Голос українського духу, або життєвий шлях Наталії Юрчинської-Попович

Наталія Юрчинська-Попович — знакова постать українського визвольного руху: пластунка, громадська діячка, членкиня ОУН та «Союзу українок». Її сопрано лунало у хорі «Боян» під орудою Станіслава Людкевича, а її інтелектуальне коло спілкування складали Олена Теліга, Оксана Лятуринська, Дмитро Донцов, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Богдан Лепкий та Юрій Липа.

Це історія жінки, яка пройшла крізь горнило випробувань трьох режимів, але залишилася вірною українському слову та національній культурі.

Дитинство та формування особистості

Наталія Львівна Юрчинська-Попович (1906–2003) народилася 1 березня 1906 року в селі Помонята (нині Рогатинська громада Івано-Франківської області) у родині священника Лева та Теофілі Юрчинських. Дитячі роки минули в Добромірці на Збаражчині, де батько отримав парафію. Саме він прищепив доньці глибоку любов до літератури: вже у п’ятирічному віці Наталя декламувала «Розриту могилу» Тараса Шевченка на святі у Збаражі, чим викликала щире захоплення публіки.

Освіту здобувала послідовно: Добромірська школа, Бережанська гімназія (яку закінчила з відзнакою), учительська семінарія та торговельна школа. Згодом працювала у Львові в «Центросоюзі».

Громадська діяльність та «золоте коло» інтелігенції

У 1923 році Наталія вступила до «Пласту», де згодом стала полковницею 34-го полку імені Марусі Богуславки. Вона активно розвивала драматичний гурток, організовувала просвітницькі лекції та вечори пам’яті видатних українців. Окрім пластової діяльності, була активною членкинею «Союзу українок» та Організації українських націоналістів.

Мистецька стежка привела її до хору «Боян», яким керував видатний Станіслав Людкевич. У цей період її друзями та однодумцями стали велетні української культури: Олена Теліга, Оксана Лятуринська, Наталія Лівицька-Холодна, Дмитро Донцов, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Богдан Лепкий та Юрій Липа.

У 1932 році, після одруження зі Степаном Поповичем, Наталія переїхала до Варшави. Там вона стала секретарем Союзу українських емігранток та фактично перетворила свій дім на осередок українського життя польської столиці. У подружжя народилося двоє синів — Ігор та Борис.

Роки випробувань: війни та табори

Друга світова війна змусила родину повернутися в Україну. Наталія працювала у Збаражі, згодом перебувала на Лемківщині (Криниця) та в австрійських таборах для репатріантів.

Життя Наталії Юрчинської-Попович — це хроніка протистояння режимам:

• 1929 рік: арешт польською владою за участь у панахиді за Ольгою Басараб.

• Період німецької окупації: затримання у Варшаві за публічну декламацію Шевченкового «Мені однаково».

• Радянські репресії: 23 грудня 1949 року Наталію заарештували й засудили до 10 років ув’язнення. Чоловіка, дітей та матір депортували до Хабаровського краю.

Навіть у Тайшетських таборах вона не зламалася: організовувала концерти, викладала молоді рідну мову та проводила підпільні Шевченківські вечори.

Повернення додому та спадщина

Лише у 1960 році Наталія змогла повернутися в Україну. З проголошенням Незалежності вона стала активною учасницею хору політв’язнів. Навіть коли сили та зір почали згасати, вона продовжувала влаштовувати творчі вечори у своїй львівській квартирі на Сихові.

Її феноменальна пам’ять зберігала понад 200 поетичних творів. До останніх днів життя Наталія декламувала їх із юнацьким натхненням, вражаючи слухачів силою свого духу.

Видатна українка померла 16 грудня 2003 року. Вона спочиває у родинному гробівці на 40-му полі Янівського цвинтаря у Львові.

Ігор МОНЧУК
керівник БО БФ «Про Пам’ять»