Відходять у вічність старі будинки Рівного— не один рік, послідовно, не завжди виправдано, і не завжди своєю “смертю”. Інколи здається, що той чи інший мурований “старожил” жодної історичної та архітектурної цінності й не становить. Але варто лише трошки покопатися в минулому — і… ось чергова дивовижна історія, яка зникла разом із тим будинком...
Повернутися до історії цієї знесеної пів століття тому (ще в 1970-х) будівлі змусила розповідь однієї рівнянки поважного віку. Ділячись своїми спогадами про місто 1960-70-х років, вона серед іншого зазначила, що в ті часи серед жіноцтва Рівного ширилися різні страхітливі оповідки про пологовий будинок на вулиці Міцкевича (тепер там перинатальний центр). Мовляв, усілякі негаразди, що часто траплялися з породіллями та немовлятами в цьому закладі ще з перших років його існування відбуваються тому, що звели його на “нехорошому” місці. А саме — на місці зруйнованої церкви, а наруга над святинею так просто не минається. Мало того, ще під час будівництва буцімто траплялися всілякі загадкові випадки. Як, наприклад, коли вже чотири поверхи “коробки” майбутнього медичного закладу було зведено, однієї ночі раптом уся стіна фасаду новобудови обвалилася. Чи це прорахунок будівельників, чи диверсія, хтозна… Але це було надзвичайною подією для міста. На ноги підняли усіх партійних і господарських керівників, долучилися, як велося у ті часи, й службісти КДБ. Однак, знайшли винних, чи ні, офіційна історія про це мовчить, як і загалом про цей випадок. Оскільки тодішня цензурована преса — ані пари з уст про пригоду, то, як це завше буває, коли бракує інформації, містом поповзли нові чутки. Буцімто обвал стався, бо будівельники не врахували підземних сполучень зруйнованої церкви…
Щоправда, забігаючи наперед, слід зазначити, що “підземними сполученнями” міг бути максимум невеликий погріб для господарських потреб зруйнованого будинку. Утім, рівняни перемовлялися, що то був знак, що будувати на місці зруйнованої святині негоже, бо злий фатум переслідуватиме заклад завжди. Можна як завгодно до цього ставитися, але… За спогадами деяких мешканців вулиці Міцкевича, які були свідками будівництва пологового, до його завершення дійсно неприємності траплялися ще кілька разів — обвалювалися будівельні риштування, раптом руйнувалася кладка стіни… Подейкували навіть про смертельний випадок з одним із будівельників. За радянської влади про такі речі, звісно ж, воліли мовчати. А “нехорошу” ауру міського пологового рівняни могли лише обговорювати між собою. Жінки, які народжували в тому закладі на Міцкевича у 1960-80-х, переповідали одна одній страхітливі історії…
Шукати походження усіляких чуток і пліток — справа невдячна. Але те, що відсутність інформації — одна з причин, що їх породжує, — факт незаперечний. Та що ж насправді було на місці колишнього пологового будинку на вулиці Міцкевича?
Український храм на польській вулиці
Одна із найстаріших рівненських вулиць — Міцкевича, а в давніші часи Бармацька — нині повністю змінила своє обличчя. Тепер про далеке її минуле практично нічого не нагадує. Однак у родинах корінних рівнян зберігаються спогади їхніх бабусь-прабабусь про те, що на цій затишній вулиці колись давно був один із найшанованіших рівнянами (особливо українською громадою) міських храмів. Відправи там проводилися виключно українською мовою. А історія його виникнення така.
Восени 1923 року учитель історії російської гімназії Федір Пекарський отримав від польської влади дозвіл відкрити приватну гімназію з українською мовою навчання, яка офіційно називалася “Приватна гімназія Федора Пекарського з викладовою мовою українською”. Щоправда, у первісному дозвільному документі зазначалося: “…викладовою мовою русиньською”, бо слово “українською” вживати було не рекомендовано. Власником закладу (до 1939 року) і першим його директором (до 1930 року) був той же Федір Пекарський. Відкриття відбулося з урочистим молебнем 12 вересня 1923 року в колишньому палацику князів Любомірскіх на Гірці, значну частину якого тоді винаймала російська приватна гімназія. А вже в неї адміністрація української приватної гімназії орендувала три невеличких кімнатки. Рівненська українська приватна гімназія має свою славну історію, з її існуванням пов’язано чимало яскравих імен. Але не про саму гімназію мова в цій публікації. Саме з цим закладом пов’язують організацію у Рівному постійних богослужінь українською мовою.
Спочатку гімназистам дозволили відправляти службу українською мовою в підвальній Свято-Михайлівській церкві Свято-Воскресенського собору. Однак місцеве духовенство усіляко перешкоджало цьому. Нерідко бувало, що гімназисти йшли від церкви, як то мовиться, поцілувавши замка. Вряди-годи між віруючими, що хотіли богослужінь одні російською, інші — українською, доходило й до сутичок. Викладач гімназії, а в подальшому її директор Михайло Гуцуляк у своїх спогадах (“Про близьке здалека. Рівненська українська гімназія 1923-1939. З додатком колишньої учениці Галини Книш-Боа”. Ванкувер, Канада, 1976) про ті часи писав, що тоді точилося змагання “між українізаторами і тими, хто хотіли держатися старослов’янщини з російською вимовою. На чолі цих останніх стояв настоятель собору о. Н. Рогальський, запеклий українофоб, хоч походження українського”. Учениця гімназії Галина Книш у книзі Михайла Гуцуляка згадує як за урочисті панахиди та інші відправи в Свято-Воскресенському соборі ”треба було воювати, щоб нам настоятель собору о. Рогальський (запеклий українофоб) дав на це свою згоду”.
Так далі тривати не могло і українська громада та батьки учнів заходилися шукати приміщення для облаштування гімназійної української церкви, оскільки коштів на зведення окремої будівлі не було. У 1936 році завдяки зусиллям тодішнього директора гімназії Якова Бичківського вдалося викупити у Свято-Воскресенського собору невеликий одноповерховий будинок із садом, у якому раніше мешкали дяки. Знаходився він на вулиці Бармацькій, яка у середині 1930-х років стала носити ім’я Міцкевича. Саме його й переобладнали під гімназійну церкву, яку в травні 1936 року освятили на честь святого великомученика Юрія (Хорія) Переможця. “Наша гімназія одержала від собору гарний просторий цегляний дім при вулиці Бармацькій і після перебудови його від 1936 року влаштовано там гімназійну церкву”, – писала в своїх спогадах Галина Книш-Боа.
Настоятелем храму був законовчитель гімназії отець Євген Барщевський, який мешкав у цьому ж будинку. Убранство церкви було доволі скромним. Частину іконостасу взяли з військової церкви, яка діяла за російської імперії у військовому містечку Рівного, й була заборонена польською владою. Образ покровителя церкви Святого Юрія Переможця написав відомий тодішній рівненський художник Георгій Косміаді, який в українській приватній гімназії викладав малювання. За цю роботу Георгій Косміаді отримав лист-подяку: “Управа Гімназійної Церкви Св. Великомученика й Переможця Юрія вважає своїм приємним обов’язком висловити Вам, високоповажний Пане Професоре, найщирішу подяку за офірований Вами для Гімназійної Церкви дуже цінний мистецький образ Св. Юрія – патрона Церкви”.
Під керівництвом Георгія Косміаді та ще одного вчителя малювання Олександра Карпенка учні самі розписали стіни церкви орнаментом в українському стилі. Дружина посла Степана Скрипника — Іванна Скрипник — разом з іншими жінками вишила хоругви, ризи для священика, плащаницю
При церкві був гімназійний хор, до якого могли долучитися й інші обдаровані прихожани. Керував хором гімназійний учитель співу Кальмуцький. Церква Святого Юрія на Міцкевича була осередком українства в Рівному, що об’єднував не лише гімназійну православну молодь і батьків, а й значну частину української громади, що шанувала рідну мову. Оскільки в Рівному це була єдина українська православна церква, то до неї приходили не лише гімназисти, а й інші віряни. Вони займали половину храму, залишаючи попереду місце для учнів, які стояли рівними рядами в одностроях упродовж відправи, а по закінченні виходили парами. Коли в Рівному відкрили початкову школу імені І. Мазепи, то і її учні стали приходити до українського храму на Міцкевича. Пам’ятним для проукраїнськи налаштованих рівнян і прихожан церкви було шосте травня 1937 року (за православним календарем – ушанування Святого Юрія), коли гімназисти відзначали храмове свято. На урочисту літургію з Луцька до Рівного прибув єпископ Полікарп (світське ім’я до постригу Петро Дмитрович Сікорський) у супроводі професора богословського факультету Варшавського університету архімандрита Григорія (Перадзе).
Приїзд єпископа Полікарпа до Рівного був знаковою подією, бо він був тим, хто на Волині послідовно відстоював українізацію православ’я після його тривалої русифікації. Попри шалений спротив русифікованого кліру із середовища церковної ієрархії та польських урядовців, Полікарп ратував за впровадження в культово-обрядову практику української мови, відродження автентичних елементів та ритуалів. Послідовна проукраїнська церковно-громадська діяльність Полікарпа неодноразово викликала не тільки спротив з боку проросійськи налаштованого православного кліру та чернецтва, а й польської влади. Одним із наслідків цього стали його неодноразові переміщення та своєрідні “заслання” подалі від Волині.
Під час того пам’ятного приїзду до Рівного єпископ Полікарп, здійснивши святкове богослужіння в українському храмі Святого Юрія, нагородив за сумлінну службу настоятеля церкви Євгена Барщевського скуфією — священницьким головним убором. А учень IV класу гімназії О. Гуменюк отримав з рук єпископа стихар — одяг, який дають мирянам за прислужування у храмі.
Богослужіння в гімназійній церкві відбувалися щонеділі та в святкові дні. Кожен гімназист повинен був зранку спершу прийти до гімназії і відмітитися, а потім учні шикувалися в колону парами і в супроводі вчителів та директора йшли до церкви. Директор Яків Бичківський часто читав учням фрагменти з “Апостола”. А кожна служба традиційно закінчувалася виконанням духовного гімну українців “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”.
Попри те, що українська приватна гімназія проіснувала лише до 1939 року (з приходом “совєтів” була реорганізована в першу українську десятирічку), церква, на диво, продовжувала функціонувати як парафіяльний храм. Навіть за часів німецької окупації.
Жертви “благоустрою”
Роки повоєнної відбудови стали останніми роками життя для багатьох рівненських культових споруд. Ті, що були святинями для пересічних рівнян, не становили жодної цінності для партійно-господарських номенклатурників. Перетворювати культові споруди у склади непотребу, музеї атеїзму, а чи й загалом зносити як такі, що “перешкоджають” благоустрою чи реконструкції міських вулиць — давня традиція “совєтської” влади.
У кінці 1950-х — першій половині 1960-х років з карти міста зникли низка сакральних споруд. Партійці замахнулися навіть на Свято-Воскресенський собор та пам’ятку архітектури ХVIII століття — Успенську церкву. Однак, якщо їх небайдужим рівнянам таки вдалося відстояти, то скромний храм на Міцкевича влада закрила, не замислюючись. Те, що рівняни просили зберегти храм саме як пам’ятку української духовності минулого, для тодішнього керівництва міста аргументом не було. Щоправда, будівлю не знесли одразу. Певний час вона стояла пусткою, а потім, десь у 1950-і, в ній облаштували РАЦС — так званий “Будинок щастя”.
Установа розміщувалася в цій будівлі аж до початку 1970-х, коли було зведено на вже розбудованому Проспекті Миру новий РАЦС. І найцікавіше, що будинок колишньої української гімназійної церкви ще стояв, коли перший міський пологовий на Міцкевича вже було побудовано. Тобто інформація про зведення пологового на місці зруйнованої церкви не відповідає дійсності. А за спогадами старожилів вулиці Міцкевича на місці медичного закладу була звичайна приватна забудова з… болотом, яке розчистили і побудували готель “Мир”. Коли знесли будівлю колишньої церкви, то побачили, що ніякого підземелля, тим паче, розгалуженого, там, звісно ж, не було. Отже знесення колишнього храму жодним чином не могло вплинути на негаразди в медичному закладі.
А от про скромний будинок на вулиці Міцкевича, в якому містилася православна українська церква, мало хто із сучасних рівнян сьогодні й знає. Хіба що нащадки рівненських старожилів, яким останні встигли розповісти про цей храм.
Світлана КАЛЬКО
Джерело: РівнеРетроРитм
