університетські роки, галицьку добу й еміграційні поневіряння. І саме цей емоційний, камерний жанр – спогади – став важливим покликом до створення циклу музейних проектів у іншому форматі. У іншому, бо в суспільній свідомості образ Михайла Грушевського справедливо закарбувався як видатний історик, державний муж, громадський діяч. Але ж цей муж був сином, батьком, другом, вчителем, опонентом. Ми розуміли, що сьогочасний оголений нерв української історії вимагає не лише традиційних академічних конференцій, політичних дискусій, круглих столів і презентацій, які об’єднані в цикл “Історичні вправи в Домі Грушевських”. Але й нам самим, і нашим гостям не менш цікаво поринути у світ спілкування вченого, познайомитись зі знаним і незнаним Михайлом Грушевським, прочитаним і непрочитаним, справжнім, таким, про якого ще не написано ні в шкільних підручниках, ні в наукових монографіях. Цікаво дізнатися, як обожнював свою єдину доньку – “солодку потішечку”, відчував біль близьких приятелів, вмів прощати, згуртовував “фамілію” однодумців, годинами сперечався за кавою з учнями, як переживав зраду. І чи вмів відпочивати, і що було сенсом і насолодою цього відпочинку? І які улюблені місця дозвілля зафіксовані на мапі Львова, Києва, Відня? І що таке “редакційні бали” на колишньому Хрещатику, 40? І чим була кава для самотньої дружини Марії в страшному 1942-му.

Так народилася камерна імпреза про мистецтво й філософію спілкування – “Кавові історії Грушевських”. Їх натхненниками стали унікальні музейні меморіальні предмети (кавники, кавомолки, сервізи), які й досі тримають тепло й аромат тих далеких часів. Історії ці невигадані, їх черпаємо з мемуарних та епістолярних джерел. І якщо уявити кавове дерево, з якого “готуємо” наші історії, то воно буде пишно уквітчане сотнями зрілих і молодих зернят – джерел. Достиглі – то вже переосмислені, а зовсім молоді – то щойно виявлені архівні знахідки, які “визрівають” з кожною новою церемонією.

Міжнародний день музеїв 2015-го зустрічали прем’єрою. Це був суцільний експромт, до якого так довго йшли. Коли я вперше ступила на улюблену терасу Грушевських (і нашу також) і промовила: “Сьогодні з Вами «Кавові історії Грушевських»”, – в ту саму мить відчула, як вперті наукові пошуки, численні архівні знахідки й марґінальні нотатки, десятки ґрунтовних статей і джерельних видань перезавантажилися й запрацювали в “іншому форматі”. Цей формат непростий, він вимагає глибокого й ґрунтовного знання контексту, а також особливого контакту з гостями. Працювати в такому камерному форматі цікаво, але емоційно складно. І не тому, що кожного разу шукаєш нові сюжети, які ніколи не вичерпаються, а тому, що повсякчас пропускаєш через себе ті непрості, часом драматичні історії. Завоювати аудиторію в мегаполісі, яким є Київ з його щоденними й незкінченними інтелектуальними пропозиціями – непросто. Але “Кавові історії Грушевських” знайшли своїх вдячних слухачів: є гості, які приходили до нас двічі, тричі, був і рекорд – чотири. “Кавові історії” полюбили, бо любимо їх ми.

Проблема спілкування турбувала Грушевського, які і всіх підлітків, ще з гімназійних літ. У свої сімнадцять часом впадав у “тугу та смуток”: “Став знов я думати – пораюсь оце я, пораюсь, працюю, працюю, а нащо? Слави не матиму, та й що слава […]. Чи не лучче жити, як живуть другі мої товариші, – живуть вони, знають і дівоче кохання, знають вони й пива-меди, хіба це життя не лучче над моє? То що ж, шкода й думати, якби й схотів, не зроблюсь вже таким […] – не вмію ні стати, ні сісти, ні слова мовити, прівик к своєму працюванню невеселому […]”[5, 19].

Слава прийшла, поглинувши весь життєвий простір історика, майже не залишаючи місця для відпочинку. Головна втіха – праця – визначила сенс життя, і вже зі студентської лави Михайлові не вистачало для неї 24-х годин на добу, волів він мати хоча б 60 [7].

Але і в цьому напруженому темпі життя шукав товариства щирого і відкритого. Перші уроки мистецтва спілкування пройшов у студентські роки в гостинній оселі свого хрещеного батька в громадських справах Олександра Кониського. Для Києва 1890-х кава була ще екзотикою, тому “майстер-класи” цієї непростої філософії проходили тут за чаєм, розмовами й книгами, які зберігались у шафах зі знаменитими оголошеннями: “Книжок з дому не даю!”. Михайло Грушевський, а для Кониського “Хлопець”, був виключенням.

Посівши 1894 р. першу на українських землях кафедру історії України у Львівському університеті, 28-літній професор Грушевський перший рік сумував за київським товариством. Про це сповіщав до приятельки, Ганни Ямпольської: “не маю тут таких людей, як мав в Київі, де б міг про щось цікаве щиро побалакати – про новини літературні, наукові etc. Тут або бал[а]кай про політику, або про якусь щоденну дрібницю, нікому не цікаву” [14, 95–96]. Але з часом він поринає в атмосферу справжніх “кавових історій”, адже саме наприкінці ХІХ століття Львів по-справжньому розсмакував каву та очманів від неї. А кав’ярні стали місцем, де збиралася вся пишуча й малююча публіка, шукаючи джерело “творчих спонук” у суперечках, дискусіях, поезії, товариських розмовах, де за ціну кільканадцятих сотиків впродовж годин можна було грати роль “справжньої людини” [6, 118–119].

Улюбленими місцями інтелектуальних зустрічей М.Грушевського в богемному товаристві М.Садовського, М.Заньковецької, І.Франка, Г.Хоткевича, І.Труша та інших стали кав’ярні “Віденська”, “Центральна”, “Штука”. У 1902–1912 рр. українська інтелігенція уподобала “Monopol”. На сторінках “Щоденника” Михайла Грушевського занотовані численні зустрічі в українських “кавових осередках” Львова та їхні учасники: “Перед викладом був в кав’ярні – ніби війна”; “Були у Томасіка – антиквара – і в кав’ярні”; “Заходив до кав’ярні, але там було накурено, а я не зношу”; “Заходив до Monopolu”; “Був з Маринцею в кав’ярні”; “Був в кав’ярні на газетах”; “Був Томашівський; пішли потім до Monopolu”;“Було засідання секції, і потім пішли до кав’ярні”; “В полуднє зійшовся з Гнатюком і Франком в кав’ярні”; “Нині ми урядили засіданнє з рештою «фамілії» в Монополю”; “З Гнатюком і Франком у «Віденській кав’ярні»”; “По засіданні були в Монополю – з Франком, Томашівським, Мочульським і Джиджорою. Балакали приязно” [28, 31, 33, 35, 71зв., 75зв., 81, 91зв., 98зв., 99зв., 109зв., 167].

Щоденні нотатки вченого засвідчили, що найчастіше в наукових і повсякденних справах Михайло Грушевський зустрічався з Іваном Франком. І в кав’ярнях також. Логічно, що наша перша львівська “кавова історія” розпочинається зі спілкування цих велетнів української науки й культури. Всупереч усім розтиражованим радянським міфам про непорозуміння вчених, які час від часу лунають донині, ми піднімаємось над дощами й грозами, які часом порушували гармонію цих взаємин. Їхні “перехресні стежки” емоційно влучно осмислив Петро Франко, порівнявши взаємини батька й Михайла Грушевського з незабутніми Ґете і Шіллером [27, 21]. За кавою М.Грушевський з І.Франком обмірковували, як зберегти унікальну громаду, названу ними ж – “фамілія”. Разом резиґнували з Виділу НТШ і відстоювали засади його Статуту, обговорювали зміст “Літературно-наукового вістника”, “Акордів”, статті один одного. В один день придбали парцелі на львівській Софіївці, де звели й освятили будинки, ставши не лише колегами, але й сусідами [21]. Для своєї першої подорожі до Італії М.Грушевський “намовив Франка і позичив йому грошей трохи, й поїхали” [28, 42зв.]. Сутність цих взаємин визначає ще одна промовиста щоденникова нотатка: “Лукіянович оповів дику пригоду, що Василь Левицький вдарив в лице Франка. Я почув фізичний біль, почувши се! Страшні люде! Так як би мині хтось зробив якусь болючу образу!” [28, 103].

Нововиявлені джерела та нове прочитання взаємного листування двох вчених засвідчує, що М.Грушевський, незважаючи на численні “жалі” на франкових псів [17, 95–96, 305] (такий відомий для франкознавців та грушевськознавців сюжет), вмить відкинув їх геть, отримавши розпачливу відповідь свого приятеля, написану в стані, близькому до божевілля [18, 304–305]. Цей стан він відчув, насамперед, з бажання гарячого бібліофіла І.Франка продати свій неоціненний скарб – книгозбірню. Вражений відповіддю, М.Грушевський кинувся шукати І.Франка, щоб заспокоїти [28, 132зв.].Уже в часі, коли “Кавовими історіями” смакували нові й нові гості, а ми продовжували вишукувати й вибудовувати нові сюжети, вдалося виявити ще один, досі невідомий і неопублікований лист М.Грушевського з приводу все тих же “літаній” франкових псів. Пригадавши попередню відповідь І.Франка, М.Грушевський так і не відправив його, в черговий раз заперечивши міф про антагонізм колег і сусідів [15, 71]. “Апостолові праці”, – так назвав видатний історик статтю, присвячену 10-ій річниці з дня смерті Каменяра, засвідчивши свою вдячність за його титанічну працю й безкорисливу допомогу.

Не меншою популярністю користується також сюжет “Кава з учнями”, присвячений невичерпній темі історичної школи Михайла Грушевського. Поштовхом до опрацювання цієї історії стала також щоденникова нотатка, яка зафіксувала одну незвичайну зустріч Вчителя зі своїм талановитим учнем Степаном Томашівським. 7 липня 1909 р. М.Грушевський писав: “Принесли лист від Томашівського, де просив зійтися на нейтральному ґрунті. Я визначив в Монополю о 3½, і зійшовшися там, говорив щось до 7½. Том[ашівський] розводив свої жалі” [28, 283зв.]. Ось іще один яскравий вияв мистецтва спілкування – талант слухати. Чотири години тривала розмова з колишнім студентом, з яким професор Грушевський вперше піднявся на вершину Українських Карпат – Попа Івана, з перспективним дослідником, для якого вчитель разом з колегами доклав чимало зусиль, аби “перетягнути” з провінції та ще й забезпечити житлом в ентешівській кам’яниці зі знижкою в 30 корон [24, 95зв.–96зв.]. Задля успішної ґабілітації свого талановитого учня, на якого професор Грушевський не раз посилався у своєму ґранд-наративі, намагався знайти найоптимальніший варіант, консультуючись з відомими вченими, зокрема, І.Горбачевським [8, 21–22]. Дбаючи про зміцнення української університетської корпорації Львівського університету, М.Грушевський у 1910 р. відклав відпочинок у дні, коли С.Томашівський виборював посаду доцента [9, 669–670]. Усе це для того, хто, врешті, зрадив. Який біль завдала ця зрада, свідчать листи вченого з улюбленої Криворівні, в яких коротко й лаконічно писав: “Я ще не зовсім вилизався, признаюсь” [19, 266]. Він не боявся зізнатися, як боляче й гірко зализувати щемливі рани. Щоб не лише затамувати біль, але й пробачити. Пробачити тому, хто зрадив свого професора особисто, але ніколи не зраджував Україну.

Надзвичайно тепла, світла і ніжна, але сповнена особливого драматизму “кавова історія” про спілкування з єдиною донечкою Катериною, яку змалечку вводив у світ високого мистецтва, відвідуючи виставки, театри та антикварів, а після заходячи до кав’ярень, щоб почастувати смаколиками. Тому цей наступний сюжет названий “Кавові історії з тістечками”. Це історії про те, як Татусь зі своїм приятелем Іваном Трушем поспішали, щоб на день народження Кулюні завершити в подарунок її портрет [22]. А ще про те, як у 4 роки батько повіз свою донечку до Італії, де дівча проходило щодня по 8 км та ще й підскакувало [13]. Не можемо оминути й того захоплення, яке викликали у батька перші слова, самостійно прочитані донькою на кубиках в 4 рочки: “море” й “русин” [28, 46зв.]. Це також історії про те, як Кулюня у свої п’ять цікавилася політикою, що викликало подив навіть батьків [17, 160]. А ще про те, як допомагала батькові облаштовувати Всеукраїнську мистецьку виставку 1905 р., для якої з вілли Грушевських забрали майже всю унікальну збірку. Коли ж її повернули, Кулюня “зовсім стратила голову з тої причини”, адже відродився той світ, в якому зростала [28, 65зв.]. І звичайно ж про те, як возив рік-річно доньку до Криворівні, “в екстазі утіхи” від якої вона перебувала [28, 285зв.]. І ще про оте “величне бажання помогти і боронити” Татуся, яке погнало Кулюню з Матусею на заслання, куди відправили вченого [20, 195]. І звичайно перша стаття Катерини, яку вона гордо підписала: “Професорівна”. Видрукувана, як і перший твір батька, у 18 років. А ще кров, яку віддавала вона Татусеві, щоб врятувати його в останні хвилини життя [23, 107–109]. І ота лебедина пісня – завершений до друку Х том “Історії України-Руси” батька [26,168–177]. Усіх сюжетів перечислити неможливо. І сльозами наповнюються очі наших гостей, коли вони чують, як згорьована Марія Сильвестрівна посилала в той далекий Ельген (з якутської – мертвий) свої білі панчохи, перефарбовані в чорний колір. І каву… [2, 281–282].

Особливий колорит еміграційних кавових історій черпаємо так само з мемуарів та епістолярних джерел. Сколесивши усю Європу, від 1922 р. Грушевські осіли у Відні, мешкаючи в холодних готелях. Про цей “європейський” побут сповіщала Марія Грушевська до Києва: “Ми тут теж не роскошуємо: живемо в отелі (третьорядному), в одній кімнаті я з Кулюнею, в другій М[ихайло] С[ергієвич]” [11]. Про умови творчої праці зауважувала: “обстановка не дуже сприяє «письменним працям», бо у нас один стіл, якого половину має Кулюня для своїх книжок і занять, а на другій половині варимо й їмо, а отже він часто буває зайнятий” [12], а “Мих[айло] С[ергієвич], коли ми жили ще в отелі, де не було печей, теж брав роботу й сидів кілька годин в кафе” [10]. Місцем творчої праці й зустрічей, “нашою батьківщиною” для українських безбатченків стала місцева кав’ярня “Герренгоф Кранц” (“Herrenhof”). Там “полагоджувалися ділові справи, відбувалися невеликі засідання, там зустрічалися поважні діячі й молодь, там можна було знайти працю, помешкання, довідатись політичні новини, українські сенсації, послухати й погомоніти про Україну” [25, 104].

Остання “кавова історія” пов’язана безпосередньо із нашим Домом, з Паньківською, 9. Залишившись одна-однісінька, Марія Сильвестрівна в роки Другої світової війни отримувала допомогу від галицької рідні та учнів Михайла Грушевського, особливо Володимира Дорошенка. Дізнавшись, що у Львові “єсть на продаж ½ кіля кави”, просить його купити та переслати: “Се не каприз мій і не лакомство, а так би мовити – лікарство” [1, 479]. В.Дорошенка здивувало таке прохання, адже важливішими, певно, вважав цукор, крупи, жири. Тому й вибачалася Марія Сильвестрівна. Та після цих вибачень він прочитав слово “лікарство” так, як читаємо його й ми: кава для Марії Сильвестрівни була спомином, ностальгією за тими часами, коли були всі разом, всі троє: що у Львові, що на засланні, що в еміграції, що у скромному помешканні на Паньківській, 9 у 1920-х. Головне разом, як на тому традиційному підписі на листах “ММК”….

І єдина історія вигадана – це назва кави, яку придумуємо разом з гостями. Але й тут все обертається навколо невигаданих історій, творчості Михайла Грушевського. Насолодившись “кавовими історіями”, гості шукають назви в самих історіях. Смакує кава під назвою “Фамілія” й “Monopol”, улюбленою стала “Sub divo” (за однойменною назвою збірки новел Михайла Грушевського). У перекладі з латини – “Під голим небом”. У передмові до збірки вчений пояснював, що ця назва передає стан, “коли людина бачить себе перед лицем вічности чи всесвітнього простору, коли падає все, що обмежує”. І саме “відкрите, голе небо, особливо нічне, часто будить такі почуття і настрої в людині, вирваній з метушні щоденних інтересів” [4, ХVІ]. Щиро віримо, що “Кавові історії” із запашною “Sub divo” дозволяють і нашим гостям вирватись з буднів, прислухатися до тихих розмов і спогадів господарів Дому Грушевських, а також до самих себе. Й засмакувати ароматом спілкування.

“Кавові історії Грушевських” не лише покликали до музею нове коло шанувальників і нових друзів. Вони дали поштовх до нових проектів. Працюючи над окремими сюжетами, а також коментарями до “Щоденника”, звернули увагу на один цікавий момент. Коли М.Грушевський отримав дозвіл на ввезення до Росії “Історії України-Руси”, 17 (30) грудня 1904 р. лаконічно занотував: “З тої нагоди, по обіцянці, учредив торт” [28, 52]. А далі слово “торт”, на якому не зосереджувалися раніше, стало повсякчас кидатися в очі зі сторінок щоденника. Так з’явилася ідея нової імпрези під назвою “Торт у Грушевських”, а, власне, “Іменини Грушевських”, бо всі вони традиційно відзначалися саме тортом. Цей проект дозволить розширити інформацію про всіх мешканців Дому, а власне про рід Грушевських.

Не менш цікавим бачиться ще один цикл, яких запрацює наступного року – “Незагоєна рана моєї свідомості… (Грушевський і Музика)”. Багато років виношували ідею цієї імпрези, пам’ятаючи яскравий образок зі “Споминів” вченого про невдачу з опануванням скрипкою в гімназійні роки: “Не велось мені тільки в однім, і то гірко не велось, а саме – в музиці” [3, 120]. Збираючи матеріали до благодатної теми “Грушевський і Музика”, отримали потужний поштовх зізнанням всеного в листі до брата від 24 грудня (ст. ст.) 1902 р.: “Вчора були на симфонічнім оркестрі Рихарда Штрауса з Берліна. Я сеї зими 3-й раз там, а більше нікуди не ходжу” [16]. Сподіваємось, ця імпреза, як і “Кавові історії”, знайде своїх шанувальників, а “інший формат” заходів в Музеї Грушевського – живий, яскравий, імпровізований – з кожним роком розширюватиме свою тематику й працюватиме на авторитет музею.”

Світлана ПАНЬКОВА
завідувач Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Джерела та література:

1. Вальо М. Листи Марії Грушевської до Володимира Дорошенка (1942–1943 рр.) // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 464–494.
2. Горинь В. “І день, і ніч в безнастаннім страху і журбі…” // Збірник праць і матеріалів на пошану Лариси Іванівни Крушельницької. – Львів, 1998. – С. 275–286.
3. Грушевський М. Спомини / Публікація та коментарі С.Білоконя // Київ. – 1988. – № 11. – С. 120–137.
4. Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2011. – Т. 12 /Упоряд. Г.Бурлака.
5. Грушевський М. Щоденник (1883–1884 рр.) /Публікація та примітки Л.Зашкільняка // Київська старовина. – 1993. – № 5. – С. 13–25.
6. Карманський П. Українська богема. – Львів, 1996.
7. Кондаурова А. “Так я розумію свій характер” (Роздуми Михайла Грушевського про власне «Я» у листі до приятельки Ганни Ямпольської) // Режим доступу: http://vuam.org.ua/uk/802: Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського [Рубрика: Наукові студії (Miscellanea)].
8. Лист Івана Горбачевського до Михайла Грушевського. Прага. 17 лютого (н. ст.) 1902 р. // Центральний державний історичний архів України (далі —ЦДІАК України]. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 425. – Арк. 21–22.
9. Лист Михайла Грушевського до Олександра Грушевського. Львів. [Липень 1910 р.] // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1285. – Арк. 669–670.
10. Лист Марії Грушевської до Ганни Грушевської (Шамраєвої). Баден. 31 липня 1923 р. // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1425. – Арк. 82–83.
11. Лист Марії Грушевської до Ганни Грушевської (Шамраєвої). Баден. 7 листопада 1922 р. // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1425. – Арк. 143.
12. Лист Марії Грушевської до Ганни Грушевської (Шамраєвої). Відень. 21 серпня 1922 р. // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1425. – Арк. 43.
13. Лист Марії та Михайла Грушевських до Ганни Грушевської. 12 (25) серпня 1904 р. // Збірка Історико-меморіального музею Михайла ІММГ. – Дк –7523.
14. Лист Михайла Грушевського до Ганни Ямпольської. Львів. [Листопад 1894 р.] // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 273. – Арк. 95–96.
15. Лист Михайла Грушевського до Івана Франка. Львів. [16 березня 1907 р.] // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 275. – Арк. 71.
16. Лист Михайла Грушевського до Олександра Грушевського. Львів. 24 грудня 1902 р. (6 січня 1901 р.) // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1285. – Арк. 139–140.
17. Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. 1 / Упоряд. Г.Бурлака; ред. Л.Винар.
18. Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2006. – Т. 3 / Упоряд. Г.Бурлака, Н.Лисенко; ред. Л.Винар.
19. Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2008. – Том 4: Листування Михайла Грушевського та Івана Джиджори /Упоряд. С.Панькова, В.Пришляк.
20. Матяш І. Катерина Грушевська: Життєпис, бібліографія, архіви. – К., 1997.
21. Панькова С.М. Хто першим придбав ґрунт на Львівській Софіївці – Іван Франко чи Михайло Грушевський? // Вістник НТШ. – 2010. – Ч. 44. – С. 45–48.
22. Портрет Катерини Грушевської // Режим доступу: http://vuam.org.ua/uk/802: Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського [Рубрика: Колекція (Наші раритети та їхні історії)].
23. Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський: Справа “УНЦ” і останні роки (1931–1934). – К., 1999.
24. Протокол засідання Виділу НТШ від 13 листопада 1907 р. // Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 34. – Арк. 95зв. – 96зв.
25. Суровцова Н. Спогади. – К., 1996.
26. Федорук Я. Творчість Михайла Грушевського в останній період його життя (1931–1934) // Записки НТШ. – Львів, 2013. – Том ССLХV: Праці Історично-філософічної секції. – С. 151–179.
27. Франко П. Іван Франко зблизька (п’ять портретів). – Львів, 1937.
28. Щоденник Михайла Грушевського 1902–1910 рр. // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25.