Продовжуємо знайомити читачів Фотографій Старого Львова із цікавими законодавчими актами та задокументованими подіями Львова від 1381 до 1911 рр., які зібрав у своїй книзі “Цікавинки з історії Львова” (Львів: Апріорі, 2011) Ілько Лемко в розділі “Гортаючи міські хроніки”. Перша частина тут, друга – тут, а третя – тут.
1610 р. На вимогу Стрілецького братства було заборонено у приватних будинках утримувати кегельбани — гру в кулі й диски, хіба що для своїх домашніх. З цього випливає, що право утримувати кегельбан для громадської розваги належало виключно Стрілецькому братству.
1619 р. Досить кумедною була історія зловживань львівських можновладців у справі перенесення шпиталю для убогих з Калічої гори на його теперішнє місце на вулиці Коперника, де згодом збудували костел Святого Лазаря. Поважна лікарська комісія під патронатом міської ради визнала, що Каліча гора, де на початку XVII століття заснували шпиталь (на честь цього гора й одержала назву), своїм розташуванням і вологим мікрокліматом не сприяє здоров’ю хворих, а навпаки, шкодить йому, і 1619 року міська влада ухвалила рішення про перенесення шпиталю з цього місця. Невдовзі звільнений терен забудували літніми дворами представники міської олігархії Кампіанів, Остроґурських, Зиморовичів, Боїмів, де «для здорового повітря і прийому лікування» перебували «різні особи сенаторського стану, а навіть сам король Ян Казимир».
1645 р. За міськими мурами на певній відстані від єзуїтської колегії місто мало прибуткову броварню і корчму. Єзуїти подали королю скаргу, що дим із броварні, гнаний вітром на колегію, шкодить прикрасам костелу і псує скульптурні оздоби, а музика і галас у корчмі заважає духовному спокоєві, тому вони просять видати наказ, щоб місто відступило їм броварню і корчму, а вони за це обіцяли дати кам’яничку у місті, подаровану побожною особою. Магістрат погодився на такий обмін, і згодом єзуїти прибрали броварню та корчму до рук, продовжуючи шинкувати пивом на старому місці. Дим із броварні вочевидь їм вже не заважав, бо мали з цього бізнесу добрий прибуток.
1653 р. Картярство з ’явилося у Львові в XVI столітті. У виданій у ті часи латинською мовою поемі «Роксоланія», що є одним із перших поетичних описів Галичини, Себастіан Фабіан Кльонович розповідає, що шанувальники карт спочатку грають на щиглі, згодом на горіхи, а потім і на гроші. У переліку товарів львівської книгарні Петера з Познані, окрім різноманітних видань, присутні гральні карти. Попит на них вочевидь був значний, бо торгівець мав 60 колод. У інвентарі товарів, що їх пропонувала 1653 року львівська крамниця Яна Кшеновича, згадується аж чотири різновиди карт: нюрнберзькі, краківські, вроцлавські і французькі. І це при тому, що згадана крамниця належала до так званих «бідних крамів», що торгували речами не надто серйозними.
Наприкінці XVIII століття австрійський уряд заборонив азартні ігри. 1 травня 1874 року за підписом цісаря Йосифа II було видано указ, який забороняв азартні ігри та накладав покарання на гравців та будинки, які надавали їм притулок. Штраф за порушення заборони складав 300 флоринів, причому донощик отримував третину цієї суми і уряд гарантував йому збереження його імені у таємниці. Аматори азартних ігор збиралися потай у приватних будинках. Такими притулками львівських картярів стали маєтки Понінських, Шумлянських, Туркулів, Коритовських і навіть королівські покої на Площі Ринок, де мешкав тоді письменник Казимир Жевуський. У запеклих картярських баталіях програв кілька земельних маєтків фундатор Скарбківського (тепер імені Марії Заньковецької) театру граф Станіслав Скарбек.
Продовження буде…
