Історія одного експоната. Посох патріарха

Іноді непоказна музейна річ, яка не є ні довершеним мистецьким твором, ані археологічною пам’яткою, може бути частиною великої історії, проливаючи світло на цілу епоху в житті країни й народу в певну добу. До таких знакових епохальних символів, поза всякими сумнівами, належить посох з експозиції у відділі історії Української греко-католицької церкви у Львівському музеї історії релігії. На перший погляд – це звичайнісінький дерев’яний костур, які часто можна побачити в руках літніх людей. Але в часи заборони УГКЦ, у її так званий катакомбний період, ця річ відіграла вельми важливу роль у історії Церкви зокрема й України загалом.

Як пояснює Наталя Матлашенко, завідувачка відділу історії Української греко-католицької церкви у Львівському музеї історії релігії, посох до музею принесла жінка, яка довго доглядала за греко-католицьким єпископом Григорієм Будзінським – багаторічним секретарем Комітету захисту УГКЦ та її вірників і незламним борцем за відродження Церкви в радянський період. Посох тривалий час перебував саме в нього, а тому в переліку експонатів музею на початку вважався особистою річчю саме єпископа Григорія Будзінського.

Згодом, коли люди почали приносити до музею фотографії, що стосувалися катакомбного періоду Унійної церкви, зокрема – і знимки архієпископа Йосипа Сліпого на засланні, на одній зі світлин працівники музеї завважили, що тогочасний очільник УГКЦ тримає в руках той самий посох. А це було вже велике відкриття, з огляду на роль і значення архієпископа в історії української Церкви. За словами Наталі Матлашенко, посох Патріарха Йосипа Сліпого є тією символічною палицею пастиря й символом архієпископської влади, який засвідчує приналежність його власника до вищої церковної ієрархії.

Оскільки Йосип Сліпий (у світі Йосип Коберницький-Дичковський) – знакова й фундаментальна постать Української католицької церкви візантійського обряду другої половини ХХ століття, діяльність якої пов´язана з Україною загалом і зі Львовом зокрема, згадати окремі моменти його життя і символізм цього пастирського посоха цілком доречно.

Очоливши Українську греко-католицьку церкву 1944-го року – в найлютіший період її гонінь та переслідувань, – архієпископ Й. Сліпий розділив її гірку долю, ставши на довгі роки в’язнем сумління й віри в радянських таборах, але так і не пішовши на компроміс із комуністичним режимом. Три вироки суду, 18 років ув’язнення, нелюдські умови виживання в таборах могли зламати будь-кого, але тогочасний очільник УГКЦ не занепадав духом, а своєю жертовністю й самовідданою працею давав приклад іншим.

Зі спогадів митрополита Василя Величковського було відомо, що перед своїм від’їздом на Захід Йосип Сліпий висвятив його як свого місцеблюстителя в Україні. З огляду на місце і обставини, де це висвячення відбувалося, такий факт здається просто неймовірним. Річ у тім, що депортація архієпископа Й. Сліпого за кордон відбувалася дуже швидко, а сам Патріарх не знав, для чого його везуть із сибірських таборів до Москви, і, за логікою речей, просто не міг подбати про свого правонаступника. І тут у історію втручається провидіння, без якого годі пояснити чимало речей.

Перед від’їздом до Відня, звідки й почалася еміграція Патріарха, Йосипа Сліпого, тоді ще архієпископа, на три дні поселили в одному з московських готелів. Чи щось не заладилось у партійного керівництва, чи не все ще було вирішено, але оцей час голова УГКЦ використав максимально ефективно та з користю для Церкви. Патріарх усвідомлював, наскільки важливо залишити свого наступника на чолі Церкви в СРСР і передати йому архієпископську владу та всі регалії, а тому, попри всюдисуще око КДБ, дивним чином зумів відіслати телеграму до Львова єпископу Василеві Величковському, попрохавши того невідкладно прибути в Білокам’яну. Телеграма вчасно потрапила до адресата, і квитки до Москви якимось дивним чином удалося дістати.

Мабуть, у цьому також є своя алегорія: за кількасот метрів од Кремля, де перебували найлютіші вороги Церкви, її Патріарх Йосип Сліпий відправив 4 лютого 1963 року таємну літургію, під час якої йменував єпископа Величковського місцеблюстителем митрополичого престолу УГКЦ в Україні й передав йому символ влади – єпископський посох (той самий невиразний костур).

Архієрея Василя Величковського згодом також засудили, а через деякий час депортували з СРСР. Але перед від’їздом у еміграцію він, за започаткованою Патріархом Сліпим традицією, вручив посох-символ єпископові Григорію Будзінському. Взагалі, усі випадки передання церковної влади в УГКЦ того періоду можуть служити сюжетом для гострого політично-релігійного детективу.

От таким чином ця невиразна палиця, яка не має на собі ані вишуканого різьблення, ані коштовних прикрас, виготовлена невідомим умільцем на засланні в таборах із підручного матеріалу, стала символом цілої епохи в історії Української греко-католицької церкви. Вона й зараз засвідчує, що Церква мала своїх провідників завжди й повсякчас, зберігаючи свою структуру й ієрархію, незважаючи на всі переслідування і втрати. А завдяки таким речам ми сьогодні маємо не міфи й вигадки, а документальні й матеріальні свідчення, що можуть гуртувати й консолідувати українців як єдину націю.

Тарас БАЛДА