Наприкінці ХVІІІ століття гра в карти належала до типових розваг мешканців Львова. Поширилися мода на цвіка, віст й екзотичного квіндека, який вимагав п’яти гравців. Завоювали популярність також італійський тришак, французький мар’яж і німецький дружбарт. У часи Августа ІІІ (1733-1763) з’явився фараон – гра, що невдовзі здобула собі величезну кількість прихильників.
Уряд намагався заборонити азартні ігри. 1 травня 1784 року за підписом цісаря Йосифа ІІ та міністра Колловрата видано указ, яким заборонялася азартні ігри та накладалися покарання на гравців та будинки, що давали їм притулок. Штраф за порушення заборони складав показну суму 300 флоринів. Окремо було обумовлено, що донощик, який повідомляв про таємне зібрання аматорів азарту, отримував третину стягнутої суми – 100 флоринів. Крім того, уряд обіцяв зберігати імена донощиків у таємниці.
Незважаючи на урядові заборони, аматори азартних ігор збиралися потай у приватних будинках. Такими притулками львівських картярів стали оселі Понінських, Шумлянських, Коритовських і навіть королівські покої на площі Ринок, де жив у той час письменник Казимир Жевуський.
Після костюшківського повстання особливою популярністю користувався картярський салон у будинку Туркула. Його господар оповідав гостям кумедну історію, що трапилася під час гри з його кузеном Тадеушем, добре вихованим акуратним чоловіком. Якось кузенові випало грати у віст з партнером, від якого страшенно смерділо. Хоча запах був несамовитий, Тадеуш намагався на нього не звертати уваги, бо якраз вигравав. Урешті, не витерпівши, він змушений був кинути карти на стіл і визнати свою поразку. Дядько оповідав, що після того випадку молодий елегант більше не приходив на картярські ігри.
Запеклий картяр князь Понінський мав окрему спеціальну касу, до якої збирав гроші, виграні в карти, і з якої ж оплачував свої програші. Хоча у 1795 році «чорна каса» сягнула – 94 000 флоринів, князь не припиняв гри, заповзявшись довести й до 100 000. Як і слід було чекати, фортуна відвернулась від нього, і Понінський виїхав зі Львова заледве з 20 000. Двадцятишестилітній Ян Дуклян Охотський згадував у своєму щоденнику про те, як упродовж місяця, прожитого у Львові, завдяки виграшам у карти купив карету з парою добрих англійських коней, коня для їзди верхи, добре вмебльоване помешкання та найняв трьох слуг. Якось граф Юзеф Каліновський протягом ночі виграв у молодого ще тоді графа Скарбека, майбутнього фундатора міського театру, кілька земельних маєтків. Зціпивши зуби, Скарбек віддав програне, але, як говорили, ніколи більше не брав карти до рук. Користуючись ажіотажем, відомий картяр Валіцький створив у Львові групу шахраїв, котрі, ведучи нечесну гру, обдурювали довірливих партнерів. Одного разу членові цієї злочинної асоціації Каспару Любомирському вдалося за вечір виграти 40 000 флоринів.
Особливо запеклі картярські баталії відбувалися у Львові на час щорічних зимових контрактів, на які з’їжджалася спрагла гострих відчуттів заможна публіка. На час тривання контрактів до Львова спеціально пограти в карти приїжджали ксьондз Сєраковський, віленський єпископ Масальський, шляхтичі Мйончинський та Хадзькевич. Їх та подібних їх авантюристів увіковічнив у «Польському Теофрасті» Казимир Жевуський, що й сам був не проти перекинутися в карти.
Роксана ТИМКІВ
Джерела:
Козицький А., Білостоцький С. – Кримінальний світ старого Львова
Про Казимира Жевуського в тексті дві помилки:
1. “Королівська кам’яниця” належала не йому, а гілці Жевуських з Підгірців. Гілці з Роздолу і, відповідно, Казимиру, належала кам’яниця за адресою пл. Ринок, 3.
2. Казимир не був письменником. Автором “Польського Теофраста” був Генрик Жевуський з Погребища.