То, що я робив – то би можна було окреслити
як спробу йти з духом часу.
Сталінські часи в мистецтві відомі всім. У мене це викликало рішучий протест. Тодішнє так зване мистецтво було антимистецтвом. Та дорога не вела нікуди. Ще як студент я старався розібратися у цьому і хотів згодом ці усвідомлення передати іншим. Соцреалізм сталінських часів відкинув мене на протилежні позиції – далі від натуралізму, на пошуки формальні, до абстракції.
Це збіглося само собою з розквітом абстрактного малярства на Заході. Я продовжував пошуки в цьому напрямі. Причому в цей час ніхто того у Львові не робив. Це були 1954–1960 рр. Отже, це все було ніби тим, від чого я відштовхувався у тодішніх моїх творчих пошуках.
Але ті захоплення тривали недовго. Коли я зустрів Сельського, то багато помінялося. Певні слова, ідеї, думки картини, репродукції, що я їх зустрів у нього, – мали на мене величезний вплив. Це мене формувало. Правда, я вже до цього читав досить багато літератури, зокрема про нові малярські течії кін. ХІХ – поч. ХХ століття, і був вже теоретично готовим до сприйняття нового малярства, головно – постімпресіоністів. (5)
Основа того, що я в житті робив, у моєму характері була постійна спрага знання. Негуманітарні науки не цікавили – всі гуманітарні хотів знати (історія, географія). Що діється там? Моє негативне ставлення до більшовизму було підготовлено заздалегідь. Я не прийняв соцреалізму. Будь-які інформації були об’єктом для роздумування. Коли я взнав, що виник абстракціонізм, я хотів все знати про абстракціонізм. Для мене Сельський був зв’язуючим між реалізмом і абстракціонізмом. «Мені це непідвладне, я не міг би переключитись на абстракціонізм», – казав Сельський.
Тому, з одного боку, було протиставлення – хотів робити щось інше. Я шукав інших способів вираження – по радіо почув про Жулавського, знайомився з журналом «Пшекруй» – це наштовхувало мене на певні ідеї. Я тоді якось раптом усвідомив, що в інституті власне нічого не навчився. І почав ті формальні пошуки. Спершу – дуже кольорові аплікації. Потім від кольору перейшов до тону.
У 1950–1960-ті роки імпресіонізм для нас був чимось новим і свіжим, мистецтвом сьогоднішнього дня. В той час на Заході це вже була історія.
Раз на тиждень Бі-Бі-Сі передавало інформацію про мистецьке життя за кордоном. Якийсь художник чи мистецтвознавець польською мовою просто і доступно розповідав про різні виставки в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, про якісь мистецькі школи. … Альбоми, книжки, які ми мали змогу оглядати – це були критичні статті про західне мистецтво, де для наочності наводилося п’ять-десять репродукцій того чи іншого автора, які мали переконати нас у тому, як це погано і неприйнятно для нас. Але нас не цікавили їхні тексти. Я дивився на ілюстрації, слухав передачі західних радіо і вже уявляв собі, в якому напрямі я повинен рухатися. Деяку інформацію я діставав від Сельського. То були його розповіді, статті та ілюстрації, опубліковані до 1939 року (Сельський мав багато таких мистецьких журналів і газет).
У нас відкрився магазин «Дружба» (1956 рік), з’явилися книжки з мистецтва. У 1958 році Петро Грицик подарував чотири альбоми з репродукціями Руо, Пікассо, Брака (з Ленінграда). Із Лондона передавали по радіо про виставки. Це наштовхнуло мене на якісь пошуки.(1)
… Коли я перемкнувся на колір (колір все мене вабив), я перейшов на питання, які мали інші цілі – колір, пляма, емоційні стани. Багато робив аплікацій, ставив завдання «Сон дитини», «Весна – літо – осінь», «Драма»… Потім кинувся в чорно-біле, або у три фарби, потім, коли не знав, що робити – рельєф на полотні.
Поїхав я до Лаврова на вакації. І над річкою побачив старезну вербу, з якої була відірвана кора, і вона мала нарости – якби перші фотографії з Місяця. Я повідрізував ці нарости, і під впливом того я почав робити якісь рельєфи на полотні. Потім, коли я ходив по лісі, бачив рельєфи на корі. Я так був очарований лісом, що це триває в мені й дотепер.(3)
Був такий час, в 1959 року, коли я вперше поїхав у Крим – колосальне враження, море, каменюки…Тоді я найбільше намалював морських пейзажів. Піддався стихії, хотів намалювати на живо. Так вони під впливом ледь не Айвазовського, але не малярськими засобами, а розповідними; захоплення було таке, як ніколи. (3)
Дуже великим пережиттям для мене було відкриття кубізму. Це було в 1950-х роках, я тоді попросту марив цим – дрібні некубістичні форми Брака і Пікассо. А Матьє мене не зворушив. Гоген – подобався, пізніше – Сезан, але Сезан не так довго. Я завжди більше шанував пляму, площину, не світло-тінь і об’єм. (5)
Пригадую, що тоді попала мені до рук монографія про Ван Гога, яка зробила на мене величезне враження. Мене стало цікавити середовище художників, серед яких перебував Ван Гог. Я збирав усе, що міг дістати про це – репродукції і літературу.(2)
Всі мої пошуки почалися від маленької книжечки німецькою мовою «Кубізм». Чорно-білі репродукції були для мене справжнім відкриттям. Цікаво, що я відчув кубізм не через Сезана, а Сезана через кубізм. В 1957 р. перша поїздка до Польщі, перші зустрічі з авангардою: Є. Новосельським, Кантором і особливо з молодим Раймундом Зіемскім. У Варшаві виставка німецької авангарди. У Познані – виставка В. Таранчевського.
У 1957 році почав шукати нових засобів вираження, цікавило співвідношення кольорів, їхня гармонія, гармонія тональна, гармонія форм, площина полотна, як би дихала пульсацією, полотно повинно пульсувати.
Абстракція була далі від рутини, котра заставляла заробляти на хліб … Була чимсь протилежним. До того ж, мене завжди дуже тягнуло до кольору. Я почав спроби в аплікації, і за якийсь короткий час аплікація почала відігравати домінуючу роль в моїх пошуках. Мені вистачило побачити кілька кольорових листочків паперу, і я вже уявляв собі, як картина мала би виглядати. І так є дотепер. Де б я не побачив обкладинки зі зошита, якийсь сірий обгортковий папір, це щось … – це зразу стає спонукою, щоб дуже швидко зробити абстрактну композицію, ну протягом 15–20 хвилин. Вже потому клеєння займає більше часу.
… Після закінчення інституту я робив абстрактні композиції. В інституті чистий, відкритий колір був недопустимим. То я, спрагнений того кольору, наперекір догмам – всі ті аплікації робив дуже кольорово. Згодом я наситився тим і кинувся в другу крайність. Я почав малювати трьома фарбами: чорною, білою і вохрою. І то я довгий час малював так. Потім – і цим наситився. І вже десь від 1956 до 1961 року малював знову кольорово, але вже значно спокійніше. Я тоді вже старався наблизитися до натури, впроваджував реальні елементи до картини і т. д. (5)
…Як би я визначив місце для свого малярства?.. Чи воно є добре, чи ні – я того не знаю. Міг би сказати таке: я робив те, чого не робили інші. Я відгукувався на те, що робили на Заході, і по-своєму це розвивав. Очевидно, це приходило до мене через треті руки – це приходило через Польщу. Мої зустрічі з польськими художниками, котрих я дотепер дуже шаную. Дуже мені подобається їхнє малярство. Це художники – Лебенштайн, В. Таранчевський, Кобздей, Є. Новосельський. Дуже сильний вплив мав на мене Панькевич.
Я з ними спілкувався і завдячую їм тими відомостями, що від них дістав про найновіші тенденції у малярстві на Заході. А опріч того – на мене зробив велике враження Поллок. Дуже велике враження! І до сьогодні я є під впливом окремих його творів.
Отже, це все було ніби тим, від чого я відштовхувався у тодішніх моїх творчих пошуках. (5)
Упорядник Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
Джерела:
- З архіву К. Звіринського
- З розмови з І. Димид з К. Звіринським
- З розмови Р. Яціва з К. Звіринським 1993 р.
- З розмови А. Земко з К.Звіринським. 1988 р.
- Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
