Чуттєвість і логіка – дві властивості, два творчо-психологічні полюси, що стали моторикою креативного мислення Миколи Якимечка – живописця, графіка, педагога, одного з чільних представників сучасного образотворчого мистецтва Івано-Франківська.
Його індивідуальність закріплена рафінованим стильовим «паспортом», що в деталях продовжує збагачуватися системними пластичними модифікаціями. В такій внутрішньо-розміреній динаміці поступу розгортається метафоричний світ мистця, а творча методологія набуває якостей авторської малярської школи.
Микола Якимечко (народився 9 травня 1963 р. в Івано-Франківську) вищу професійну освіту здобув у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (відділ проектування інтер’єру і меблів, 1986). Першим серед своїх професорів називає Михайла Курилича, автора новаторських як для мистецької освіти тоталітарної доби спецкурсів з основ композиції. Цей педагог, як і деякі інші наставники з профільних дисциплін – Теофіл Максисько, Юрій Дворник, Мирон Яців – сприяли формуванню ранніх творчо-пошукових пріоритетів студента. «Натюрморт з горобиною» (1983), поруч зі студіями натури та пейзажами – одна з перших авторських спроб організації пластичної форми в іманентному (духовому) насвітленні. У дальшій перспективі творчого поступу ця методологічна проблема стала для нього домінуючою, відкриваючи нові терени можливостей при упорядкуванні власного формалістичного лексикону.
Закріплення класичних основ рисунку і малярства шляхом інтенсивних практик у пленері та портретуванні, опанування різними техніками письма та способами структурування образу стали фундаментом професіоналізму Миколи Якимечка на ранніх етапах смислового означення ним просторів життя. Його твори пейзажного жанру («Останні промені», «Львівський мотив», «Бароковий мотив», «Літо в селі», «Зимовий пейзаж» та ін.) особливо не відрізнялися від перших спроб колег з інституту в оперативних рефлексіях від побаченого, але були сповнені питомою чуттєвістю з певною націленістю на дальші творчі ідеї. В тих же 1980-х роках молодий автор почав освоювати і портретний жанр, використовуючи кожну нагоду «схопити» характерологічну сутність своїх рідних і друзів у коротких натурних сеансах («Мама», «Бабуся», «Любомир Чернецький», «Іван Жилка», «Автопортрет» та ін.). Вже у цих етюдах ситуативного тематичного спектру початківець реалізував ті поетапні задачі, в яких особистісне ставало містком до суспільно-значимого.
Враження як первинний комплексний інформативний ресурс у творчому мисленні Миколи Якимечка з кінця 1980-х та упродовж 1990-х починають працювати в іншій морфологічній заданості. Такою новою задачею для мистця стала синтеза форми, трансформація спостереження та експресії в субстанцію метафори. Цей процес «переоснащення» тактики живописання проходив на широкій жанрово-тематичній платформі. Свої ціннісні позиції художник узгоджував з духовим вектором, у якому родинна пам’ять укладалася у складну семантику сенсів.
Це відстежується в картинах «Поклоніння» (1988), «Весна I» (1991), «Чекання», «Бар’єр», «Гамлет. Совість земна», «Вибір» та «Снопи-дороги» (1992), «Крик Сезанна», «Ореол пам’яті», «Спокій білих плям» (1993), «Спокій недалеко» та «Зорі падають поруч» (1995), «Амулет» (1996) та ін., які суттєво відрізнялися від попередньої групи творів образно-пластичною структурою. Синтезована форма в «сітці» композиційних елементів-інтегралів стала носієм ускладнених поетичних / філософічних смислів і набувала глибоких символічних властивостей.
Ефективність обраної тактики невдовзі підтвердила велика кількість картин середини-другої половини 1990-х років, періоду найбільш помітних стильових трансформацій авторської формалістичної мови. «Пошук», «Червоний дощ» (1993), «Чай п’ють», «Забутий шлях», «Світлі вітрила», «За спиною чужих снів», «Вітер спогадів», «Сірий вертеп», «Голубий вертеп», «Тінь, що завжди хотіла літати», «Ображений цісар» (1994), «Воля добрих думок», «Над храмом у Мадрасі», «Ненароджений танець» (1995) та інші твори стрімко оновлювали сам естетичний «клімат», в якому конструювалися дедалі складніші за змістовним наповненням алегоричні композиції.
Раціоналізація композиційного мислення була логічним продовження розвитку творчої доктрини Миколи Якимечка – художника, який на той час шляхом формальних експериментів уже зумів освоїти різні тонкощі синтаксису (зв’язків елементів) в умовному метафоричному просторі картин чи графіки. При цьому дисципліна пластичної форми вивела його на проблему авторського стилю. З кінця 1990-х років автор ще більше спрощує композиційні рішення, вводячи в близький до абстрактного простір знаки сакрального смислового наповнення. Така нова логіка структурно-образного мислення спонукала мистця до ще більшої витонченості силуетних позначень форми, оригінальних рішень в доборі символьних цитат, від яких розгорталася та чи інша фабула змісту. Такі формалістичні прийоми найкраще розкрилися у живописних циклах «Освячені джерела» (1998), «Поцілунок часу» (1999), полотнах «Повернення» (2000), «Забутий шлях», «Долоні Голгофи» (2002), а також в інших творах 2000-2010-х років.
Системно опанована концепція пластичної форми закріпилася в широкому ряді картин Миколи Якимечка, здебільшого пов’язаних із сакральним тематичним наративом. Разом з тим, щоби досягнути цілісності авторської мови, художник наполегливо працював і працює з різними живописними та графічними жанрами, зокрема портретним, кожного разу реалізуючи локальні творчі задачі при передачі «структури внутрішнього руху» кожного портретованого зокрема. Серед героїв його рисунків та етюдів – знані мистці та письменники Олександр Коровай, Денис-Лев Іванцев, Володимир Гуменний, Петро Мідянка, Василь Корпанюк, Петро Прокопів, Богдан Губаль, Лідія Хом’як, Остап Гнатюк та ін. Робота з натурою допомагає художнику збалансовувати у творчості емоційні та логіко-раціональні складові, завдячуючи чому програмувати чергові образні задуми. Водночас виконавська майстерність та влучність психологічної паспортизації портретованих надають цим творам особливої мистецької значимості.
У 2010-2020-х роках творчі задачі мистця ще більшою мірою консолідуються навколо проблем етнонаціональної традиції, уже з вищим щаблем формалістичного досвіду. Його композиції збагачуються новими комбінаторними зіставленнями елементів з інтегрованими мотивами орнаментів та знаків-алюзій. Микола Якимечко докладає чимало зусиль заради дисципліни взаємодії кожної ділянки «метафоричної реальності», а відтак промовистості закладених смислових ідей. «Юрій Змієборець» (2009), «Прочани», «Віолончеліст» (2010), «Бронзовий вік» (2002), «Золотий вік», «Таємна Вечеря», «Силуети, що зникають» (2013), «Вітер спогадів» (2012) та деякі інші полотна стали явищами сучасного українського образотворчого мистецтва, відкриваючи нові горизонти концептуальних діалогів з традицією в аспекті малярської метафізики.
Така поетапна й прискіплива робота з пластичною формою, бездоганне володіння класичними принципами композиції, виважене й кваліфіковане тлумачення семантичних особливостей українського іконопису та інших артефактів минулого вивело Миколу Якимечка на авторський стиль, що закріпив синкретичну природу його формалістичного мислення. Цей інтенсивний процес супроводжується постійною потребою художника естетичної комунікації з досвідами світової елітарної культури, що вирізняє його з-поміж інших авторів, репрезентантів української ідентичності. З кожним черговим кроком пізнання цієї методології питомо духовні та звичаєві етнічні маркери у сплаві з емоційною пам’яттю та безпосередніми спостереженнями за коловоротом подій, ущільнили смисловий простір його творів та вивели на нові горизонти можливостей.
На сьогодні художник, доцент кафедри образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та реставрації Навчально-наукового інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, власні концептуальні відкриття успішно впроваджує в практичні завдання для своїх студентів. Уже більше 15 років молодь, під керівництвом наставника, формує своє індивідуальне творче мислення в руслі педагогічної системи Миколи Якимечка, експериментуючи в техніках жовткової або казеїново-олійної темпери, акрилу, воскової емульсії, енкаустики та олійного малярства.
І вже нові покоління мистців, спадкоємці видатних синтетиків традиції Василя Г. Кричевського, Георгія Нарбута, Михайла Бойчука, Казимира Малевича, Миколи Бутовича, Миколи Стороженка, вже у новій культурно-мистецькій ситуації та завдячуючи дидактичним напрацюванням Миколи Якимечка будують місток у майбутнє для одного зі стильових пріоритетів національного мистецтва, збалансовуючи логіку і чуттєвість при конструюванні життєвих смислів нового історичного часу.
Роман ЯЦІВ
