Наказом Міністерства культури № 1270 від 4 березня 2020 р. Будинок громади менонітів (1911), а давніше вілла архітектора Владислава Ґодовського (1888 р.), що на вулиці Костя Левицького, 23 у Львові, внесено до Реєстру пам’яток місцевого значення, охоронний № 2988-Лв – через три роки від подачі відповідної паспортної документації.
Історична довідка
Будинок під № 23 на вул. Костя Левицького вирізняється своїм розташуванням у суцільній забудові вулиці, бо відсунутий від регуляційної лінії, яку підкреслює столітня ґратчаста огорожа. Збудований 1888 р. архітектором Владиславом Ґодовським, як приватна вілла. 1911 року будинок викупила релігійна християнська (протестантська) громада менонітів «Керниця-Львів», яка адаптувала його до своїх потреб, надбудувавши 1925 року ще одним поверхом. В радянський час будинок функціонував як житловий. Тепер приміщення будинку є у власності родини Доскічів.
Цей будинок постав на правому березі потоку Пасіка, правого допливу Полтви. Власне вздовж русла Пасіки, що випливав з джерел під Пасіками Галицькими та Личаківськими і протікав через Погулянку, була прокладена вулиця під назвою «На рурах». Назва «На рурах» походить від німецького Röhren Gasse, що означає Артезіянська вулиця. З джерела Прибило на Погулянці ще у XVII ст. дерев’яними трубами (рурами) подавали воду до Львівського середмістя. 1885 р. вулицю «На рурах» назвали на честь польського поета Яна Кохановського. Під час німецької окупації у 1941-1944 рр. вона називалася Широкою (Breitegasse), від 1950 до 1992 р. – іменем радянського поета Володимира Маяковського. Тепер вулиця названа на пошану українського політичного та громадського діяча, першого голови уряду ЗУНР, багаторічного депутата віденського Райхсрату (Державної ради) та Галицького сейму Костя Левицького (1859-1941 рр.), який наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. був власником будинку під № 34 на цій вулиці. До середини ХІХ ст. вулиця була забудована поодинокими садибними будинками. Будівельний рух почався тут у 1880-х роках.
Забудова території між сучасними вулицями Павлова-Кониського-К.Левицького і проходом між вулицями Павлова, 6-6а і К. Левицького, 23-25 почала формуватися, принаймні, у XVIII ст., що видно з карти Львова 1777 року Йозефа Даніеля фон Губера¹. Ця територія, обмежена тоді потоками Пасікою та її допливом, що витікав з Вороблячого ставу, по руслах яких в майбутньому проклали вулиці, була розділена на дві садибні ділянки, видовжені зі сходу на захід: південна мала № 366, північна – № 367. В західній частині розташовувалися будівлі, на схід простягалися сади, з двома озерами-саджавками², на середину XIX ст. залишилося одне озеро у північній частині³. На обидвох ділянках у XVIII ст. стояли муровані будинки, – очевидно, палаци та дерев’яні господарські споруди. Львів XVII-XVIII ст. славився численними маґнатськими резиденціями, більшість з яких нині втрачені. Власне на Галицькому передмісті (пізніше Бродівському, Личаківському)⁴ були палаци Яблоновських, Бекерських, Калиновських, Ґрановських, Вишневецьких, Павловських, Млоцьких, Семенських-Левицьких та ін.
В першій половині XIX ст. територія (сучасного кварталу між вул. Павлова-Кониського-K. Левицького), що належала двом власникам (№№ 366, 367), була розпарцельована на кілька земельних ділянок, які отримали кадастральні №№ 6425, 6426, 6427, 6428, і кілька ділянок будівельних з №№ 3441, 3442, 3443, на яких стояли муровані будівлі⁵. Наприкінці XIX ст. досить велика ділянка № 6428 кадастр., № 616 4/4 конскр. була поділена на дві (нині №№ 21-21а, 23). Будівельну ділянку № 3442 з двома будинками та незабудовану земельну ділянку № 6426 кадастр. викупила римо-католицька капітула, на якій 1876 р. поставила двоповерховий будинок⁶ (К. Левицького, 19), що разом з давньою видовженою господарською будівлею збережений донині.
З часом територія почала набувати міського характеру. З великих ділянок виокремлювали менші під забудову, яким присвоювали будівельні (конскрипційні) номери. На кінець XIX ст. територія під конскр. № 616 4/4 (орієнт. №№ 7, 7а, пізніше №№ 21-21а, 23) перебувала у власності художника Йозефа Свободи. Документи відзначають також його співвласників: Броніслав Мражек, Марія з Канєвських Гальпер, Марія з Ґольдгаберів Віксльова і Софія з Віслів Райсова, жінка доктора Альберта Райса та ін⁷.
Йозеф Свобода – графік і маляр, сценограф. Чех з походження. З 1838 року жив у Львові й працював у літографічних закладах. Численні літографовані портрети, історичні сцени, почасти з українською тематикою («Козаки з Чигирина в Істамбулі», «Сава Чалий — Козак з Запоріжжя», «Настя Лісовська, дружина Сулеймана II»), пейзажі, ілюстрації до книжок і журналів, виконані у традиціях академізму. Й. Свободі завдячуємо багатьма портретами пам’яток архітектури Львова, які є неоціненним іконографічним джерелом у дослідженні.
Контрактом купівлі-продажу від 6 жовтня 1887 р. між Юзефом і Стефанією Мацюльськими з одного боку та архітектором Владиславом Ґодовським, який замешкував при вул. Длуґоша, 33, з іншого, останній набув частину ґрунтової парцелі під будівельним № 616 А 4/4, яку виділили з ділянки № 616 4/4. Листом від 12 жовтня 1887 р. Ґодовський повідомив маґістрат про намір зведення власного дому, а разом з тим просив дозволу на влаштування мосту через річку Пасіку для зв’язку його ділянки з вулицею⁸. 1888 року на придбаній парцелі Вл. Ґодовський збудував за власним проєктом двоповерховий будинок. На підставі будівельних приписів, того ж року архітектор визначив регуляційну лінію від вулиці Кохановського, в якій поставив оздобну огорожу на підмурівку за розробленим проєктом, а через Пасіку – дерев’яний міст. 30 червня 1888 р. будівельна ділянка Владислава Ґодовського, яку виокремили з ділянки під № 616 4/4 конскр., отримала № 657 4/4 конскр.⁹ і № 7а орієнтаційний (1910 р. змінений на № 23).
Владислав Ґодовський Władysław Godowski (1842-1910) – львівський архітектор-будівничий. У 1862-1868 рр. студіював в Технічній академії, з перервою у 1863 р., коли брав участь у Січневому повстанні і був поранений. З 1886 р. член Політехнічного товариства у Львові. Працював у фірмі І. Левинського, автор вілли скульптора Антона Попеля на вулиці Горбачевського, 6 (1902, знищена 2013), співавтор житлових будинків на вулиці Рилєєва, 7 і 9 (1897, арх. Ст. Холоневський), Палацу справедливости (арх. Франциск Сковрон), будинку Галицького намісництва (арх. Франциск Ксенжарський і Сильвестр Гавришкевич), Палацу мистецтв на Краєвій виставці 1894 р. у Львові (арх. Ф. Сковрон). Мешкав у зведеному ним 1888 року будинку на вул. Кохановського, 23; від 1897 р. – у будинку на вулиці Баденів, 7, де мав своє бюро; у 1902 р. бюро мав на вул. Кльоновича. У 1909-1910 рр. мешкав на вул. Вагилевича. Похований Вл. Ґодовський на Личакові (поле № 40), де поховані січневі повстанці.
1896 р., 1 квітня Владислав Ґодовський відпродав свою реальність (конскр. № 657 4/4) з недавно зведеним будинком Каролю і Гелені Грубим. Того ж 1896 року нові власники замовили проєкт на влаштування фіртки і пересунення в’зної брами у набутій реальності (№ 7а), – позаяк існуюча не була вигідною, бо виходила просто на сходи будинку. Проєкт розробив архітектор Михайло Ковальчук¹⁰. В січні 1897 року нові власники Грубі звернулися до маґістрату з проханням долучити до їхньої реальности під № 657 4/4 частину дорожньої парцелі під топографічним № 7796. 1901 р. Грубі зобов’язалися покрити кошти під’єднання їхньої реальности (№ 7а), що має два помешкання, 2 виходки і 2 кухні, до міського водотягу. Роботи були покладені на інженера-інсталятора (сантехніка) Владислава Нємекшу (Niemeksza)¹¹.
В листопаді 1904 р. маґістрат наклав на власника реальности № 7а (№ 23) Кароля Грубого штраф в розмірі 10 корон і один день арешту за те, що незаконно збудував дерев’яну шопу для електрогенератора, площею ~10-12 м кв. Шопа була розібрана в лютому 1905 року після смерти Кароля Грубого (†11.01.1905). Спадкоємцем реальности став його неповнолітній син Якуб-Ян Грубий. 1907 року ділянка № 6428/2 була поділена на дві частини: № 6428/2 і № 6428/5 з метою продажі. Того року Якуб Грубий (представник адвокат Зиґмунд Лісевич)¹² відпродав частину ґрунту № 6428/5, виокремленого зі своєї ґрунтової парцелі 6428/2.
Приміщення будинку на тодішній вул. Кохановського, 7а Грубі здавали в найм. Зокрема 1904 р. приміщення винаймало польське товариство Мисливців ім. святого Губерта¹³, 1906 р. – радник Кіндзерський¹⁴. Серед відзначених в Адресних книжках винаймачів в цьому будинку у 1909-1910 рр. мешкали: старший радник Вищого кураєвого суду і вчителька народної міської школи др. Кароль і Софія Абанкорти Abancourt, вчитель Роман Ціжевський та радник Намісництва (від 21 вересня 1910 р. Ян Чижовський)¹⁵.
1911 року будинок на тодішній вул. Кохановського, 23 (старий номер 7а) викупила релігійна християнська (протестантська) громада менонітів «Керниця-Львів» «Kiernica-Lwów». В першій пол. XIX ст. найбільша громада менонітів була в селі Керниці Городоцького району, яка 1848 перебралася до Львова і, відповідно, називалася «Керниця-Львів». Після Першої світової війни ця громада була однією з шести на цілу Польщу і охоплювала чотири Галицькі воєводства (Львівське, Станіславівське, Тернопільське і Краківське). На 1921 рік львівська менонітська громада нараховувала 361 особу. Опріч будинку у Львові, володіла нерухомістю в Замочку (повіт Жовква) і ґрунтами в Керниці (повіт Городок).
У набутому будинку № 23 при тодішній вул. Кохановського меноніти влаштували зал для відправ, канцелярію і помешкання для душпастиря. Також була влаштована бурса для студентів-менонітів. Відправи в залі відбувалися один раз в місяць, один раз на рік відбувалися хрещення і причастя. Душпастир періодично об’їжджав всі поселення менонітів на цілому терені¹⁶.
Згідно з адресною книжкою за 1913 рік, в будинку мешкали: Александр Мюллєр, працівник фінансової установи, Ян Мюллєр, власник ділянки і Генрик Паульс, менонітський пастор¹⁷.
1923 р. львівська менонітська громада отримала від маґістрату дозвіл на надбудову одним поверхом існуючого двоповерхового будинку на вул. Кохановського, 23, на що був розроблений проєкт. Реконструкція будинку завершилася літом 1925 р. Надбудова складалася з чотирьох покоїв, двох кльозетів і лазнички. На піддашші було влаштоване складське приміщення. На партері розміщувалися помешкання, на другому поверсі був влаштований великий молитовний зал¹⁸.
Позаяк ділянка на Кохановського, де стояв будинок, була заволожена через близькість до ріки, то й будинок відповідно мав проблеми через підтягування вологи. 1936 р. винаймач помешкання на партері будинку № 23 Ковальковський, висунув претензії до його власниці – керівника менонітської громади – щодо невідповідних мешкальних умов, зокрема заволоження стіни з боку вулиці Кохановського, і вимагав направити стіну між кухнею і покоєм, влаштувати в покої п’єц і направити комірку в подвір’ї. В листі до магістрату тодішньої власниці будинку Тоні Мільдвурм (Tonia Mildwurm) йдеться, що роботи частково виконані. Що ж до заволоження стіни, то на думку Мільдвурм, тим мусів зайнятися міський уряд, бо причиною була ріка, русло якої необхідно було заглибити. Відповіддю міського уряду було твердження, що заволоження можна ліквідувати відповідно виконаною вертикальною та горизонтальною гідроізоляцією¹⁹.
Наприкінці 1930-х років східна частина ділянки перейшла у міську власність. Було розібрано частину огорожі та браму від вул. К. Левицького. Причиною став ансамбль зведених сусідніх будинків – № 25-27 на вул. К. Левицького (Кохановського) і № 6-6с на вул. Ак. Павлова (Домагаличів), і влаштований прохід по колишньому руслу потоку, що витікав з Вороблячого ставу – для зручного сполучення вулиць К. Левицького та Ак. Павлова. Автором цих будинків в стилі функціоналізму є знаковий львівський архітектор Фердинанд Каслєр. З приходом радянської окупаційної влади, після виселення менонітів, як «фольксдойчів», в Німеччину – за договором Рібентропа-Молотова, будинок львівської громади менонітів на вул. К. Левицького, 23 був націоналізований і пристосований під житло.
Будинок на вул. К. Левицького, 23 – унікальний своєю історією, пов’язаною з іменем львівського архітектора Вл. Ґодовського і, передусім, з історією національної релігійної меншини німців-менонітів. Пам’ятковою є також архітектура будинку, що репрезентує початки сецесії в архітектурі Львова кінця XIX ст.
Довідку склала канд. арх. Оксана БОЙКО
¹ Kriegsarchiw, GIh 371. Wien. Карта Львова 1777 року, виконана Йозефом Даніелем фон Губером.
² Kriegsarchiv, GIh 372_8, Wien. Карта Львова 1802 р.
³ Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ), ф. 186, оп. 8, спр. 629 Кадастрова карта Львова 1849 р.
⁴ Давній Львів був поділений на два передмістя: Галицьке і Краківське.
⁵ ЦДІАУЛ, ф. 186, оп. 8, спр. 629 Кадастрова карта Львова 1849 р.
⁶ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5315. Будівельна справа будинку на вул. Костя Левицького (Кохановського), 19.
⁷ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5317 .
⁸ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5317. Будівельна справа будинку на вул. Костя Левицького (Кохановського), 21.
⁹ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5319, арк. 8-10. Будівельна справа будинку на вул. Костя Левицького (Кохановського), 23.
¹⁰ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5319, арк. 14.
¹¹ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5319.
¹² ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5319.
¹³ Haliczanin: kalendarz. – Lwów, 1904.
¹⁴ Słowo Polskie (wydanie popołudniowe). 1906, nr 479, 481.
¹⁵ Wielka księga fdresowa Krakowa, Lwowa, Podgórze. 1910; Skorowidz adresowy król. stoł. miasta Lwowa. 1913.
¹⁶ Там само.
¹⁷ Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa. – Lwów, 1913.
¹⁸ Там само.
¹⁹ Там само.
Джерело: Збруч
