У перший день зими минає тридцять п’ять років відходу у засвіти Григорія Смольського – живописця, графіка, педагога, публіциста, учня Мистецької школи Олекси Новаківського, однієї з колоритних постатей в історії українського мистецтва ХХ ст.
Він прожив довге й насичене життя, був свідком вікопомних подій, сучасником визначних особистостей. На відміну від більшості товаришів по Мистецькій школі, віддав перевагу еміграції внутрішній, залишаючись вірним собі і власному творчому кредо в задушливій атмосфері радянської дійсності.
Григорій Смольський побачив світ 2 грудня 1893 р. в селі Підгірки поблизу Калуша. Його родина мала шляхетське коріння, володіла цегельнею. Окрім Григорія, в сім’ї виховувалося ще четверо синів (Йосафат, Харитон, Василь, Андрій) і троє доньок (Анна, Марія, Параска). Батько майбутнього митця Степан був одним із найосвіченіших в селі, виписував газети і журнали зі Львова. Хата Смольських відігравала роль культурного осередку Підгірок: сюди нерідко навідувався Іван Франко, коли гостював у брата Онуфрія, який жив неподалік. До господи Смольських заглядав також владика Андрей Шептицький – в тому часі єпископ Станиславівський.
Хист до малювання проявився у Григорія ще в стінах станиславівської ґімназії. Втім відповідні плани довелося відкласти до кращих часів: вибухнула Перша світова війна. Спершу Смольський, як і чимало українців, запідозрених в симпатіях до московитів, опинився в сумнозвісному таборі у Талерґофі. Втім вже 1915 р. був звільнений і, пройшовши вишкіл в офіцерській школі, відправлений воювати у лавах цісарсько-королівської австро-угорської армії на італійський фронт.
Зреалізувати давню мрію про мистецьку освіту зміг щойно по завершенні збройних змагань. Під час навчання на історичному факультеті Таємного українського університету у Львові (1921 – 1925) паралельно відвідував заняття у «Вільній академії мистецтв», створеній архітектором Леонардом Підгородецьким. Григорій Смольський виявився одним з перщих учнів Мистецької школи Олекси Новаківського – першої на галицьких теренах української художньої школи, створеної навесні 1923 р. з благословення митрополита Андрея Шептицького. Сам Смольський згадував про це наступним чином: «23 березня 1923 р. п’ять учнів – Григорій Смольський, Наталка Пристай, Зоня Зарицька, Кирило Мазур і Юрко Левицький стали за мольбертами і почали рисувати живу натуру – бідного хлопця. Не було тут урочистого відкриття ані прийняття з винами та промовами, проте учні відчували, що це справді святкова хвилина в їхньому житті».
У школі відзначився активністю. Учасник літніх виїздів на пленери (з фр. en plein air – «на відкритому повітрі») до популярного серед туристів гуцульського села Космач. Мальовані під час вакацій твори експонував на звітних виставках вихованців Новаківського у львівському Академічному домі (1926 – 1929). Був у числі ініціаторів пересувних виставок учнів школи, що відбувалися протягом 1930 – 1933 рр. у різних містах Галичини (Коломия, Стрий, Самбір, Станиславів, Перемишль, Тернопіль). Постійний учасник виставок, організованих УТПМ – Українським товариством прихильників мистецтва (1931 – 1934). Також експонувався на Першій виставці Асоціації незалежних українських мистців у Львові (1931), «Ретроспективній виставці українського мистецтва за останні ХХХ літ» в Національному музеї (1935), «Виставці чотирьох» спільно з Іванною Нижник, Петром Обалем та Олегом Лошнівим (1937) і т. д.
«Оглядаючи роботи цього періоду діяльності молодого Григорія Смольського, бачимо, що в колористичному вирішенні ранніх робіт художника відчувається певний вплив пензля Олекси Новаківського, проте також помітне становлення самобутньої живописної манери, що чітко простежується в творах «Мій батько» (1925), «Бойко з Підгірок» (1928), «Напровесні» (1932)» – характеризує ранню творчість художника мистецтвознавець Ярослав Кравченко. Вагомим етапом у становленні Смольського-митця стала тримісячна подорож Італією в товаристві учителя Новаківського і товариша по школі Михайла Мороза в 1931-му. Тоді відвідали Рим, Флоренцію, Венецію, Равенну: творчий доробок Григорія поповнився зображеннями тамтешніх краєвидів й архітектури.
Упродовж 1934 – 1935 рр. Григорій Смольський навчався у паризькій Академії Колароссі (Académie Colarossi) – приватній художній школі, заснованій наприкінці ХІХ ст. італійським скульптором Філіппо Колароссі. Побут у французькій столиці збагатив мистецьку спадщину Маестро циклом творів: «Бульвар Сен-Жермен», «Міст на Сені», «Кав’ярня Лідо», «Нотр-Дам», «Гран-Палє» тощо. «Мистецтво справжнє – це ані «ізми» Парижа, Риму чи Берліна, не кубізм, не футуризм, ані експресіонізм. Це потреба душі висловитися, проявити свій внутрішній світ, який матеріалізується красками чи олівцем на площі у рямцях трьох головних проблєм малярських: лінії, форми і кольору» – писав Смольський невдовзі після повернення до Львова.
1937 р. молодий художник долучився до Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ), котра, за словами дослідниці Ірини Гах, протягом восьми років (1931 – 1939) «на європейському рівні представляла досягнення національної образотворчої культури». Після «золотого вересня» 1939-го взяв участь у створенні львівського осередку Спілки радянських художників. Втім совєцький партійний офіціоз від самого початку поставився до «формаліста» Смольського негативно: до лав спілки його прийняли щойно 1958-го.
Після вигнання «перших совітів» у 1941 р. Григорій Степанович приєднався до новоствореної Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ), котра активно діяла до повторної радянської окупації у 1944-му, зокрема, організувала декілька виставок. В часі воєнного лихоліття й ворожої окупації трапилася в житті Смольського інша приємна подія: 47-річний художник одружився із молодшою на двадцять один рік Оксаною Боднар – педагогом за фахом, випускницею Львівського вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка. Шлюб молодята взяли 9 жовтня 1941 р. у львівській Успенській церкві. В подружжя народилося троє синів: Богдан-Святополк (архітектор), Андрій-Стефан (інженер-конструктор) та Мирослав (хімік). Оксана Смольська більшу частину життя викладала у Львівській державній консерваторії (нині Львівська національна музична академія ім. Миколи Лисенка) і Львівському педагогічному училищі (нині Педагогічний коледж Львівського університету). Померла 2004-го, на двадцять років переживши чоловіка.
Протягом перших повоєнних років (1944 – 1950) Маестро був викладачем живопису і рисунка у Львівському училищі прикладного мистецтва (тепер Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша). Багато малював, брав участь в обласних та республіканських виставках. «Сьогодні можемо тільки дивуватися, як Смольському вдалося вціліти в ті часи, коли тільки згадки про буржуазно-націоналістичні погляди, які панували у мистецьких угрупуваннях ГДУМ-у чи АНУМ-у, членом яких був художник, участь у виставках СУОМ, які відвідували високі нацистські чини, листування із «ворогом № 1» митрополитом Шептицьким та ін. могли привести Григорія Смольського, в кращому випадку, до тривалого ув’язнення, чи, радше, знищення. – пише Ірина Гах. – Але він вцілів, примусив себе не згадувати минулого, мовчати і багато працювати».
«У той час, коли більшість художників, що були допущені до «спілчанського корита», увічнювали на багатометрових полотнах лики вождів, веселих трактористів і атлетів-сталеварів, життєрадісних доярок та свинарок із десятком вгодованих поросят, пожинаючи за своїх «казкових героїв» реально-казкові лаври і гонорари, улюбленими темами Григорія Смольського стали життя гуцулів та краєвиди Карпат. – зазначає Ярослав Кравченко. – Художник відкрив для себе гуцульське село Космач, у якому бував на пленерах ще учнем школи Олекси Новаківського». Серед найвідоміших тогочасних робіт, присвячених історії, побуту й звичаям Гуцульщини: «Гуцульське весілля – Довбуша вітають» (1956), «Наречена» (1957), «Ранок. Космач» (1960), «Бабуся» (1962), «Опришки в горах» (1965), «Мій Космач» (1967), «Ріка Пістинька в Облазі» (1968), «Хліб наш насущний» (1970), «Весільні старости» (1972) тощо. Також малював пам’ятки архітектури Львова, олійні портрети діячів української культури (Івана Франка, Василя Стефаника, Станіслава Людкевича, Володимира Лопушанського, Івана Крип’якевича). Упродовж 1958 – 1964 рр. займався естампною графікою, поповнивши власний доробок ліногравюрами, присвяченими Олексі Довбушу, ілюстраціями до творів Василя Стефаника, графічними портретами відомих українців (Василя Стефаника, Олекси Новаківського), екслібрисами (Івана Крип’якевича, Володимира Вітрука) і т. д.
Протягом цілого життя Григорій Степанович творив не лишень пензлем, але й пером. Письменницьку спадщину Смольського складають, зокрема, повість «Олекса Довбуш» (1935), популярний нарис «Українське мистецтво» (1938), численні публікації про Мистецьку школу Олекси Новаківського, творчість інших майстрів (Антона Манастирського, Івана Труша), краєзнавчі розвідки.
Про останні роки життя Маестро в умовах радянщини читаємо у статті Ірини Гах: «Можливо, Смольський був ще одним «планом» кагебістів, які «закрили очі» на життя художника у «буржуазно-націоналістичному» Львові, аби продемонструвати «лояльність» радянської системи до творчості «галицького інтелігента». […] Цікаво, що Смольський, який у більш ніж поважному віці продовжував відвідувати творчі вечори, обговорення виставок чи конференції, дозволяв собі «розслабитись» і «попустувати». Він починав згадувати «старі, добрі часи», коли у Львові відбувались великі (у повному розумінні цього слова) виставки, коли художники вважали за велику честь бути стипендіатами Митрополита, коли у стінах Національного музею у Львові та музею НТШ експонувались твори імпресіоністів, модерністів, футуристів, кубістів українського походження, коли львівські мистці виставляли свої твори у кращих галереях Європи. На таких заходах, слухаючи спогади метра, вкривався холодним потом та блід не один секретар обкому та райкому, відповідальний за ідеологію партійний працівник, що сидів у президії. Але мусили чемно сидіти і слухати порядну і талановиту людину – Григорія Смольського».
«В усьому на світі, як відомо, має бути міра, і тому для нас дуже важливо в загальній динаміці пошуків нового, незвичайного, оригінального не втратити почуття реальності, безпосередності, зберегти в розумних межах баланс форми та змісту, фантазії і реальності, пошуків і знахідок» – поділився якось власним творчим кредо один з найвідоміших вихованців школи Новаківського. Помер Маестро у Львові 1 грудня 1985 р., похований на Личаківському цвинтарі (поле № 22). Автори надмогильного пам’ятника – Михайло Лозинський та Еммануїл Мисько. Вулиця Васнецова (до 1950 – Ґротґера), на якій митець мешкав протягом останніх сорока чотирьох років життя, у 1993-му була перейменована на честь Григорія Смольського.
У липні 2006 р. із львівського помешкання сина художника Андрія було викрадено 24 картини Смольського. В числі зниклих – такі відомі полотна, як «Мій Космач» і «Хліб наш насущний». Доля згаданих мистецьких шедеврів невідома дотепер.
Олександр ШЕЙКО
молодший науковий працівник
Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
- Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: біографічний словник учнів. – Львів, 1998;
- Гах І. Відомий невідомий Смольський//Інтернет-газета «Збруч» [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/44470;
- Григорій Смольський//Бібліотека українського мистецтва [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/grigoriy-smolskiy/;
- Кравченко Я. Мистецтво спротиву, або маловідомі факти про малярські рефлексії Григорія Смольського//Газета «День» [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/naprykinci-dnya/mystectvo-sprotyvu;
- Личаківський некрополь: Путівник/упор. Л. Криса, Р. Фіголь. – Львів, 2006;
- Мельник Н. Мажор гуцульських пейзажів//Інтернет-видання «Вікна» [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://vikna.if.ua/news/category/kl/2018/12/02/92852/view;
- Овсійчук В. Олекса Новаківський. – Львів, 1998;
- Петренко М. Покарана відступниця Григорія Смольського//Інтернет-сайт Zaxid.net [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://zaxid.net/pokarana_vidstupnitsya_grigoriya_smolskogo_n1238558;
- Смольський і його муза//Інтернет-видання «Вікна» [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://vikna.if.ua/news/category/articles/2013/12/16/15738/view.
