Світлини Леопольда Венґжиновича – унікальний візуальний архів життя українців Галичини та Поділля напередодні Першої світової. Хто був цей учитель, фотограф і дослідник, що залишив важливий слід у польсько-українській історії?
На межі ХІХ–ХХ століть фотографія стала однією з ключових технологій у розвитку етнографії в Європі. Вона дозволяла не лише фіксувати матеріальні пам’ятки культури чи народні строї з точністю, недосяжною для малюнків, але й створювати візуальний архів для наукового порівняння й музейної репрезентації. У цей період формуються великі фотоколекції, які інтегрували світлини до корпусу антропологічних і етнографічних досліджень.
Особливим об’єктом уваги для фотографів тогочасся стали землі Заходу України, що входили до складу різних державних утворень. Зокрема Галичина стала «лабораторією» для візуальної етнографії, справжнім «клондайком» для дослідників з фотокамерами. Не оминали мандрівники і Поділля. Збережені у фондах багатьох країн світлини початку ХХ століття з цих теренів сьогодні становлять безцінне джерело для реконструкції народного одягу, традиційного побуту, архітектури та обрядів. Саме в такому культурному й науковому контексті, серед інших, постає і фотографічна спадщина Леопольда Венґжиновича. Його дослідницька діяльність – важлива ланка у збереженні візуальної пам’яті польсько-української історії.
Дитинство у колі інтелігенції
Леопольд Вегжинович народився 19 вересня 1881 року у містечку Тухів, що біля Тарнова, на Півдні Польщі. Однак, його раннє дитинство пробігло у селі Добра, куди батьки – Гелена та Якуб Вегжиновичі – переїхали невдовзі після народження сина разом із двома іншими дітьми, Мар’яном і Яном (ще двоє дітей померли у ранньому віці). У Добрій Якуб обійняв посаду керівника місцевої пошти.
Родина оселилася у невеликому будинку неподалік від залізничної станції, де тоді містилася й пошта. Дім швидко перетворився на осередок зустрічей місцевої інтелігенції – Вегжиновичі мали великий авторитет серед місцевих мешканців.
Леопольд навчався у початковій школі в Добрій, а після її закінчення у 1892 році вступив до Вищої гімназії в місті Новий Сонч. Ще в юнацькі роки він проявляв жвавий інтерес до туризму і багато мандрував навколишніми горами. Відтак у 1900 році Вегжинович склав іспит на атестат зрілості та розпочав навчання на фізико-математичному факультеті Ягеллонського університету в Кракові, де остаточно сформувалися його наукові зацікавлення.
Після завершення студій і дворічної праці бібліотекарем у краківській Бібліотеці Товариства Народного Університету, він переїхав до Львова. Почав працювати в Бурсі Приватних Урядовців. Тут Леопольд познайомився з відомим краєзнавцем доктором Мечиславом Орловичем.
Доленосне знайомство
Мечислав Орлович – польський організатор туристично-спортивного руху і популяризатор краєзнавства вплинув на багатьох дослідників. Це була непересічна особистість, яка від початку ХХ століття активно пропагувала мандрівну активність у Галичині та, зокрема, в Карпатському регіоні. Значна частина його біографії, путівників і публікацій була пов’язана з українськими землями. Завдяки йому Леопольд Венґжинович заглибився у тонкощі краєзнавчої роботи, поєднуючи її зі своїми попередніми туристичними зацікавленнями.
Доленосне знайомство з доктором Орловичем пробудило в молодого Леопольда бажання працювати з молоддю. Уже тоді він прагнув передавати юним учням цінні знання, а також поширювати ідею пізнання рідного краю. Так і сталося – року 1909-го він розпочав роботу в середній школі у селі Кути на Галичині.
Наступними навчальними закладами, у яких Вегжинович здійснював своє вчительське покликання, були міста Борщів на Тернопільщині, Стрий на Львівщині та польські міста Новий Тарг і Краків. У останньому він викладав у гімназії Св. Яцека (нині гімназія імені Адама Міцкевича). Окрім викладання фізики, математики, хімії чи географії, він прагнув зацікавити учнів історією, археологією та народною культурою, чому слугували його лекції зі «світловими картинками». Краків у той час був осередком туристично-краєзнавчого руху, тож Леопольд мав можливість ще глибше розвивати й реалізовувати свої пізнавальні пристрасті. Перешкодою для цього стала лише Перша світова війна і служба в австрійському війську, яку він проходив протягом двох (1914 – 1916) років.
Після військової служби, уже як комендант скаутського загону в Кракові, Венґжинович узявся за непросте завдання – організацію краєзнавчих гуртків серед юних школярів. Завдяки своїй любові до праці та громадській активності, як учитель і вихователь, він намагався бути для дітей справжнім авторитетом. Тож повністю віддавався своїм ідеалам – роботі з молоддю та туристичному рухові. Як згодом напишуть про нього дослідники: умів запалювати в молодих серцях іскру пізнання країни, подорожей, що в ті часи було завданням нелегким.
Українці перед Великою війною
У колекційних фондах Етнографічного музею імені Северина Удзєлі в Кракові зберігаються світлини (негативи на скляних пластинах) Леопольда Вегжиновича, зроблені фотографом на Тернопільщині та Хмельниччині – на етнографічних межах українських Галичини та Поділля. Зокрема фотографії відображають життя українців – мешканців сіл Ланівці, Горошова та Боришківці у переддень Першої світової війни – у 1912-му та 1913-му роках.
Під час учителювання Вегжинович організовував із молоддю пізнавально-туристичні мандрівки. У подорожах він багато фотографував, а зібраний ілюстративний матеріал разом із предметами, пов’язаними з культурою Гуцульщини, Поділля чи улюблених Бескидів, передавав до Етнографічного музею в Кракові.
Переглядаючи ці фотографії, можна зауважити, що особливий акцент дослідник робив на етнографічні особливості – одяг, традиції, побут, архітектуру та довкілля, яке оточувало селян. Це прагнення дослідника зафіксувати мінливу реальність, не стилізовану, як у популярних тоді фотостудіях, а живу, справжню, задокументовану безпосередньо в полі.
Тогочасні творці світлин, фотографуючи здебільшого на прохання музеїв та різних державних установ, мали намір зберегти історичний момент та образ свого світу для майбутніх поколінь – також і для нас. Такі світлини дають змогу дивитися на історію, зафіксовану в зображеннях, крізь призму сучасних знань, досвіду і пам’яті – як колективної, так і особистої.
Маршрутом професора Вегжиновича
Року 1950-го, після сорокалітнього стажу роботи у шкільництві, здобувши вагомі нагороди у сфері туризму та етнографії, Леопольд Венґжинович вийшов на пенсію. Тоді він повернувся до рідного села Добра. У той самий час комуністична влада заборонила заснований ним краєзнавчий журнал «Орлиний лет» („Orli Lot”), але це не означало відпочинку для професора. Вегжинович продовжував писати статті, співпрацюючи з різними видавництвами.
Незважаючи на хворобу та слабке здоров’я, він брав активну участь у засіданнях туристичних клубів, готував програми й укладав статті для туристичних та етнографічних журналів, давав цінні поради та настанови колегам, звертався до вчителів із закликом повертатися до краєзнавчої праці з молоддю.
11 серпня 1960 року він помер у своєму домі в Добрій, де й був похований на місцевому цвинтарі. Похорон цієї скромної людини зібрав натовпи людей, яких він виховував, і серед яких невтомно поширював любов до мандрів та досліджень.
У наш час професора Венґжиновича вшановує і один із гірських походів, започаткованих Польським туристично-краєзнавчим товариством. Щороку молодь вирушає стежками Бескиду Виспового, щоб пізнавати місцеву природу, культуру й історію. Один із туристичних шляхів у Бескиді Висповому – зелений маршрут із села Добра до села Луковиця – носить ім’я цього знаного краєзнавця.
Михайло МАРКОВИЧ
Джерело: https://culture.pl
