Коротко ще напишемо про заходи, які о. Климентій вчиняв у справі порятунку Митрополита Андрея з неволі.
Вже у листі до о. Тита Войнаровського від 21 жовтня 1914 року о. Климентій веде дискусію про потребу та зміст меморандуму, який о. Войнаровський готував, щоби ним звернутися до папського нунція [Національний музей ім. Андрея Шептицького у Львові. Відділ рукописів. — Фонд Тита Войнаровського. — Рк. 3513. — Арк. 1]. Зокрема, «29 жовтня 1914 р. брат Климентій просить о. Тита вислати йому копію згаданого документа, бо він теж мав намір писати нунцієві і хотів би, щоб обидва листи були погоджені між собою» [Орест Шевченко, Листування о. Климентія Шептицького до о. Тита Войнаровського (жовтень 1914–1916 рр.) / О.В. Шевченко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 433. Лист зберігається в: Національний музей ім. А. Шептицького у Львові. Відділ рукописів. — Фонд Тита Войнаровського. — Рк. 3513. — Арк. 2].
Климентій Шептицький у цьому листі також пропонує о. Титу підготувати звернення-меморандум до австрійської влади. Цікавими є зауваження щодо самого тексту документа, які Шептицький описує: «він висловлює думку — зауважує дослідник Шевченко, — що до представників державної влади немає рації подавати меморандум лише від священства, а швидше від усього загалу українців, що перебувають у Відні. Пишучи меморандум до уряду, варто не вдаватися до історії, а більше звертати увагу на те, що: в українців у Росії, а тепер і в Галичині відбирають: а) їхню національність; б) їхню віру; в) економічну основу існування їхньої культури (товариства, видавництва та інші інституції). Незважаючи на те, що зрозуміло, наскільки ворожою є для українців Росія, дехто в Австрії хоче відібрати честь у народу, зводячи на ціле суспільство наклепи щодо зради. Внаслідок цього ув’язнено багато українців, котрі є найлояльнішими австрійськими громадянами, яких ще до сьогоднішнього дня влада не випустила на волю» [тут же. — С. 434].
Отець Войнаровський веде також переговори у цей час з о. Максом князем Саксонським про чинення дипломатичного тиску на Росію з метою звільнення Митрополита Шептицького. Взамін, російській стороні планувалося надати гарантію, що Митрополит залишить Галичину й виїде до нейтральної держави. У листах брата Климентія Шептицького до о. Войнаровського категорично заперечується така можливість вирішення питання, зокрема і через це, що Митрополит не погодиться на безчинність і не покине свою паству [документ зберігається: ЦДІАУЛ. — Ф. 682. — Оп. 1. — Спр. 206. — Арк. 33−33 зв; ЦДІАУЛ. — Ф. 682. — Оп. 1. — Спр. 206. — Арк. 3–4].
12 грудня 1914 р. брат Климентій написав до о. Войнаровського у справі арештованих монахів-студитів, про яких дізнається від о. Андрея, студита, який написав йому листа з Угорщини. Студит повідомляє о. Климентія, що разом із ним є 13 ув’язнених братів-студитів. Климентій Шептицький, перебуваючи в Інсбруку, намагався звільнити їх через отців-єзуїтів. Історик Орест Шевченко у згаданій статті пише, що у листуванні бр. Климентій «радив о. Титу повідомити про це українських послів до Віденського парламенту. Крім того, просить повідомити йому, які документи дають таким в’язням. Він турбується про те, як дешевше перевезти їх до монастиря у Камениці. В разі, якщо о. Войнаровський схоче мати детальнішу інформацію від них, чернець подає їхню адресу» [«Листування о. Климентія Шептицького до о. Тита Войнаровського…». — С. 433; Лист зберігається в: ЦДІАУЛ. — Ф. 682. — Оп. 1. — Спр. 206. — Арк. 13−14].
Історик Орест Шевченко звернув увагу на суттєву справу, якою опікувався у цей час Климентій Шептицький, а саме — духовними та матеріальними проблемами Січових Стрільців. Ось як він описав цей фрагмент із його життя [тут же. — С. 435]:
«Пам’ятав чернець і про духовні та культурні потреби січових стрільців. Тому брат Климентій пише о. Титу Войнаровському, що буде щиро вдячний за примірники «Діла» для поранених [ЦДІАЛ. — Ф. 682. — Оп. 1. — Спр. 206. — Арк. 7]. Також монах запитує, чи міг би о. Тит знайти бажаючих відвідувати українських жовнірів в австрійських шпиталях? Це була б для них велика радість. Далі Климентій Шептицький зауважує, що напевно більша частина українських солдатів хотіла би сповідатися й причащатися у греко-католицьких священиків, але очевидно, що на це треба мати дозвіл влади [ЦДІАЛ. — Ф. 682. — Оп. 1. — Спр. 206. — Арк. 9–10]. Не забував брат Климентій також біженців. Заради них монах був готовий навіть у дечому порушити чернечий устав. Так, у грудні 1914 р. Климентій Шептицький вислав о. Т.Войнаровському 100 корон, із яких 50 розпорядився дати на фонд біженців, а 50 — на теплий одяг для січових стрільців. Але при цьому попросив не уточнювати, від кого, бо йому — монахові — не можна самому розпоряджатися грішми; проте він це робить з огляду на «анормальні» обставини» [ЦДІАЛ. — Ф. 682. — Оп. 1. — Спр. 206. — Арк. 14–14 зв].
Надзвичайно цікавим є лист Климентія Шептицького до о. Войнаровського від 9 квітня 1915 р. [ЦДІАУЛ. — Ф. 682. — Оп. 1. — Спр. 206. — Арк. 24 зв; Арк. 25–25 зв;], в якому він пише, «що чув, ніби австрійські війська, повертаючись у Галичину, отримали наказ якнайсуворіше обходитися з місцевим населенням. Брат Климентій зазначає, що не знає, чи ця звістка правдива, чи це реально. Але якщо правда, що жовніри знову вішають та розстрілюють людей і нищать їхнє добро, то повинен Кость Левицький, як представник народу, піти з делегацією до престолонаслідника та просити, щоби такий наказ змінили, а також застерегти його, що тут ідеться не лише про невинних українців, а й про справу Австрії та про політичну орієнтацію нашого населення, яке може через таке ставлення піти проти того напрямку, який до цього часу українська галицька інтелігенція провадила. Очевидно, йдеться про толерантність до Австрійської імперії. Якщо такими діями військові сприятимуть виникненню прихильності українців до росіян, то може виникнути небезпека переходу деяких галичан у православ’я. Проте треба зазначати так, щоби це не скидалося на якусь погрозу, тільки на лояльну й цілком щиру та відверту пересторогу. Конче потрібно, щоб у тій делегації був о. Філас, а ще краще — єпископ Хомишин, якщо останній ще не виїхав на Буковину. Наприкінці листа автор зізнається, що йому тяжко та сумно на серці, а життя наше — ріка, котра мусить якийсь час поплисти новим руслом, а якийсь час, може, й руслом підземним. Із цієї фрази можна зробити висновок, що вже під час першої російської окупації Галичини Климентій Шептицький передбачив імовірність перебування греко-католицької церкви в підпіллі» [«Листування о. Климентія Шептицького до о. Тита Войнаровського…». — С. 436].
Для відтворення української мови о. Климентія, людини, яка виросла і сформувалась у польськомовному середовищі, подамо читачеві і, можливо, майбутнім дослідникам-філологам, один із листів:
1916 р. 7 квітня, Інсбрук
Слава Ісусу Христу!
Високопреподобний і Найласкавший Отче Каноніку!
Дякую красненько за оба листи з Відня та Львова. Не відписав, бо тепер часи, где зовсім часу не маю. Но нині конечно бодай кілька слів.
Від о. Митрополита мав я картку зі 7 (12 ст. ст.). Майже половина вишкрябана російською цензурою. Пишуть, що здорові, но окружені гробовим мовчанням — никого не можуть бачити, з ніким говорити! Якби не Провидіння Боже і Ісус Христос — то не був би я о них супокійний. Но що ж порадити, чи в який спосіб у чім помочи?
З грішми до сего часу не знаю, чи дійсно їм виплатили, чи ні.
А тепер на Свята желаня долучаю якнайсердечнійші, бо не знаю, чи буду мати нагоду ще раз писати перед Великодними Святами. Як здоровля Олесниц.[ького]; дуже прикра була мені та звістка , чи є надія на виздоровлення?
Зістаю з найглибшим поважанням — Щиро відданий у Христі слуга — брат Климентій.
[ЦДІАЛ, ф. 682, оп. 1, спр. 64, арк. 160. Цитуємо за: «Шептицький Андрей. Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899-1944. Церква і суспільне питання». — Т. ІІ Книга ІI. За редакцією Кравчука А. «Місіонер». — Львів 1999. — C. 642].
Священичі свячення Казимир граф Шептицький отримав 1915 року. Відбулося це 28 серпня на свято Успіння Богородиці. Значно раніше, такого ж дня священичі свячення отримав і Роман граф Шептицький, Митрополит Андрей. Про цю подію бр. Климентій повідомляв Станіслава Шептицького 21 серпня 1915 року. Свячення бр. Климентію уділив єпископ Крижевецької єпархії Хорватської греко-католицької церкви Діонісій Няраді. Вибір єпископа й місце свячень були продиктовані тим, що Кам’яниця з Лаврою Св. Йосифа Обручника підлягала під юрисдикцію саме єпископа цієї єпархії. Після свячень вже отець Климентій виїхав до Галичини, щоби відслужити приміцію — перші Служби Божі — у Прилбичах і у Дев’ятниках. Доля хотіла, щоби приміцію відслужив у церкві у Дев’ятниках, яку сам збудував для місцевих греко-католиків. Дорогою о. Климентій побував у брата Леона в Земмерінгу, австрійському місті в окрузі Нойнкірхен, що приблизно за 100 км від Відня, і цей епізод залишився у спогадах Леонового сина — Яна Сильвестра, тому й дійшов до нас.
[«Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини»/ за ред. І. Матковського, Ю. Бойка. — Львів, 2018. — Видання друге. — С. 109]
Із кінця 1915 року нам залишилося ще кілька листів, які о. Климентій написав до брата Станіслава Шептицького на фронт, а також до брата Леона Шептицького з нагоди Різдвяних свят. Не будемо думати чому, але і надалі вони підписані «брат Климент», а не «отець Климент». Один з них подаємо тут, щоб цією святковою нотою закінчити 1915 рік. Рік, який став надзвичайно важким для о. Климентія, однак цього року відбулася коронація його намірів та намагань, які плекав ще з дитинства.
Крижевці, 21.08.1915 р.
Хорватія
Станіславові Шептицькому (адреса і титул, як вище)
поштова картка
Найдорожчий мій Стасю!
Не знаю, де Тебе шукати! У всякому випадку, мабуть, доволі далеченько на схід. Попробую, однак, може, ця картка вчасно дійде, щоб Тобі повідомити, що 28 серпня з рук грек.-кат. єпископа др. Няраді [Діонісій Няраді (1874–1940) — єпископ Крижевецької єпархії Хорватської Греко-Католицької Церкви — І. М.], давнього нашого знайомого і приятеля Ромця, отримую священичі свячення. Помолися за мене до Г. Бога, щоби зробив із мене доброго свого воїна. У вересні поїду, якщо мені вдасться, до Галичини — хочу за нагоди бути в Прилбичах — на могилі Батьків відправити Літургію і з Леосем трохи про все нарадитись. Про Р. від травня вже нічого не знаю. Сім’я Олеся, мабуть, виїхали з Лащова — велика там вчинена шкода (повідомив мені Леось). Погано там уже мусило діятись, якщо не могли втримати пляц! Але Г. Бог усім керує, керує і цією війною. Унія, яка, як здавалося, повинна сконати, — житиме і, дасть Бог, розширюватиметься. Обнімаю від душі й серця і Богові в безперервну опіку віддаю. Як Твоє здоров’я? Усі ці минулорічні перипетії, небезпеку, відповідальність тощо як витримуєш? Дай Тобі, Боже, всього найкращого. Завжди Твій щиро.
Де Мариня? Не знаю, куди до неї писати!
Картка від Інки — Леось їй пише з дороги — Лащів цілком спалений. Москалі змусили сім’ю Олеся, щоб виїхали, — потім спалили. Леось туди поїхав.
бр. Климент Шептицький
У праці «Світильник істини» залишились цікаві спогади з перебування спочатку монаха Климентія, а пізніше вже ієромонаха Климентія, в Інсбруку в Канізіянум. У цей період тут також перебуває і семінарист Йосип Сліпий, пізніший очільник Української католицької церкви. Подаємо їх увазі читача:
«Ієрм. Климентій (Шептицький) та семінарист Йосиф Сліпий входили до почесного кола «Канісіануму», відтак керівництво колегіуму надавало їм певні привілеї. Зокрема у користуванні вони мали індивідуальну каплицю, що дозволяло здійснювати богослужіння зі збереженням «чистоти» Східного обряду, при ній створили духовну бібліотеку ім. Митрополита Андрея Шептицького, у якій студенти активно випозичали літературу. Чільне місце на студіях посідала робота й організація гомілетичного клубу для пропаганди Східної церковної традиції. Основними ідеологами активної діяльності гуртка виступали семінарист Йосиф Сліпий та ієрм. Климентій, які запровадили принципово нові методи роботи. За їх ініціативи члени гуртка, крім самоосвіти, проводили інформаційну та просвітню роботу серед українських стрільців, які проходили військову службу в Інсбруці
[Світильник істини: Джерела до історії Української католицької богословської академії у Львові, 1928 – 1944 / [Упоряд., гол. ред. П. Сениця]. В 3 т. — Торонто — Чікаго, 1976. — Т. 3. — С. 791]
В Інсбруці о. Климентій перебуває до 1917 року. Закінчення його навчання у часі збігається з повернення Митрополита Андрея з полону. У цей момент розпочинається новий етап не тільки у житті братів Шептицьких, але й в історії української Церкви та народу.
