Інтерв’ю Богдана Зятика з художницею, іконописицею, майстринею сакрального мистецтва, їмостю, матір’ю п’яти дітей, лауреаткою премії ім. Василя Стуса, головною художницею та авторкою поліхромії каплиці Стрітення Українського Католицького Університету – Іванкою Крип’якевич-Димид.
(Продовження…)
Б. З. : Чесно кажучи готував інші питання, але добре що Ви про це розповіли. Вже Вам казав, напевне, що маю проблему з стилістичним аналізом.
І. Д. : Стилістика.
Б. З. : Так стилістика. Знаю що Вашими вчителями були Карло Звіринський і Євген Лисик, може ще хтось?… Я дивився їхню творчість, і порівняно з Вами то зовсім інакше…
І. Д. : Власне так Богдане. Розумієш коли в тебе будуть діти, одна дитина, потім друга дитина, потім третя дитина, дай Боже десять. Ти побачиш які вони всі різні. Хоча це всі від тої самої жінки і від тебе діти, це те саме що фіалочка, потім кактус, потім пальма, розумієш, потім ну я не знаю там, дельфін якийсь. І якщо ти будеш однаково трактувати фіалочку і пальму, казати типу: «Пальмо ти не пахнеш так ніжно як фіалочка», казати: «Фіалочка ти така маленька, дивись яка пальма класна, чому ти не можеш вирости та як пальма?», розумієш? Чи почнеш підливати фіалочку так як кактус. Тобто взагалі не підливати. І кактус тобі скаже: «Ти мене не любиш, тому що дивись як ти нюхаєш фіалочку», я кажу: «Ну я ж тебе не можу нюхати», тобто учні. Справжній вчитель, він іде на крок позаду, і він говорить учневі куди приведе його ця дорога яку він вибрав. Дорогу вибирає учень, дорога може бути помилкова, тупикова, ідіотська… Допустим, учень іде по ідіотській дорозі, але йде, вчитель з повагою підходить до роботи, дивиться і каже: «ця дорога нікуди тебе не приведе». Так говорив Лисик. Він ставав позаду, він уважно дивився, і казав: «Ця дорога не приведе Вас до істини». «Що таке істина?» – питав Пилат. Вау! Перший курс. «Дорога не веде до істини, що робити?». «А, ну то поможіть мені!» – «Ні, я не буду малювати. Ти шукаєш свою дорогу, продовжуй», ну вже в тому ж дусі не скажеш, так, він то все взяв, подер, ще раз робиш… «О!» – Він каже: «Ви зробили заявку, це є заявка на цікаву роботу, продовжуйте, це є той шлях». «Продовжуй!» – продовжуєш, зіпсував, «…я не можу», ну і так далі… Нас було п’ятеро в Лисика, п’ять кардинально різних особистостей.
Коли я викладала в мене була Люба Яцків, ще Когут тоді, Христинка Максимович, що померла, це було п’ять фантастичних геніїв, абсолютно. Думаю що генії в принципі всі є насправді, особливо коли вони дійсно люблять свою роботу. Христина малювала, вона знала що вмирає. Коли на першому курсі, знаєш що вмираєш, ти не будеш пити каву і сидіти та розважатися, а будеш працювати… Ну що би щось лишити після себе. Вона з такою відповідальністю кожний жест малювала. Я від неї почула за тих три роки, може два-чотири-п’ять слів. Вона взагалі мовчала, вона працювала, вона рідко ходила дуже. І вона коли приходила чи приносила ікону чи проект, то всі просто затихали на годину, була просто повна тиша. Те що вона приносила, то було щось нереальне. Це була присутність Господа. Всі просто мовчали. Я не знала що вона помре, якби я знала може я би її відвідувала частіше у Винниках.
От, і тому не треба дивуватися, що я вчилася у Звіринського. Я не мала стати Звіринською, не мала стати Лисиком. І погані вчителі яких я зазнала, після Лисика, хотіли щоб я стала, тим чи тим. Щоб ми всі стали…
Уяви собі Лисика поховали вчора. Ми приходимо на пари. Ну уявляєш в якому ми настрої. Очевидно що ми в чорному вбранні, всі знають, що вчитель наш помер. При чому що ми ходили в лікарню, ми були з ним до кінця. Ні, ми не сидимо, ми не закінчили натуру. І Андрій Злобін, татарин з Криму, який в нас був такий ну як би лідер, ми всі були лідери, але він в нас був найстарший, бо в нього вже була доросла донька, він був вже розлучений і одружений, тобто він мав вже пережиття певне. Він каже: «так ребята, всьо работаем», – він російською, – «работаем, Євген Микитович з нами, ми работаєм». Ми закрили на ключ двері, сидить натурниця, і ми работаєм, так ніби він є. І ми так проработали щось тиждень, розумієш, самі. Марчак заходить: «А ви працюєте, добре.», завідуючий, ну а що, ми працюєм. І ми зауважили що ми почали підходити один до одного, і радити один одному. І ти стоїш і думаєш, а що би сказав Лисик? Ми з повною серйозністю, радили один одному, без жартів. І це було дуже класно, насправді. Нарешті Марчак каже, ну слухайте я мушу вам вчителя якогось дати, так не випадає, ну як? І дав нам вчителя. Богдан, ну я тобі не можу передати, знаєш, я дійсно тобі не скажу його прізвища, тому що це вже буде осуд людини. Його вже на Україні нема, він виїхав. Заходить до нас от цей вчитель, знаючи прекрасно ситуацію, бачачи що ми працюємо, робота йде, сидить натурниця, заходить, каже: «Ну що молоді люди, одного ви вже угробили, і тепер я тут з вами маю значить мучитися. Ну що ви тут робите? Покажіть мені». А кімната маленька, і стоять роботи величезні, тобто там два на два, заєш, видно що ми робим, сидить гола жінка і ми рисуємо вугіллям. – «Ну покажіть що у вас тут? Хто то в вас? Що то таке? Навчив, ну я тут по інакшому звичайно буду. То всьо не має сенсу що ви тут до тепер робили три роки». Але факт що він з такою неповагою, знаєш, віднісся до світлої пам’яті вчителя, це зразу закрило йому все! Всі шляхи до нашого серця, моментально. Ну він мав сказати, в першу чергу: «Прийміть мої співчуття діти, що ви залишилися без тата». Розумієш, три роки, і «Я спробую, вам допомогти закінчити цей рік, не знаю чи мені вийде, ви мусите мені допомогти, бо я не знаю як вас вчив Лисик. Що він вам говорив, допоможіть мені, дозвольте мені бути тут присутнім з вами, і працювати, якщо я буду казати щось не так, мене поправте, кажіть мені, будьте відкритими і давайте підемо з вами просто вип’ємо чаю, поговоримо як ваше життя було тоді, як воно тепер має бути? Бо ви є всі індивідуальності, я не хочу вас ламати, перекривлювати, під себе кроїти». Ми були різні, і звичайно на рахунок вчителів, то як ти будеш мати дітей, це зрозумієш, що не зможеш однаково відноситися до хлопців і дівчат, чи до слабеньких, хвореньких і здорових і буйних. Будеш ліпити, але не під себе, щоб вони були всі такі як ти, хороші. Бо батьки дітям даються в грішному стані, діти є чисті й святі. І от ці монстри грішні мають їх ліпити, брудними руками своїми. Тому на щастя, є Сповідь і так далі… Але класно є як це ліплення є класне, коли ти ліпиш з Господом, разом, і коли ти помиляючись, просиш вибачення у них. Коли ти вдарив дитину, кажеш потім: «Вибач, я не мав тебе бити», знаєш? «Тато поспішив чи був злий і дурний що він тебе вдарив». Знаєш, ну і так далі… Бо ми масу помилок робимо.
Стилістика. Отже це фактично є кольорова графіка. Про малярство говорити трудно. Сказати що я зробила якийсь прорив в малярстві, чи щось таке, коли я вживаю чотири чи три кольори: оливковий, червоний цеглястий, і що?, білий не є колір, сірий, тут є дуже мало один процент тут сірого мелькає, ну і все, розумієш, бо білий і чорний в мене…, а охра ще є, ну як стіна, як тло. Зелений, це скажемо те саме що оливковий. В мене був вчитель Левко Щур, він вчив, що білий і чорний це не кольори, це ахроматична гама, якщо говорити про кольори. Тому це є кольорова графіка. Я хотіла дуже щоб це був сучасний храм. Сучасність для мене це Новосельський, і це Марко Рупнік. Для мене зразком була мозаїчна каплиця яку вони зробили для Папи в Римі.
Ось, там є ідеальний синтез богословії і мистецтва, тому що потужний богослов Томаш Шпідлік, він вже помер, був духівником Папи Івана Павла ІІ. І був генератором ідей, що малювати в каплиці. Уявляєш собі? Тобто для мене був генератор Рудейко, тут, плюс Аржаковський. Для Рупніка був Шпідлік, але це було дуже серйозно, бо Шпідлік написав працю, як має виглядати каплиця, розумієш. Уяви собі що ти як художник дістаєш заявку від богослова, де він тобі розписує всі сцени. Не ти мордуєшся, бо ми самі мусимо ставати богословами, а ти дістаєш чітку заявку, що треба намалювати. І все, ти тільки думаєш, я зроблю це тут, це тут, все. І Шпідлік йому дав цю заявку.
Тому для мене це було дуже круто, якби була така заявка богословська, бо тут вчаться богослови. Так що кольорова графіка, раз. Потім пиши собі таке прізвище, Єва Рибалт, вона є мого віку, мистецтвознавка, живе в Любліні. Вона є дуже цікава жінка, вона має такі студії з історії мистецтва, як немає ніхто в Україні взагалі. Вона є по середньовіччю спеціаліст. Але мене вона навчила одну штуку, сказала: «Іванка, це в тебе техніка називається «non finito» (не закінчений)». І про це нон фініто як вона мені почала говорити, мені очі відкрилися. Виявляється, це вже в світі відомо, що є фініто і є нон фініто, ну наприклад творчість Рафаеля, пізня, ну є типу вже зовсім фініто, чи там Сальвадор Далі коли всьо виписано. Мікеланджело коли помирав він сказав: я хочу всі свої скульптури скинути з гори, щоб там то що долетить, це є те що я насправді хотів. Є така фраза Мікеланджело, бо він робив гламур. Давид на приклад. Це є дорогі замовники, а сам Мікеланджело, хотів їсти шинку там і це все… Але в душі він був нон фініто, і він страшно мучився. Коли він зробив Сикстинську капеллу, він зліз і сказав: «фініто». Папа сказав нон фініто, тому що вони голі, так не може бути. Він сказав: «Я не буду їх вбирати, хай мої учні їх повбирають, ті всі шмати наверха, і буде фініто, насправді я закінчив. Отже фініто має право сказати тільки художник. Допустимо я намалювала лінію і кажу – фініто. Ти не мусиш її купувати. Чи Пікассо когута намалював, каже: «фініто!»
(Далі буде…)
Записано 28 лютого 2017 р. в каплиці Стрітення Українського Католицького Університету, м. Львів, вул. Свєнціцького 17.
Попередні частини інтерв’ю читайте тут:
