Багато століть та епох розділяють дві точки людської історії – момент, коли людина була жертвою природи і залежала від неї та момент сучасності, коли природа була підкорена та осідлана людиною, коли остання самовільно записалась у володарі світу, якого раніше боялась. Перебуваючи в другій точці на цьому маршуті автобуса історії людства, ми не завжди можемо зрозуміти проблеми людей, котрі існували на зупинці перед нами. Їхні страхи перед явищами природи, відбиті у міфології та літературі, залишаються незрозумілими, а інколи і взагалі комічними для нас. Тим не менше, коліс від воза не викинеш, а наші предки цим возом їхали до нас. Відтак, ми змушені оглянути деякі з моментів того, яким цей віз був.
Одним з найбільш загрозливих ворогів людства в минулі роки була саранча. Про неї є згадки навіть у Біблії, адже саме таким чином був підданий карі та випробуванням єгипетський фараон та єгипетський народ. В якості кари Божої трактували саранчу і на наших теренах. Так, 1748 року, який названо в магістратських книгах Львова як “bardzo cięźki i nieszczęśliwy”, Бог покарав Річ Посполиту, а з нею і Львів. Як наслідок, від початку року були дуже сильні морози і йшло багато снігу. Весною ж то взагалі з землі вийшла незліченна кількість саранчі. Люди дуже злякались цього. Що, як виявилось, не дарма – саранча все понищила, відтак худоба цього року була змушена “перебиватись” листям з дерев, будяками і полином.
Ще гірше було у 1749 році, коли в серпні через місто летіла дуже велика саранча. Відбувалося це дуже гучно, а саранчі було так багато, що для міста на кілька годин зникло сонце і наступила ніч посеред дня. Така ж страшна саранча була і на Покутті, де вона йшла трьома колонами. Через теплу осінь ця саранча випустила “ікру свою” в землю і масово розмножилась на наступний рік. Невідомо як би люди це пережили, якби не качки, кури, гуси, а особливо свині!!!, які ту саранчу поїли. Ця історія викликає асоціації зі схожою легендою в історії Риму, коли гуси врятували місто, де сходяться всі дороги.
Проблема ця насправді була досить серйозною, бо активність саранчі загрожувала суттєво “життю” та “здоров’ю” худоби. Втрата останньої в той час була рівна втраті майже всього господарства. Можливо, саме тому в 1745 році, коли через невідомі причини в околицях Львова масово вимирала худоба, поширювалось уявлення, що ця зараза прийшла аж з далекої Персії. Додавали жару в вогонь і літописці та хроністи, які ці всі події фіксували. Описуючи природні явища, їм йшлося не так про їхню суть, як про більш важливі політичні події. Природні події були лише антуражем до них, фоном. Таким чином і виходило, що колись над нашими теренами одна комета літала за іншою, а гостросюжетність опису пір року не поступалась композиції половини сучасних американських бойовиків.
Так і виходило, що в 1644 році “зими не було” і санами жодного разу не їздили, а в 1650 – 1651 роках зима була такою міцною, що, як віднайшов у документах історик Садок Баронч, вовки забігали до Жовкви (тобто в місця життя людей – Є. Г.) і нечувану шкоду людям робили. У 1677 році люди на Різдво ходили босими, бо тепло було, а в 1680 році все коротко і лаконічно – “зими не було”. Натомість, рукопис XVII століття, який зберігався в монастирі Онуфрія у Львові, містить текст про сніг на Покрови, який поруйнував будинки і поламав дерева в лісі. І таке бувало.
В таких тонах, загалом, можна охарактеризувати відносини людини вчорашнього дня з живою і неживою природою. Як можна бачити, на відміну від сучасної людини, в той час природу радше боялись і були залежними від її волі.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Павлишин А. Зима без снігу і спалені відьми / Zik, 2016 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zik.ua/news/2016/02/23/zyma_bez_snigu_i_spaleni_vidmy_675197
- Pamiętnik dziejów Polskich. Z aktów urzędowych lwowskic, rękopismów / zebrał X. Sadok Barącz. – We Lwowie: W drukarni Zakładu Narodowego im. Ossolińskich, 1855. – S. 203 – 205.
