Згідно Шематизму Львівської Архиєпархії за 1927 рік, структура монастирів Студитського Уставу, а також кількість монахів свідчать про значні зусилля, вкладені о. Климентієм у розвиток справи. Центральною в структурі ми бачимо Лавру Успення Пречистої Діви Марії в Уневі, на чолі якої він як ігумен. У Лаврі того часу є чотири ієромонахи, чотирнадцять схимників, сімнадцять рясофорів з обітами, дев’ятнадцять архаріїв та сімнадцять новиків. При Лаврі діє сиротинець для сорока хлопців і реміснича школа.
Також Шематизми Львівської архиєпархії на 1927 рік подають, що о. Климентій Шептицький є суддею Трибуналу першої інстанції.
У Шематизмах зазначено, що Лавра є матірною і від неї залежні такі монастирі: «Студіон» у Львові; монастир св. Івана Хрестителя у Зарваниці;монастир у с. Коростів на Сколівщині; монастир у місцевості Ляндрієн у Квебеку (Канада) та монастир у Кам’яниці (Боснія), який на той час спорожнів через заборону сербської влади проводити студитам монашу діяльність.
Як виглядало монастирське господарство зсередини, оповідає нам Ян Сильвестр Шептицький (1905–1980) у спогадах, які тут публікуємо в додатках:
«Переступивши поріг, одразу потрапляв у незвичайну атмосферу. Чудовий витвір Стрийця Казя. Самостійна, самодостатня країна. У палаці митрополитів — бібліотека, канцелярія, трапезна, а поруч — майстерні: шевська, кравецька, ткацька, столярська, римарська, малярська студія, зав’язок учнівської школи. Були також добряче рільниче, садове, бджолярське господарства, городництво, розбудовані в межах літньої резиденції Львівських Митрополитів, яку Стрик, зруйновану й пусту, обійняв у 1919 році. Тлум братів, учнів, кандидатів, які погоже працювали на своїх місцях, переміщався навколо безмовно — і всюди за цим тлумом ясніла, як сонячна дорога після мороку, спокійна радість».
У наступних роках інформації у шематизмах про залежність монастирів від Лаври в Уневі бракуватиме, а подана структура буде дещо іншою і вони будуть представлені як автономні структури. Хоч авторитет о. Климентія як неформального очільника монахів Студитського Уставу буде зберігатись.
Під кінець 1926 року стався прикрий інцидент у монастирі в Зарваниці. Відрахований з новіціяту Павло Патер з помсти намагався вбити настоятеля, кілька разів вистріливши в нього з пістолета:
«Дня 28. вересня ц. р. в монастирі Братів Студитів у Зарваниці довершив Павло Патер замаху на настоятеля монастиря Івана Денещука. Павло Патер був свого часу в новіціяті Братів Студитів, одначе з нього його виключено, бо ані вдачею, ні своїм поведенням не надавався до монашого життя. Дня 28. вересня п. р, з’явився несподівано Павло Патер у монастирі, домагаючися від брата-настоятеля, щоби той його прийняв знову в монастир. А коли брат-настоятель дав відмовну відповідь, Павло Патер нагло витягнув бравнінг і стрілив до нього два рази в руку і в легені. Стріли, хоч важкі, на щастя, не є смертоносні. Замаховець утік, одначе його арештовано й відставлено до в’язниці в карнім суді в Тернополі. Відомість, подана в польських щоденниках, начеб стріляючий був монахом, не відповідає дійсности».
[Діло. — №218. — 03 жовтня 1926 р. — С. 5]
Розгорівся скандал, влада запровадила слідство, встановлюючи причини злочину, преса почала перекручувати факти, порівнюючи замах із іншими злочинами. Усе це, ясна річ, псувало опінію монахів, та студитів зокрема. До цього додалася справа з 1924 року, коли помилка адвоката призвела до втрати коштів під час продажі монастирської землі. Важко сказати, чи факт віддаленості від Унева, чи якість інші обставини спричинилися до слабого контролю. Але створити великий монаший осередок у Зарваниці, як це первісно планувалось у такому відпустовому місці, не вдалось. Ця ситуація виявила ще одну проблему: негаразди залежного від матірної Лаври монастиря впливали на всю систему та робили її вразливою перед владою. А стосунки із польською владою не були найкращими. І хоч о. Климентій не втручався до політичних справ, однак серед монахів-студитів була значна частина ветеранів австрійської армії та вояків УСС, налаштованих на подальші дії щодо створення української держави.
Зарваницький монастир був не тільки обителлю студитів, але й став просвітницько-культурним осередком для мешканців всього повіту. За сприяння й благословення ігумена Климентія при монастирі функціонувала бібліотека, у якій місцеве населення не тільки читало, але й випозичало книги як релігійного, так і світського змісту. Під керівництвом монахів у Зарваниці також діяв молодіжний хор, що відзначався своєю професійністю та популярністю в краї.
[Пишкович М., ієрд. Історія Свято-Успенської Унівської Лаври та студійського монашества / ієрд. Мануїл (Пишкович). — Львів: Свічадо, 2005. — C. 66]
1927 року брати Шептицькі прийняли рішення заснувати студитську Лавру у Львові. 1 травня цього року Митрополит Андрей Шептицький грамотою канонічно заснував Студитську Лавру, названу Свято-Іванівською, патроном якої став Святий Іван Хреститель. Робочий варіант грамоти зберігається у державному архіві у Львові (ЦДІАУ, ф. 409. Оп. 1, спр. 630, арк. 8–10). Передбачалося, що при Лаврі діятиме сиротинець, іконописна та ремісничі школи. Згідно взятих на себе зобов’язань, Митрополит утримуватиме сиротинець до 31 грудня 1929 року. У подальшому Лавра сама повинна була дбати про вихованців. Нагадаємо, що неподалік Лаври вже був сиротинець, який вели студити і будинки для якого були куплені Митрополитом кілька років тому. Того ж року, 29 грудня, о. Климентій запросив до співпраці львівського маляра Михайла Осінчука, який повинен був організувати тут іконописну школу. Із Осінчуком ігумен підписав річну умову про співпрацю, за якою двічі на тиждень по 2 і 2,5 години мали відбуватися заняття для учнів школи.
[ЦДІАЛ, ф. 408, спр. 244, арк. 8]
У пресі 1927 року обговорювали тему єпископства о. Климентія. Польські газети «Warszawianka» та «Gazeta Poranna» у лютому опублікували інформацію, що в Рим подані три кандидатури єпископів. У ті часи це не відбувалося без затвердження уряду. Серед трьох претендентів о. Климентія названо першим на затвердження.
[Warszawianka. — № 50. — 20 лютого 1927 р. — С. 5]
Зі змісту повідомлень виникало, що польський уряд висловив свою підтримку пропонованим кандидатурам. Преса називає також о. Климентія майбутнім єпископом-суфраганом, тобто помічником Митрополита Андрея. Подібні повідомлення будуть з’являтись у пресі аж до кінця квітня 1927 року. Українські газети не були такі оптимістичні, і в липні газета «Діло» вже пише про поразку галицького духовенства в цьому питанні. Невідомо, хто був джерелом такої інформації, але з її змісту зрозуміло, що йдеться про розмови, які точаться всередині Церкви. Ось її короткий фрагмент:
«Митрополит, тому що не завів целібату, стратив у Римі всяке значіння. Так, певно, пояснюють собі його поступок [тим], що він не хотів утратити своєї популярности й «продався вулиці»… Бажало собі духовенство й робило заходи, щоби суфраганом митрополита іменовано його брата, ігум. Климентія. Ніщо з того! У Римі противний вітер віє… Прийде якийсь із «нової школи», що відзначатиметься «світлою ревністю», яка в нашій суспільности, як учать приміри, дістане зовсім не таку світлу назву. Ось тут ми при властивій трагедії. Якось наші політично-церковні відношення до Риму зачинають укладатися подібно, як наші політично-суспільні відношення до Варшави. Хто для нас найгірший, цей — (напр. «хлібоїди») там найліпший. Сумно, тай годі!».
[Діло. — №144. — 01 липня 1927 р. — С. 1]
Окремою є тема взаємин у ці роки о. Климентія з родиною Шептицьких та його відвідин Прилбич. Народжена 1923 року Єлизавета Шептицька у своїх спогадах про батьків — Леона й Ядвігу Шептицьких — писала про відвідини братами Митрополитом і о. Климентієм родини у Прилбичах. Її спогади опубліковані.
[Elżbieta z Szeptyckich Weymanowa, Leon i Jadwiga Szeptyccy wobec osoby i dzieła Metropolity Andrzeja Szeptyckiego // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. — Kraków, 1994. — С. 25–33]
Опираючись на них, коротко переказуємо епізоди. Як стверджувала Єлизавета, 1922 року о. Климентій її охрестив у латинському обряді. У цьому ж році у сім’ї Леона померла дочка Мар’яна Ядвіга (1907-1922), яку похоронив о. Климентій. До Прилбич о. Климентій приїжджав деколи і надовше — по два і три тижні. Тут опрацьовував деколи Устав Студитів, зустрічався з родиною та місцевими мешканцями. У домі Леона кожного для раннього ранку відправляли Святу Літургію. Тоді до будинку приходили сестри-монахині зі Згромадження сс. Служебниць, сусіди-українці, греко-католицькі й латинські священики. Інколи брати Шептицькі приїжджали у Прилбичі з єпископами Микитою Будкою чи Йосафатом Коциловським. Час від часу тут збиралися також усі брати Шептицькі. Стосунки між братами завжди були добрими. Неправдою було те, що брати сварилися на міжнаціональному чи релігійному ґрунті. Розмовляли всі польською мовою. Деколи, щоби не втратити навику, говорили французькою, яку знали всі — і малі, і дорослі.
Діти навіть збирали й сушили листки троянд, які о. Климентій забирав до Унева, щоби додавати до кадила в часі богослужінь. Під час одного з таких перебувань польська художниця Піа Ґурська (1878–1974) написала портрет о. Климентія. Ґурська також написала портрет Митрополита Андрея, який надихнув відомого митця Яна Розена відтворити образ Галицького Владики на фресках вірменської катедри у Львові.
Ще однією категорією гостей у Прилбичах були брати-студити, які періодично приїжджали, щоби вчитися різних професій: кухаря, садівника, городника тощо — і свій набутий досвід застосовувати в монастирях.
Греко-католицькі родичі були тут завжди бажаними гостями. Прилбицькі Шептицькі, вболіваючи над важкою долею, яку вибрали собі Митрополит і о. Климентій, старалися максимально догодити їм під час відвідин родинного дому. Так, часто прилбицька кухня готувала до столу напівдикі, терпкі, варені у молоці грушки — улюблену з дитинства страву о. Климентія.
Іван МАТКОВСЬКИЙ
