Чи вміємо ми так любити рідний Львів, як ті, що жили тут до нас? Як вони жили? Що згуртовувало їх у громаду? Як творили вони своє життя? Чим пишалися, кого любили? Що і як святкували?
Спробуємо привідкрити завісу часу… Галицько-Волинське князівство в 1198 році очолив Роман – правнук Володимира Мономаха, заснувавши династію Романовичів. Його син Данило, який в 1253 році в Дорогочині отримав від папського прелата королівську корону, і став володарем найбільшої держави середньовічної Європи України-Русі.
Король Данило в 1256 році заклав на Лисій горі, що височіла над Полтвою замок, і дав йому назву на честь свого сина, Лева – Львів. Король дуже вдало вибрав місце для його розташування на великому торговому шляху між Генуезькими колоніями в Криму і містами Київської Русі, Чорним та Балтійськими морями, Дніпром і Бугом, Києвом і Краковом, Угорщиною та Литвою. Сюди охоче переселяються німці, перебираючи у свої руки місцеву торгівлю та запроваджуючи німецькі порядки. Перекочували вірмени з Арні після спустошливого землетрусу, жили євреї, арабські купці і татари. Більшість жили в національних кварталах, зберігаючи свої стародавні звичаї і створюючи нові львівські традиції. Починається бурхлива виробнича діяльність, яка підтримується суперництвом різних національних громад. Розквітає торгівля, люди починають ліпше розуміти один одного. Різні мови, різні релігії, різні звичаї, але коли під княжим замком починають свої вистави мандрівні українські блазні-скоморохи, збігаються всі.
Євреї залишають свої ятки з шовками та оксамитами, вірмени закривають свої крамнички з шафраном і перцем, заморськими винами, українські кмети покидають свою рибу, віск і мед, побачивши юрбу київських пересмішників, які з бубнами і дудками, видзвонюючи та підстрибуючи, розташувались біля підніжжя замку. Вибігла уся королівська челядь, вийшов і сам король Данило. Боже, яке ж це було видовище! Скоморохи витанцьовували щось дивне, бігали і стрибали на ходулях, гуділи на дудках, вигравали на дзвіночках. А, побачивши короля, хлопці поклонилися, гусляр вдарив по струнах і заспівав вітальну пісню, вітаючи володаря України- Русі. “Любо, любо!” – плескав в долоні Данило, раділи всі, а особливо юнки, які закохано дивились на цих дивовижних артистів. Не в одної завмерло серце, як вийшов лірник і, загравши разом з лірником весільну мелодію, заспівав:
“А в тій світлиці стоїть Орися
Убиралась й наряджалась.
До церкви йшла, як зоря зійшла,
У церков зійшла і засіяла.
Там пани стояли тай ся питали
Чи то царівна, чи королівна?”
Король Данило вирішив запросити скоморохів до себе на забаву, запропонував їм погостювати у королівських шатрах. Та промовив до них : «Незабаром має приїхати до Львова угорський король Белла, а в нього є тільки два кульгавих, малих та плюгавих блазні, а в мене будете ви і в місті зможете виступати, городян веселити, і королівські забави прикрашати». Залишились скоморохи…
… В часи правління короля Лева міцніла держава, але після смерті останнього правителя з роду Романовичів почалися сумнівні часи. Бояри закликали на трон князя Мазовецького Болеслава Шройдовича, якого через три роки самі ж і отруїли за перехід у католицизм. Цим скористався його родич, польський король Казимир Великий, який у 1340 році приєднав Львів до Польщі. Місто жило в розгубленості. Що буде? Як буде з торгівлею, правами городян? Зважаючи на важливе значення Львова король Казимир подарував львівському торговому люду цілу низку привілеїв, які підтверджували і наступні королі. Він розповсюдив основи Магдебурзького права, поклавши тим засади міського самоуправління та ремісничого цехового устрою, прав національних громад Львова.
Ця нова організація суспільного життя міщан, які були переповненні почуттям самоповаги, порядності, працелюбства, енергією творення, відповідальністю, створила надійні основи майбутнього благополуччя міста. (Як нам тепер цього брак!) Найбільш заможні городяни ставали купцями, складаючи аристократію міста, незалежну, гордовиту. Решта залишалась ремісниками, створюючи основу економічної та військової сили Львова. Вони вміли поєднувати комерційний хист з тонким відчуттям прекрасного, середньовічну дикість з культурними потребами. Львів стає центром громадського та політичного життя цілого Польського королівства. А на початку 15 століття Львів вже нагадує типове середньовічне європейське місто. Площа Ринок із міською ратушею стає центром міста. Навколо площі, мов сторожа з усіх боків, стояли ошатні будиночки.
Купець або мандрівник, який ступив на цю площу, був зачарований буянням життя, фарбами товарів і одягу, різномовним гомоном, цим балаганним видовищем, яке більше нагадувало карнавал, ніж торгові ряди. Між сотнями лав, столів, переносних скринь, бочок для риби, торгівлею якої особливо славився Львів, мов скоморохи, комедіанти, постійно щось вигукуючи з дивовижними рухами, хитаючись часом на одній нозі, рухались в своїх національних шатах представники різних народів.
Тут можна було зустріти купців венеціанських та генуезьких, бухарських та арабських, грецьких та німецьких, вірменських. На площі легко зароблялися великі гроші, які на сусідніх вуличках, в шинках так само легко витрачалися, Під час забав з приводу доброї торгівлі, з приводу та без приводу потоком лилося пиво та медовуха. Той, кому поталанило в цьому новітньому “Вавілоні”, міг задовольнити усі свої бажання розкішного життя.
Потяг до розгульного життя городян був настільки великий і прийняв настільки загрозливий характер, що в 1383 році міський магістрат був змушений прийняти спеціальну ухвалу. Нею заборонялося запрошувати на весілля більше 16 гостей, подавати більше 4 страв за обідами і заводити більше 2 блазнів для забав, погрожуючи чималими грошовими стягненнями за невиконання. Але цю ухвалу міщани дружньо проігнорували. Веселощі і потяг до розкішного життя не зменшився, що в кінці кінців сприяло подальшому розвитку добробуту львів’ян.
У першій половині 15 століття Львів все більше стає самостійним містом, схожим на Венеціанську республіку, яка завжди мала під рукою золото та зброю. Разом з тим під міцною оболонкою міського самоуправління на кшталт німецьких міст в ньому розвивається своєрідне життя української польської та інших національних громад, в якому німецький порядок швидко розчиняється, розвивається новий своєрідний тип співжиття.
Починається “золоте століття” громадського життя, час найбільшого економічного розвитку. Цілий рік відбувалися різноманітні забави і свята. Ходять колядники на Різдво, прославляючи Господа Бога і щедрість господарів в своїх чудернацьких масках та костюмах, щедрують на весіллях хлопці. А вже як вміють кепкувати львівські дівки з хлопців, заводячи веселі ігрища на засніжених вулицях, на замерзлій Полтві, на численних містках. З щирою заздрістю дивились на це представники інших народів, чиї свята були ще попереду. А з початком весни Львів заповнювали мандрівні артисти: міми, скоморохи, менестрелі, ваганти, голеарди, професіонали вищого рангу – трубадури, трувери, мінезінгери. Вони стверджували ідеали мирського життєрадісного поганського видовища, наперекір отцям церкви і церковним соборам, які осуджували їхнє мистецтво, як бісову потіху.
Але відомо, що заборонене стає ще більш привабливим. На їх виступи з радістю збігалися мешканці Львова, незалежно від конфесій. Навіть знедолені і хворі могли забути усі свої прикрості, спостерігаючи цей вихор щирих, безтурботних веселощів. Усі вони були вдячними глядачами..
Ці виступи продовжувалися до зими.
А навесні веселі забави починають євреї – настає свято Пурим – свято, як вважали представники інших народів, п’яних дурнів, чиї голоси долинають до торгових рядів з Краківського передмістя єврейського кварталу Львова на заздрість іншим.
Надходить травень. Час забав українців: маївки, гаївки.. Збігається звідусіль поважний люд подивитися як дружно витанцьовує і виспівує молодь і діти. А попереду Зелені свята, а там вже недалеко й до улюбленого дня Івана Купала. Вогнища, які розпалюють на околицях міста, в променях літнього сонця, виблискують золотом. Ця золота заграва нагадує велетенський феєрверк, який накриває своїм різнобарвним шатром ціле місто. Пісням і забавам немає кінця, а попереду ціла ніч пошуку квітки папороті, купання наголяса, ніч кохання, злиття з красою природи під зорями над Львовом.
А коли приходить осінь німецька громада проводить своє пивне свято. Поважні купці, вмілі ремісники, бровари, що принесли європейську славу львівському пиву, спокійні та поважні цілий рік, на цій забаві дуріли, мов діти, танцювали, співали, напивались до нестями, так, що пам’ятали це свято цілий рік.
Взяття турками Константинополя, а особливо, руйнування Генуезьких колоній на берегах Чорного моря, через які львівські купці вміло торгували зі сходом, наносить місту тяжкий, як здавалося, невиправний удар. Львів тимчасово губить своє місце величезного ярмарку східними товарами для Європи. Розоряються цілі родини купців. Занепадає торгівля. В додаток до всіх бід у 1527 році була така страшна пожежа, що міщанин Ян Брода, стає дуже відомою людиною тільки тому, що його будинок вцілів під час пожежі. Здавалося, що для Львова наступають останні дні, але цього не сталося. Місто було врятоване від розорення завдяки вродженому комерційному таланту його міщан, їх досвіду, вмінню ризикувати з розумом, веселій вдачі, безмежній вірі у свої сили, співіснуванню різних національних громад. У спаленому Львові залишається головне джерело для процвітання – торгівля.
Дійсно, за декілька років після пожежі місто відбудовується. Відкриваються нові ринки, відновлюється міжнародна торгівля, а з нею впевненість у заможному майбутньому. Ніби фенікс із попелу на згарищах старого міста часів готики, народжується нове, ще краще з надзвичайно багатою архітектурою місто, з будинками, оздобленими фігурними аттиками, з різьбою у камені, з гарними порталами, галереями та аркадами, з тою показною розкішшю, залишки якої ми бачимо й сьогодні. Новий час, час відродження, вносить нові мотиви в оздоблення життя, прикрашеного картинами і килимами, бронзою і мармуром, привезених з далеких країн предметів мистецтва.
Однак, мало що змінилося в родинному житті львів’ян 16 століття. Панували патріархальні відносини. Без сумніву, львівські міщанки були справжніми жінками, майстерно вміли приховувати свої любовні походеньки. Флорентійські новели Боккаччо могли бути доповнені історіями про Гальшку Фречанку, Настусю Григорович.
Фречанка, чарівна молодиця, із своїх шанувальників її краси, зупинила свій вибір на дворянині Зарембі. Молоді відчували один до одного нестримний потяг і в вихорі кохання забували про все і про всіх… Та була одна перешкода для їхнього щастя – старий і бридкий, але заможний, чоловік Фречанки. І вона, щоб позбутися чоловіка, вигадує жорстоку, в дусі того часу хитрість. Без жалю відсилає його з листом до стражників містечка Золочів, які в той час займалися виключно пошуком розбійників. Зачитавши лист, стражники відразу його заарештували і збирались стратити. Але якимось дивним чином йому вдалося вирватися і повернутися додому. Тоді Фречанка всякими хитрощами і погрозами примусила старого написати, що йому за станом здоров’я жінка не потрібна. З тим свідоцтвом вона разом з Зарембою втікає зі Львова, видаючи останнього за свого чоловіка. Після втечі дружини старого схопив удар і він помер. Фречанка повертається до Львова і заявляє свої права на спадок. Обурені родичі чоловіка погрожували їй, що подадуть на неї до суду. На що вона зухвало відповіла: “ Я не заєць, барабану не боюся”.
Українка Настуся Григорович теж славилася своє вродою. В неї без пам’яті закохався заможний львівський купець Балтазар Грабовський.
Подібно старозавітному патріарху, цей старець добивався її згоди на шлюб довгих сім років, обдаровував молодицю цінні подарунки, на які пішов цілий статок. Зрозумівши, що його дурять, Грабовський подає до суду, звинувачуючи Настусю в тому, що за його гроші, його подарунки, вона таємно живе з красенем Кирияком Папарою. Рахунки, представлені до суду, свідчили, що він стратив на Настусю 4 тисячі золотих дукатів, суму, на ті часи, величезну. До суду старий подав і листи Настусі, у яких тільки він не відчув, що його дурять і не побачив в її словах любові зрадливої посмішки. Справу розбирав верховний суд під керівництвом православного єпископа Шумлянського. Ця історія закінчилась для Настусі і Кирияка відлученням від церкви. Прихопивши дарунки Грабовського, коханці втікають зі Львова.
Час Відродження дав людям нове розуміння життя і внутрішню свободу. Цей дух італійського Відродження принесли до Львова венеційські купці на чолі з консулом Венеції у Львові Антоніо Массарі. Львів і львів’янки зачарували його настільки, що він вирішив залишитися тут надовго. Він купує собі ошатний будинок на площі Ринок, встановив на ньому герб Венеції, оздобив італійськими меблями і вишуканими творами італійських майстрів. Багато львів’янок мріяли вийти заміж за цього гарного, веселого, заможного пана. Але Антоніо покохав Льонцю Абрекову. Це вона знайомила його з рідним містом. Розлога Полтва, числені містки через неї, чимось нагадували далеку Венецію. Закоханий Антоніо заручився з Льонцею і на честь заручин вирішив провести у Львові тоді ще не знану забаву – венеційський карнавал. Йому вдалося заручитися підтримкою маґістрату, католицьких єпископів.
Карнавал почався в один день з венеційським, в день Святого Антонія абата, 17 січня 1610 року. З самого ранку на площі між Нижнім Замком і берегом Полтви почав збиратися різномовний люд. Трубадури заграли святкову мелодію, сповіщаючи відкриття карнавалу. На площу вийшов бурґомістр, а з ним старшини львівських цехів та іноземні посланці. Вивели бичка, якого, за карнавальною традицією, було принесено на заклання.
(Слово карнавал походить від “Carmen levare”, що означає “здирати м’ясо”, а також це слово завжди означало в Венеції святковий період від Різдва до посту).
Святкове дійство прикрашено було незабутнім, ще ніколи не баченим у Львові, феєрверком. Безперервно чулася музика з різних кінців площі, закінчували грати одні музики, продовжували інші. Радісний, святковий настрій охопив усіх присутніх, у вихорі танців можна було побачити не тільки молодь, а й старших поважних міщан. Свято розтягнулося, як і у Венеції, на три дні. Здавалось, феєрверкам та забавам не буде кінця.
Але все колись закінчується. Всі були вдячні Антоніо Массарі, а особливо безмежно щаслива Льонця. Та щастя її було недовгим. Її любого Антоніо було вбито львівським міщанином Янком.
Документи 17 століття, оголошують Львів першим містом України-Русі та найкоштовнішим каменем Польської корони. Але друга половина цього століття було нещаслива для міста. Козаки Богдана Хмельницького, татари, турки, шведи постійно загрожують його існуванню. У 1704 році після осади міста Карлом ХII, захоплення ним Варшави і Кракова, втечі польського короля, Львів втрачає своє значення. Піднятися, як робив це він не раз, після попередніх історичних негод, Львів не зміг. Вже не було у львівських міщан тої життєвої сили, тої непорушної енергії, яку вони черпали раніше у своїй надзвичайній згуртованості.
Закінчувалося середньовіччя. Почалися нові ще складніші часи для Львова. Але продовжувала жити в людях надія на нове відродження втраченої слави.
Марко СІМКІН,
кореспондент з питань мистецтва Forum International Press TV
