Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова закінчення статті українського історика, краєзнавця, мистецтвознавця та публіциста Миколи Голубця “Церква св. Духа у Львові”, що було опубліковане у часописі Діло 1926 року (№ 205 від 16 вересня). Мову тексту залишаємо оригінальною. Першу частину статті можна почитати тут.
Церква св. Духа у Львові.
(З приводу її обнови)
(Докінчення)
«Aber keiner derselben – кінчить мелянхолійно автор – ist bei der Theologie und im Vaterlande geblieben». Всі вони, як відомо, найшли кінець кінців завершення своїх каріер у Росії; перший як прибічний царський лікар, статський совітник, дворянин і директор безбородьківської академії в Ніжині, другий як статський совітник, дворянин та Інспектор комерційної школи в Петербурзі, а третій як статський совітник, дворянин і університетський професор тамже…
Хоча помонастирське дворище обіймало просторий чотирокутник, обнятий нинішніми улицями – Сикстуського, Словацького і Коперника та межевим муром палати князів Сапігів, то самі будинки уявляли собою картину нужди і роспуки. В 30-их роках м. ст., коли безнадійний стан забудувань вимагав найконечніших адаптацій, виявилося, що само порушення кришевого вязання з одного і відкриття фундаментів з другого боку, виявили цілковиту «Baufälligkeit» і будинку. Про страшні умови гігієни в тих руїнах говорить факт, що в одному тільки 1829 році запало 100 питомців на пропасницю, та що з огляду на поширення епідемії треба було розпустити питомців по домах, а будинки зреставрувати та прочистити. Але що не роблено, тісні, темні і вогкі помонастирські мури не могли вмістити 320 питомців, для яких треба було иншого будинку. При ріжних нагодах і ріжними часами виринали проєкти замінити помонастирські забудування на касарні, магазини, холеричний шпиталь і т. п., але заєдно виявлялася неможливість якогонебудь приноровлення цеї руїни тоді, коли в них надшарпувало свої сили і здоровля 320 молодих інтелігентних людей, протягом кількох десятиліть, поки 1889 р. не збудовано нового семинарицького будинку – згідно з проєктами архитекта С. Гавришкевича.
Правда, що в 1835 р. додумалися в кругах консисторії і губернії до того, щоби над одноповерховими помонастирськими будинка ми надбудувати другий поверх, для чого адюнкт львівської Дирекції Цивільного Будівництва Юрій Ґлоґовський виконав цілий ряд подрібних і загальних плянів та кошторисів, які донині зберігаються в губерніяльних актах львівського воєвідства, але до будови не прийшло. Перешкоди внадбудові, мабуть, безнадійний стан помонастирських стін і фундаментів, яким надбудування поверха грозило цілковитим розваленням.
Про те, як страшно й непривітно виглядала ця семинарія з малими закратованими вікнами і темними коридорами та позбавленими хоч би найменших окрас стінами, довідуємося із «Семинарицьких споминів» пок. о. Василя Чернецького, помішених у фейлєтонах „Діла” з 1888 р. Одинокою розрадою і віддихом у часі коротких рекреацій для питомців було два городи, що окружали семинарію з півночі і півдня. Північний менший, поміж вежою і палатою Сапігів, засаджений деревами, кущами та цвітами, зберігся незабудований донині, але вічний сутінок у ньому та дивне запущення, не придають йому принади. Він відділений високим муром і брамою від подвіря нового семинарицького будинку, теж замаєного кількома сухітничими деревами. Південний огород був обширніший, але пустий, бо тільки попри мур насадили питомці лип, топіль та каштанів. Посеред нього стояв згаданий уже повеховий будинок з семинарицькими «музеями», а подальше тільки партерові будинки, де вміщались магазини, помешкання семинарицького економа та семинарицька… трупарня.
Всі ті будинки та дерева знесено в 1887 році, коли цілий південний город розпарцельовано під будинок дирекції почт і телєґрафів та під новий семинарицький будинок, в якого брамі устроїли поляки під час листопадових боїв за Львів «редуту Пілсудського». Сліди боротьби за цю «редуту» видні до нині тоді, коли знищену в подібний спосіб почту вже давно відбудовано.
В 1862 році реставрував семинарицьку вежу архитект С. Гавришкевич, який при тій нагоді змінив дещо форму її шелома. В 1910 р. покрив стіни церкви новою нео-візантійською поліхромією пок. Модест Сосенко. В 1911 р. в столітні роковини уродин М. Шашкевича вмуровано в фронтову стіну церкви пропамятну мраморну таблицю, помислу архитекта В. Лушпинського. Весною 1926 року приступлено до обнов і консервації вежі, старих семинарицьких забудувань, церкви та огорожі, при чому від вулиці Сикстуської построєно нову муровану огорожу замісць первісної деревляної. Усіх тих робіт піднявся архитект Лев Левинський, автор цілого ряду мурованих та деревляних церкові і світських будинків та реставратор митрополичої палати і дому «Просвіти» у Львові та стилевої ренесансової церкви в Язлівці.
Як у попередніх своїх роботах, так і тут обмежився наш архитект до проповідуваних новочасною археольоґією принціпів консервації, з виключенням яких би то не було поправок чи доповнень, незгідних і духом епохи і стилю даного будинку. А мав перед собою завдання не легке. Уже сама конструкція руштування, що уможливлює доступ до найвищих кондиґнацій вежі, виростаючої з низьких і дрантивих забудувань, була свого роду проблемою, яку треба було розвязати. Для цього архитект закинув практиковане в анальогічних випадках діравлення будинку для вміщення підпираючих руштування бальків, але – зміцнивши конструкцію вязань на мешкальних домах, на них опер зручне, а в парі з тим безпечне руштування. В самій консерваційно-реставраційній практиці обмежився архитект тільки до відчищення частин здорових, а заступлення новим матеріялом частин безповоротно знищених. В першу чергу покрив новою, бронзованою бляхою сам шелом вежі, ні в чому не міняючи його сильвети, яку надав вежі його пок. радник С. Гавришкевич в 60 -х рр. м. ст. З пієтизмом для старовини добув архитект зпід пізніших наверствувань тинку камя ні декоративні детайлі, покриваючи тинком єдино цегляний масив. При тому зискала вежа на матеряльній солідности, не кажучи вже про чар мистецької безпосередности, який відріжняє штукатурну ліпку від кованого в камені орнаменту. І тут власне треба з признанням підкреслити факт, що семинарицький ректорат віддав роботу в руки інтеліґентного і – що найважніше – відповідального архитекта, а не, як це в нас зчаста буває, звичайному цеховому майстрові, для якого чей же не істнує ані старовина, ані принціп модерного консерваторства. Бо будувати нове можна кожному по своїй вподобі, але відновляти і консервувати мистецьку старовину вільно тільки тому, хто мас вроджене чуття і здобуте наукою і досвідом розуміння для поставленого йому завдання. В тім випадку не можна відмовити ні одного, ні другого архитектові Левинському, якому завдячують свою консервацію два найкращі будинки львівського рококо – дім «Просвіти» і митрополича палата.
Микола ГОЛУБЕЦЬ
