На південь від Львова часів його заснування, на околицях Галицького передмістя лежить територія, що дотепер носить назву Софіївка. Свою назву місцевість отримала від імені костелу Св. Софії, який постав тут в XVI ст.
Колись ця мальовнича місцина була вкрита буковими лісами, які частково збереглися й донині, а наприкінці середньовіччя тут було закладено фільварок, що нараховував два з половиною лани.
У 1492 р. його викупив львівський купець Ян Кошнар, від прізвища якого володіння отримали назву Кошнарівка. Найімовірніше, успадкувала їх одна з його дочок – Анна, друга жінка Марціна Ханеля, різника і міського радника, власника кам’яниці та м’ясних лавок у Львові, а також цегельні за містом.
Син Марціна та Анни Ханелів Станіслав, ймовірно, у 1561 р. повінчався із Софією Душиною (з роду Начів), вдовою померлого у 1560 р. Войціха Души. Енергійно розпочавши кар’єру купця і не без значної допомоги дружини, він швидко викупив родову кам’яницю, а також Кошнарівку та розташовану поруч цегельню.
Станіслав Ханель помер бездітним 17 листопада 1570 року, перед тим склавши заповіт, згідно якого майно повинна була успадкувати його дружина Софія за умови, що вона залишиться вдовою.
Софія розпоряджалася маєтком одна аж до смерті у 1595 р. До того часу, паралельно з провадженням добре розвиненої господарської діяльності, вона присвятила себе кільком фундаціям, зокрема побудові церковці Св. Софії у фільварку, що завдяки їй змінив свою назву на Софіївку.
Костел Св. Софії, а точніше каплиця („templum seu capella”), була заснована між кінцем 1570 р. (коли Софія стала вдовою і успадкувала ввесь маєток від чоловіка) та 1574 р. (коли побудову було завершено).
Формальна фундація костелу Св. Софії настала значно пізніше, ніж його побудова. Софія Ханельова взяла на себе обов’язок створити відповідний фонд і парафію для капелана з нагоди освячення храму (дата цієї події невідома), але обіцяне було реалізовано лише у 1595 р. Перед своєю смертю вона записала кошти на утримання вівтариста і на літургійне вино. До обов’язків світського або монастирського вівтариста входила відправа звичайної Служби щонеділі, Служби, яку співають у дні Св. Софії і Преображення Господнього, а поминальної за фундаторку і її предків – щосуботи після дня Усіх Святих. Стежити за виконанням заповіту був зобов’язаний кожен наступний власник цих володінь і, водночас, опікун церковці.
Перед 1615 р. фільварок перейшов у власність міста. Того ж 1615 року замкнули святиню , і вона служила лише як помешкання для горобців („passerum habitaculum”), а 26 вересня 1672 р. її було знищено турецькими військами. На жаль, невідомо хто, коли і в якій формі відбудував костел після 1672 і перед 1706 рр.
1731-го р. костел обслуговували світські священики, а в 1765 р. він мав статус парафії. Тоді вона розташовувалась на території парафії при костелі Св. Марка, який стояв неподалік від Стрийської рогатки. 1 січня 1786 р. парафію перенесли до колишнього тринітарського костелу Св. Миколая, а костел Св. Марка знесли.
Перша ширша згадка про костел Св. Софії міститься в актах інспекції львівського підміського деканату від 1769 р. З них відомо, що святиня була розташована на високому узгір’ї та оточена огорожею. Пресвітерія і захристія, яка прилягала до неї, були муровані, а нава – дерев’яна. Дах костелу був відновлений. З тексту випливає також, що в той час існували закладені фундаменти для розширення святині. В костелі було три вівтарі: головний Св. Софії, Преображення Господнього і Найсвятішої Діви Марії.
Ті ж записи 1769, а також 1771 рр. вказують на те, що її обслуговував кафедральний вікарій о. Тучинський. Право патронату надалі належало львівському магістрату. Доброчинцями утримувались: покритий ґонтом дім, який лежав трохи на віддалі («in censum dimissam»), сад, город і поле, а також малий ліс із зарослями.
20 січня 1789 р. частина Софіївки, де були церковця зі старим будинком, стодолою, городом і шматком поля, на аукціоні від цісарсько-королівської дирекції державних володінь придбав Ян Антоній Лукевич, який неподалік побудував для себе будинок і заклав сад.
Після придбання Софіївки Ян Антоній Лукевич застав костел у поганому стані. Відновив його та заснував при костелі сиротинець сс. Милосердя для дівчат. З 1832–го щороку, тут відбувалось жеребкування посагу, фондованого доброчинцями для однієї з дівчат.
У 1817 р. весь костел був уже мурований. Всередині залишився тільки один вівтар. Крім того, був дерев’яний музичний хор з малим органом і лавки. Біля входу знаходилась вмурована у стіну плита, присвячена Лукевичем померлим дружинам: Катажині з Амброжевських (померла 18 липня 1788 р.) та Аполонії з Лосєвських (померла 30 березня 1814 р.). Склепінна захристія з одним вікном без ґрат була обладнана шафою-сховком («armarium») для переховування літургійних реквізитів.
9 серпня 1817 р. Лукевич записав Софіївку разом з каплицею та решту свого майна на Заклад Св. Казимира сс. Милосердя. Після його смерті 29 квітня 1820 р., Софіївка і решта володінь перейшли у власність шариток.
У 1862–1869 рр. коштом Згромадження сс. Милосердя при костелі Св. Софії було проведено комплексні будівельні роботи під контролем інженера Гауера на основі дозволу на побудову, виданого магістратом Львова 30 квітня 1864 р.
В 1872–1873 роках за дорученням с. Марії Тальбот, відвідувачки Малопольської (Краківської) Провінції сс. Милосердя, в парку Софіївки було побудовано «літню віллу у швейцарському стилі як дачу для сиріт» із Закладу Св. Казимира.
У наступні роки при костелі виконувались роботи, які в основному полягали у вчасній консервації.
В 1914 р. О. Антоній Скшидельський, який опікувався костелом Св. Софії, встановив освітлення та газовий обігрів, впорядкував болотисту стежку, що вела до костелу, і виклав його оточення кам’яними плитами.
Землі на Софіївці залишалися в руках шариток до кінця Другої світової війни, а з другого десятиліття ХХ ст. у релігійному та культурному житті цих околиць істотну роль відігравало згромадження отців місіонерів. У квітні 1914 року згромадження сс. Милосердя на основі усної угоди надало їм доступ до костелу Св. Софії. 1916 р. вони встановили у костелі на хорі орган, привезений до Львова з клепарівського Дому оо. Місіонерів у Кракові.
20 липня 1917 р. австрійська влада конфіскувала один з костельних дзвонів (діаметр 48 см, вага 47 кг, з написом: SONET VOX MEA IN IVRIBVS TVIS DOMINE), який датований кінцем XVII ст.
1938 р. оо.Місіонери починають будівництво власного храму – костелу Св. Вінсента де Поля, куди 1939 р. у вже завершеному нижньому ярусі нового костелу : «на хорі поставили давній клепарівський орган, перенесений з костелу Св. Софії, збудували подіум з трьома сходинами, на якому повинен був стояти наразі один з вівтарів костелу Св. Софії». У 1946 р. недобудований костел закрили, а у 1970-х рр. його фундаменти і стіни цоколя використали для палацу спорту.
Ще 31 липня 1944 р. сс. Милосердя з дому Св. Казимира на рік орендували Софіївку, за винятком костелу, отцю Шлецеві. Пізніше ці володіння повинні були перейти в оренду двом родинам, які проживали на території парафії.
6 жовтня 1945 р. відбулося урочисте перенесення Святого Причастя із замкнутого радянською владою костелу Св. Вінсентія до костелу Св. Софії, куди також прилаштували частину елементів обладнання ліквідованої святині.
6 червня 1946 р. о. Станіслав Каленжний відправив останню Службу Божу у костелі Св. Софії, а тоді радянська влада замкнула храм.
У повоєнний період, попри здобуття статусу пам’ятки, костел виконував функцію складу, його інтер’єр був спустошений, а стіни помальовані на біло. У 1980 р. його віддали львівському музеєві Івана Франка.
У 1992 р. його передали греко-католицькій Церкві і 22 березня 1992 р. його посвятили давнім іменем. Під керівництвом першого греко-католицького пароха о. Богдана Смука всередині було проведено ремонт, вистелено нову підлогу разом з обігрівом і повішено два нові дзвони «Любомир» та «Ярослав» (вилиті 1994-го року у Новому Роздолі).
Вигляд храму. Святиня направлена вівтарною частиною на південний захід, вимурувана з тесаного каменя і цегли, тинькована, з використанням каменя в деталях. Складається з двоаркової нави, майже квадратної у плані, та вужчої й нижчої від неї одноаркової пресвітерії, закритої з трьох сторін. Біля пресвітерії зліва є двоповерхова прибудова, на першому поверсі якої знаходиться захристія, в яку є вхід з пресвітерії, а вище тайник, до якого веде спіральна сходова клітка у товщині муру.
Хори з дубового дерева, опираються на волютові консолі, з балюстрадою, зміцненою гранчастими колонками на осях консолей, з піднебессям, декорованим плиткою. На хори ведуть спіральні залізні сходи, розміщені в лівому наріжнику передньої арки нави.
Фігурні вітражі у вікнах нави, виконання закладу Карла Гейлінга у Відні, 1866 р.: «Св. Софія з доньками»; «Св. Іван Хреститель»; «Св. Казимир»; «Св. Вінсентій де Поль»; «Непорочна Мати Божа».
Фасад – триярусний, членований профільованими тягами та пілястрами, з порталом прямокутної форми та нішами, в яких вміщено скульптури святих.
Святиня у хорошому стані. Тут збереглися кропильниця і таблиці з епітафіями. Між 2003–2010 рр. було виконано консервацію скульптур на фасаді. Зараз у храмі проводяться ремонті роботи.
Софія ЛЕГІН
вчений секретар Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові
Джерела:
Marcin Biernat. Kościół P.W. ŚW. Zofii/ Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. Kościoły i klasztory Lwowa z okresu przedrozbiorowego. Część I. Kraków 2011.
http://www.lvivcenter.org
Висловлюємо щиру вдячність за надані матеріали адміністратору парафії о. др. Сергію Олійнічуку
