При всіх важких подіях в минулому я вміла розрізняти між добрими і поганими людьми, була свідома, що є добрі і погані люди в кожному народі. А тепер я почала ненавидіти цілий нарід, бо представники цього народу, яких я зустрічала, всі були жорстокі. Ту ненависть я перенесла потім на росіян, бо все трагічне і жорстоке, що приходилося переживати за другої большевицької окупації було пов’язане з мовою і зарозумілістю того народу
Юнацтво ОУН
Я належала до групи членів Юнацтва ОУН, яка мала виконувати допоміжні доручення своїх зверхників. Нас привчали, що від виконання завдання може залежати успіх, або провал кожної акції.
Ми кожного дня у визначений час приходили до будинків, де знаходились наші бюро. Ми звернули увагу, що наші стійкові мають на рукаві не червоно-чорні пов’язки, а синьо-жовті.
На наше запитання, ми довідались, що Микола Лебедь доручив вживати тільки національні кольори. Молоді люди звичайно є цікаві, і на наші питання ми дістали таку відповідь. Червоно-чорні кольори відповідають нацистським ідеям про “Вlut und Воdеn” (“Кров і земля”) теорії і ми не можемо дата підставу, щоб нашу організацію пов’язували з націонал-соціалізмом.
Від початку існування ОУН визнавала тільки кольори нашого національного прапору. У націоналістичному славні співаємо “під синьо-жовтим прапором свободи з’єднаєм весь великий нарід свій”. Якщо б чорно-червоні прапори були націоналістичні, то їх мали б визнавати також члени ОУН під проводом Андрія Мельника.
Великою прикрою несподіванкою, для членів ОУН і Юнацтва ОУН була інформація, що тепер існують дві ОУН. Для всіх тих, що були в краю, це було болюче, але треба було погодитися з фактом і визначити себе по правильному боці. Але яка сторона була правильна? Це питання ми вирішували так, що оприділялись туди, де були наші провідники. Це була справа довіри.
Признаю щиро, що на початку, ми молоді, нічого не розуміли, і тому орієнтація на наших провідників була єдиним переконуючим критерієм. Більшість “краєвиків” рішалася належати до ОУН(р), яка формально була під проводом Степана Бандери, але урядуючим провідником дуже скоро став Микола Лебедь, бо Бандеру арештувало Ґестапо.
При рішеннях, куди піти траплялися смішні ситуації. Моя товаришка з Юнацтва, яка писалась Мельник, повідомила, що буде членом ОУН під проводом Андрія Мельника, бо має таке саме прізвище. Зрештою, через початкове розконспірування нашого членства ми мали можливість пізнавати тих, які були в ОУН, в обох відламків.
В місті часто відбувалися виступи високопоставлених осіб з обох частин ОУН, що з огляду на конспірацію було дуже не обережно. Але це показалось значно пізніше, коли німці почали проводити арешти.
Мої товаришки
Жіноча сітка дістала завдання організувати Український Червоний Хрест в підпіллі. Катруся призначила мені функцію організаційного референта, і це були завдання, яке мені дуже відповідало.
До моїх обов’язків належало підготовити жіночу сітку до праці в Червоному Хресті в чотирьох областях.
Львівщина належала безпосередньо Катрусі (“Монети”). Катруся кінчила студії на Політехніці і тому не могла мати під своїм безпосереднім наглядом терени, дальше віддалені від Львова. Всі інші члени проводу мали точно означені завдання і кожна з нас старалася виконати їх якнайкраще. З того часу почалася моя приязнь з Іриною Козак (“Ладою”).
Батько Ірини був священиком на Львівщині і за німецьких часів ми часто бували на приходстві в о.Козака. Ірина була дуже доброю господинею. Від малої дитини вона любила варити. Ставала на стільчик і помагала господині приготовляти обід.
Мати її померла, як вона була малою, і господарку провадила господиня, яка дуже підтримувала господарські замилування малої Ірини. За першої большевицької окупації вона була на еміґрації в Кракові, де перебувало багато провідних людей з організації, з якими вона мала нагоду познайомитись. У неї був старший брат, який пропав безвісті за польських часів. Це була постійна рана її батька.
Отець Козак мав дуже велике замилування до техніки, і селяни з поблизьких сіл приносили йому годинники і інші технічні прилади до ремонту. Він їздив по селах мотоциклом і, очевидно, всі мешканці уважали його “ориґіналом”.
Священник, який їздить на моторі, такого в тих часах ніхто не бачив. Але це не перешкоджало тому, що його дуже любили, з всіма турботами приходили до нього – він був їхнім дорадником.
Як я вже згадувала, ми часто мали наші зустрічі на приходстві о.Козака за часів німецької окупації, малими або більшими групами. В тих зустрічах брали участь Всеволод Лемеха-“Борис”, Ярослав Скасків-“Моряк”, Катруся Зарицька-“Монета” і я, “Бистра”.
Приходили також ще інші, але, на жаль, їх псевд не пам’ятаю. Ті зустрічі були дуже приємні, бо крім полагодження організаційних справ залишався час на товариські розмови. Ірина дбала про те, щоб нас гарно пригостити. Її звичкою було питати нас, що ми хотіли б з’їсти, але в більшості вона відкидала наші пропозиції (побажання).
І приготовляла страви, які були смачні, але вимагали багато праці. У неї був своєрідний материнський інстинкт і вона була рада як могла чимось помогти другому. Зі сміхом казала, що ми “виголодніли” за чимсь добрим і тепер є нагода задовольнити наші не виказані бажання.
Ця риса її характеру показалася, зокрема за другої большевицької окупації, коли вона розвинула опіку над родинами вбитих, в’язнів і самітних дітей. Це належало до обов’язків УЧХ, але вона мала найбільші успіхи роздобути потрібні речі, як ми казали, “з-під землі”.
Ірина була обласною УЧХ і жіночої сітки ОУН у Львівській області. Спочатку обласною Львівщини мала бути Євгенія Музика (“Муха”). На жаль, вона не виконувала своїх обов’язків і своєю поведінкою довела до того, що обласний провідник Львівщини вимагав, щоб її відкликати.
Краєва провідниця Катруся Зарицька, яка безпосередньо керувала Львівською областю) назначила тоді на цей пост Ірину Козак (“Ладу”). “Муха” була на тому пості дуже коротко, тому про її працю в Українському Червоному Хресті немає згадок в історичній літературі. Пишу про це лише тому, що “Муха” в своїх виступах часто говорила про те, що вона організувала і працювала в підпільному УЧХ.
Пізніше вона сповняла функції зв’язкової друга Василя Охримовича (псевдо – “Грузин”, “Кузьма” та інші) члена Проводу ОУН на УЗ і УГВР і як його зв’язкова відійшла з ним в 1944 році на Захід.
Ми часто зустрічалися з “Ладою”, хоч моя станиця була в селі Литвинів разом з Галею Заячківською. Це був дуже гарний час в моєму житті, хоч небезпеки чигали майже на кожному кроці. Ми укладали свої обов’язки так, що разом ходили в Терен, кожна виконувала свої завдання, Галя – в Юнацтві, я – в активі ОУН.
До моїх обов’язків належало організування сітки для праці УЧХ, а також ведення вишкільних курсів для жінок які працювали в системі медичної опіки. УЧХ мав 4 відділи і треба було подбати, щоб кожна ділянка праці мала добрих фахівців. Санітарний відділ мав за завдання вишколювати медсестер-санітарок, щоб забезпечити в кожному селі першу допомогу.
Подбати про санітарні пункти, підпільні шпиталі, вишкіл студентів кінцевих,семестрів медицини на лікарів, заготівля перев’язочних матеріалів і тощо. За німецької окупації можна було потрібних речей купити ще на “чорному ринку”, бо треба було заготовляти їх на майбутнє.
Бандажі шили жінки з лляного полотна, яке було часто пране і це вимагало просто “масової” продукції. Станична провідниця Левна мала дуже багато праці, від неї залежала в певній мірі медична опіка над раненими і хворими.
Найважчі обов’язки в системі УЧХ мали медсестри – санітарки і провідниці в станицях, кущах, тобто ті, які були на таких постах, що мали безпосередній контакт з “базою” – сіткою ОУН і населенням. Вона мусіла по селах зорганізувати жінок різного віку, навчити їх, яким швом зшивати куски полотна, щоб дістати бандажі, потрібні для перев’язок.
Також робити вату з клоччя треба було вміти – і це все належало до завдань станичної і її помічниць. Це була велика робота, якою займалися майже всі жінки по селах, але їх треба було зорганізувати до таких завдань. Фармацевтичний відділ був також дуже важливим і потребував вишколених співробітників.
На щастя, ми мали фахових фармацевтів, які підготовили до праці конечний персонал. Головним фармацевтом був у нас друг “Дух” – Петрушевич Нуна, який навчив збирати “ліки під ногами”, магазинувати ліки в криївках.
Завдання вишкільного відділу було підбирати відповідних учасників на вишколи, підготовляти і знайти відповідне приміщення, де такі вишколи могли б відбуватися. Темою вишколів були ідейно-політичні, організаційні, санітарні, фармацевтичні проблеми і проблеми суспільної опіки, тобто допомога в’язням і їх родинам, жертвам визвольної боротьби і самітнім членам родини, особливо дітям.
В часі німецької окупації розв’язання тих проблем були легші, але ми приготовлялися до большевицької дійсності і були свідомі, що вона буде дуже важка. За німців перев’язочні пункти і шпиталі могли бути по селах.
Це дуже полегшувало працю членам УЧХ і створювало атмосферу дружби між тими, які жили в підпіллі і жителями села, зокрема з жінками, які спільно виконували потрібні для боротьби матеріали. Якщо говорити про співпрацю підпілля з населенням, тоді можна говорити про мільйони учасників визвольної боротьби.
Але ті учасники були без зброї, жили в своїх оселях, але виконували всі допоміжні функції, щоб уможливити тим, що мали зброю, боротися за нашу волю.
Наприклад, розвідкою займалися також старші і діти, й виконували своє завдання дуже ефективно. Своєю допомогою визвольному рухові в цілому, вони часто рятували життя воїнам УПА чи членам підпілля. Але чи можна їх зараховувати до числа відділів УПА і визвольного підпілля?
Твердження деяких осіб про “сотки-тисячну” УПА є просто видумані людьми, які думають, що вони “звеличують” тим УПА, а насправді її обезцінюють. Дуже дивне, коли такі фантастичні інформації дають ті, які справді були в УПА. Яка їхня ціль?
Вони прекрасно знають, що учасників боротьби треба було нагодувати, вбрати, озброїти, примістити, лікувати і бути за них відповідальним. Чому ті автори не скажуть, що були ситуації, коли ми ходили в літі босі, щоб заощадити взуття на зиму?
Правда, це відноситься вже до часу боротьби з большевиками, але якраз сьогодні потрапила мені в руки стаття з такими фантастичними цифрами і спричинила моє обурення. Кому це потрібне! Перебільшувати чисельність УПА, це значить її кривдити.
Найбільша кількість озброєних учасників визвольного руху, тобто УПА і революційного підпілля було під кінець німецької і на початку другої большевицької окупації. Командування нараховувало тоді на 40-50 тисяч. В 1945 році почалася реорганізація відділів і повільна демобілізація декого з тих, які не були розконспіровані.
І якраз той визвольний рух завдяки ідейності і завзятості, вірі в свою правду, готовності на жертву, дисципліні і доброму проводові і помочі населення зумів досягти успіхів в такій довгій боротьбі з ворогом, бо любили Україну понад усе.
Майже всі учасники боротьби чесно пройшли свій шлях до кінця, а з ними безборонне цивільне населення, без допомоги якого наша боротьба була б неможлива.
Зустріч з Туром
Ще якийсь час я приїзджала до Львова, щоб прозвітувати Катрусі Зарицькій (“Монеті”) про працю в терені, про успіхи і проблеми. Я повернулася якраз з Тернопільщини і звітуючи про пророблену роботу з великим обуренням розказала про те, що в деяких околицях Тернопільщини горіли польські сільські господарства.
Це були відплатні акції за співпрацю багатьох поляків з гестапо і допомогу їм в винищуванні українців, але такі акції були заборонені і йшли в розріз з постановами III Надзвичайний Збір ОУН. Катруся Зарицька – сказала, що треба, щоб я поінформувала про те одну заінтересовану в тому особу.
Тоді дійшло до моєї першої зустрічі з Провідником Романом Шухевичем (“Тарасом Чупринкою”, “Туром”). За кілька днів розмова відбулася в дуже дружній, приємній атмосфері, яка залишилася незабутньою в моїй пам’яті, але тоді я не знала, з ким мала нагоду говорити. Тільки пізніше я довідалася, хто був тією заінтересованою особою.
Про свою першу зустріч з ним я написала статтю – спомин в журналі “Український Самостійник”, яка пізніше була передрукована в збірці моїх статей під заголовком “На буремних шляхах визвольної боротьби”, виданих в 2005 році і тепер зацитую свої слова, написані давніше:
“На зустріч прийшов чоловік в чорних окулярах, дуже ввічливий, скромний – просто товариш, з яким можна говорити, якби ми вже зналися від дитинства. Я розповіла йому про палення маєтків, про реакцію населення, про незрозумілу мені поставу в тому терені і поставила рубом питання: “Для кого були прийняті такі гуманні і політично розумні постанови, якщо вони не зобов’язують?”.
Мій співрозмовник слухав уважно, ставив додаткові питання, нічого не боронив, нічого не прикрашував, а навпаки – з рішучістю засуджував те, що сталося. Він тільки старався пояснити мені, що треба часу, щоб змінену настанову засвоїли собі всі учасники руху, що гуманність – це чеснота, яку тяжко реалізувати наказом, але, звичайно, треба доложити всіх зусиль, щоби такі речі не повторялися.
Про цю зустріч я захоплено оповідала Катрусі Зарицькій і щойно від неї довідалася, хто був моїм співрозмовником. Признаюся щиро, мені стало незручно. В розмові я не щадила критичних зауваг до деяких явищ в методах боротьби.
Життя показало, що якраз цей мій “виступ” “Чупринка” прийняв позитивно і, мабуть, це створило підставу для особистого його довір’я до мене. Треба сказати, що “Чупринка” провірив подані мною факти і винуватих за це було притягнено до відповідальності.
Взагалі “Чупринка” був дуже чуйний на внутрішні непорядки. Його тезою було, що гасло – “ціль освячує засоби” – наскрізь фальшиве і що велику, як ми казали святу боротьбу, треба старатися вести чистими руками. Звичайно, в умовах масового руху траплялися ситуації, які йшли в розріз з такою настановою. Але йдеться про те, якою була принципова настанова керівництва визвольного руху і що провід робив, щоб виелімінувати негуманні вчинки.
Стрийщина
В Стрию я пережила дві трагічні події. Приїхала я поїздом до Стрия і йдучи вулицею, де була зв’язкова хата, побачила як німці зганяли всіх людей на недалеку площу, а з ними також мене. Люди не знали, чому нас силою гонять на цю площу.
На площі ми побачили приготовані шибениці і молодих хлопців в цивільних убраннях під охороною німецьких вояків, мабуть, Ґестапо. Хлопці стояли спокійно і, як їх вішали, кричали: “Хай живе самостійна Україна!”. Дійсно, це був жах, люди плакали, а я з ними. Від того страшного пережиття щось в моїй душі змінилося.
В мене з’явилась ненависть згідно з словами Лесі Українки: “… мене любов ненависті навчила…”, але почуття ненависті моє було таке інтенсивне, що я настрашилася. Батьки вчили мене мати пошану і довір’я до людини, любити її, як ближнього.
При всіх важких подіях в минулому я вміла розрізняти між добрими і поганими людьми, була свідома, що є добрі і погані люди в кожному народі. А тепер я почала ненавидіти цілий нарід, бо представники цього народу, яких я зустрічала, всі були жорстокі.
Ту ненависть я перенесла потім на росіян, бо все трагічне і жорстоке, що приходилося переживати за другої большевицької окупації було пов’язане з мовою і зарозумілістю того народу. До сьогодні чую крики при мордуванню людей: “Украины не было, нет и быть не может”.
Стати нормальною людиною помогло мені наше населення, зокрема селяни, які при всіх обставинах залишалися людьми, готовими помогти кожному. Вони допомогли мені також скріпити мою віру в Бога. З мого досвіду можу сказати, що майже всі учасники визвольної боротьби стали релігійними людьми.
Українське прислів’я каже: “Як тривога, то до Бога”. Я переконана, що моя сильна віра помогла мені пережити те “пекло” на землі і залишитися людиною. За кілька тижнів довелося мені побачити ще один злочин “вищої раси”, знову в Стрию.
Вулицями Стрия проводять жидів. Велика група, переважно жінки старші і молодші, діти зовсім маленькі і старші. Чоловіків мало, всі вони вже старшого віку. З боків ідуть озброєні німці, не знаю чи це поліційно-ґестапівська чи армійська частина.
Знищені люди ледве волочать ногами, німці б’ють їх кольбами крісів, діти плачуть, зокрема маленькі. Несподівано молодий німець вириває у жінки немовлятко, яке дуже плакало, бере за ноги і розбиває голову до муру камениці. Люди кинулися спонтанно до майже божевільної жінки, німці побоями відіпхали людей, погрожуючи їм. Таких сцен не можна забути, вони залишаються на все життя.
На жаль, мені таких випадків доводилося бачити більше, бо я ходила по різних областях і всюди були подібні акції. Вони довели до того, що я внутрішньо закаменіла. Большевицька дійсність була ще жорстокіша, але я не мала вже сліз.
Дрогобич
Пригадую як одного гарного осіннього дня я з боївкою переходила лісами недалеко Трускавця. Командиром боївки був тоді друг “Макомацький” Різак Роман, який походив з Трускавця і часто ходив зі мною в терен.
Було ще доволі ясно як друг “Макомацький” запропонував, щоб ми зайшли до міста, бо він має важливу особисту справу до полагодження, а не знати коли він буде мати таку нагоду. Нас було тільки п’ятеро, всі в большевицьких мундирах, так що я без великої надуми погодилася на його прохання.
На випадок нашого відвороту двох повстанців лишили на краю ліса, а “Макомацький”, я і ще один друг пішли в напрямі перших хат. У мене був дуже піднесений настрій. Це перший раз мені довелося ще вдень входити до міста в большевицькім мундирі до “міста Героїв”.
Ми ішли дуже спокійно, люди нас оминали і без пригод дійшли до якоїсь гарної вілли з невеликим городом. Друг “Макомацький” сказав нам почекати на вулиці, сам ввійшов до середини і на наше здивування запитав по російські: “Живьот здєсь капітан Волков?”.
Для нас було ясно, що в хаті “небажані гості”. За хвилинку повернувся “Макомацький” і ми без слова пішли в напрямі міста, рахуючись з тим, що хтось з хати може слідкувати за нами, радше за ним.
Дорога через місто Дрогобич була коротша, довкруги міста багато довша. В тому часі ЧА (красная армія), що поверталася з фронту кватирувала по наших селах, так що терен був повністю заблокований. Іти тереном вночі було так само небезпечно, як перейти вдень містом, переконували мене обидва друзі.
Їхній арґумент мене переконав і ми рішили перейти в большевицьких мундирах через Дрогобич, тим більше що за містом ми могли перейти в лісистий терен. В большевицьких військових частинах було багато жінок в мундирах, так що це не було перешкодою.
Признаюся, що мені було просто цікаво пережити щось нове, так що мій настрій вагався між захопленням і ваганням, але цікавість перемогла.
До міста дійшли ми без пригод і поринули між пішоходами, що заповнили вулиці поспішаючи за своїми справами. Серед пішоходів було багато військових, міліціонерів і “охоронців національної безпеки”. На нас ніхто не звертав спеціальної уваги, значить ми поводилися як належиться воїнам красной армії, що повернулися з фронту.
Так ми дійшли майже до центру, як побачили перед нами військову “жандармерію”, яка перевіряла всіх вояків. Ситуація стала серйозна. Бічних вулиць не було, так що можна було порятуватись назад або йти вперед просто на “жандармерію”.
Ми рішили удавати п’яних, йти дальше в напрямі до них і безжурно по-п’яному співати. Хлопці взяли мене під руку в середину і ми на цілий голос почали вити, а не співати, популярну тоді пісню “Тьомная ночь, только пулі свістят по степі”, очевидно, по-російські. Та пісня дуже надавалася, щоб її довго тягнути, як звичайно роблять підпиті люди.
Так ми дійшли до “жандармерії”, вони затримали нас і вимагали документів. Я знала, що “Макомацький” говорить по-російські, але що він так добре володіє тою мовою, а що важніше так майстерно вміє матюкати – це було для мене нове.
Переживаючи часто облави, я також вивчила матюки, але “Макомацький” запрезентував “поверхові матюки” і лайку доброю російською мовою. Мабуть, це переконало жандармерію, бо вони вкінці зрезиґнували з наших документів, тільки вилаяли нас, що ми “напілісь как собакі” і пустили нас дальше йти.
Доки вони могли нас бачити ми удавали п’яних і безперервно співали, якщо це можна було назвати співом. Як тільки була можливість звернули в бічну вулицю, зорієнтувались, що тут немає свідків нашого “акторського” виступу і стали знову нормальними воїнами “доблєстной” армії.
Без дальших пригод перейшли ми місто та віддихнули, що наш експеримент закінчився добре. Я була свідома того, що це був нерозумний і непотрібний вибрик, але в душі була вдоволена нашим досвідом. Це була “наша” пригода, яка в дивний спосіб зблизила нас і ми при зустрічах часто сміялися, уявляючи себе п’яними співаками на вулицях Дрогобича.
