Більше двадцяти років тому, в березні 1998 року, в першому числі щомісячної газети “Назустріч” на першій смузі була розміщена стаття кандидата архітектури, дійсного члена Українського комітету ІКОМОС Миколи Бевза під назвою ““His sunt leones”. Доля архітектурного ансамблю площі Адама Міцкевича у Львові”. В наші дні піднята автором тема залишається актуальною, тому публікуємо статтю без змін і з дотриманням стилістичних особливостей.
“Людство розвивається у поступі. З плином часу воно мудрішає, збагачується знаннями, стає свідомішим щодо цінностей культури. Українська нація “знала свою історію” до 19 ст. менше, ніж сьогодні. Про історію Львова на початку 20 ст. знань було менше ніж зараз. Усвідомлення великої цінності його архітектурної спадщини також сьогодні є значно вищим, ніж 100 чи 50 років тому. У 20-х роках 19 ст., коли завалилася стара ренесансна Львівська ратуша, без вагань було розібрано й ту решту споруди, котра могла ще далі стояти і збудовано взамін новий будинок.
Сьогодні ситуація інакша. У більшості країн світу прийнято пам’яткоохоронне законодавство, яке має практично універсальний міжнародний характер. Найважливіше, що це законодавство у цивілізованих країнах підкріплено й відповідним рівнем свідомості громадян, які зорієнтовані щодо значення пам’яток культури. Власне це є найголовнішим. Важливий не стільки сам закон, як ота готовність особливого вирозумілого відношення громадян до культурних цінностей та до історичної архітектури зокрема. На жаль, не все і не завжди вкладається у логічний та науково обгрунтований ряд речей. У світоглядній системі суспільства на порозі XXI століття раптом можуть з’явитись явища, з невідомо якого часу, незрозумілі зони, “невідомі території (“his sunt leones” – “тут леви” – так на стародавніх картах позначали невідомі небезпечні території, без цивілізації).
Новий, 1998 рік почався у Львові з події, що привернула загальну увагу. Після восьмирічної бездіяльності (на протязі цього періоду час від часу якась наукова установа чи депутат подавали запит, а міська влада звично відповідала: “ми займаємось”) раптово почалось розбирання пам’ятки архітектури на площі Міцкевича, буд. №10. Цей будинок (охоронний №137-м) ще від 1991 року потребував проведення протиаварійних заходів після того, як трапилось стихійне лихо – згорів дах. Поряд із ним почалось розбирання також будинку №9 (колишнє приміщення Спілки художників), пам’ятки архітектури державного значення (охоронний №1326). Перед цим, упродовж тривалого часу, у будинку № 9 проводились роботи з укріплення його фундаментів та інших конструктивних елементів.
Відразу після пожежі будинку №10 величезні кошти було затрачено на відселення мешканців. Але на протязі наступного часу міською владою не були ініційовані тут найнеобхідніші ремонтні роботи з влаштування хоча би тимчасового накриття. Закон про охорону пам’яток вимагає невідкладно здійснити протиаварійні заходи на об’єкті з яким трапилось стихійне лихо. Пам’ятка архітектури, розташована у самому центрі міста, цілих 8 років руйнувалась від дії води, снігу та морозу. Врятувати споруду було не пізно й тепер і це підтверджено висновками експертів, які засвідчили, що її можна було зберегти та пристосувати до нових потреб шляхом укріплення та реконструкції. Проте управлінням архітектури та містобудування Львова було видано протиправний дозвіл власникові (Львівська філія Укрсоцбанку) на розбирання пам’ятки та побудову на цьому місці нового будинку. Слід зазначити, що чинним законодавством заборонено зносити пам’ятки. Це можна робити лише за надзвичайних обставин і лише за згодою Кабінету міністрів України. Якщо ж такий дозвіл надається, то він вимагає проведення попереднього наукового обстеження та фіксації пам’ятки, як і говорить про те, що розбирати можна лише ті елементи споруди, які неможливо врятувати, тобто, рекомендує мінімально розбирати об’єкт, ставить вимогу максимального збереження при цьому автентичних деталей та елементів, і, звичайно, такий дозвіл обумовлює наступну відбудову пам’ятки з використанням збережених автентичних елементів. У Львові ж не тільки не отримано відповідного дозволу на розбирання пам’яток, а й знехтувано цими загальноприйнятими міжнародними правилами щодо цінної спадщини.
Сьогодні для зупинки незаконного рішення уже видано необхідне розпорядження з боку Державного комітету України у справах містобудування та архітектури, прийнято звернення Українського комітету Міжнародної ради з питань пам’яток та визначних місць (ІКОМОС) до міського голови Львова. Проте непоправної шкоди уже завдано, і незважаючи на вказані звернення пам’ятки продовжують розбирати. У чому ж вартісність цих будинків, чому вони є пам’ятками, яка історія їх будівництва та коли вони з’явились? Відповідаючи на ці запитання, найперше зосередимо увагу на історичному та містобудівному аспектах їх появи.
Новий центр Львова. Від 1772 року Галичина та місто Львів увійшли до складу австрійської держави. Новоприбула австрійська адміністрація розпочала архітектурно-урбаністичні зміни, кінцевою метою яких було перетворити Львів у столичне місто провінції “Галичина та Лодомерія”. Не описуючи докладно всіх заходів адміністрації, треба підкреслити найголовніше – була опрацьована та, приблизно від 1811 до 1835 року, в основному реалізована архітектурна концепція створення нового центру Львова. Якщо у середньовіччі центр міста замикався у одній площі Ринок, то тепер, на початку XIX ст., для реалізації громадського життя міста потрібні були нові просторово-архітектурні форми. У містах тогочасної Європи почали з’являтися й набули моди будинки театрів, театральні площі, споруди торгових бірж, імпозантні будівлі урядової адміністрації різного рангу, будинки представництв, бульвари та променади, сквери та пам’ятники. Львів став одним із перших міст на території Австрійської держави, де активно апробувалися нові форми архітектурно-урбаністичної політики.
Концепція нового львівського центру полягала у створенні навколо середмістя (на місці поясу середньовічних укріплень, що тягнулись досить широкою смугою, складалися з 2-3 рядів оборонних мурів з ровами, та які пропонувалось розібрати) кільця бульварів та площ, прикрашених новими громадськими та житловими будинками. Ці будинки мали бути споруджені за новою архітектурною модою, що панувала у Відні – у стилі класицизму.
Реалізація забудови, згідно нової концепції центру, почалась із західної частини міста. Тобто, якраз із нинішніх проспекту Свободи та площі Міцкевича. Бульвар (його тоді називали “Нижні вали”), разом із Полтвою став новим ядром міста, що почало активно розвиватись. На південному кінці бульвару поступово сформувалася площа, яка від 1843 року носила ім’я Фердинанда (на честь намісника Галичини, князя Фердинанда д’Есте), згодом стала площею Марійською, а ще пізніше – Міцкевича. На північному кінці бульвару виникла Краківська площа де незабаром постав новий міський театр, запроектований у Відні архітектором Л. Піхлем (нині театр ім. М. Заньковецької). Згідно з віденським проектом, головний фасад театру мав бути звернений до бульвару, як до нового репрезентативного простору центру. Проте у процесі реалізації проекту міський архітектор Й. Зальцман чомусь змінив орієнтацію споруди, що, без сумніву, погіршило композиційно-містобудівні якості проектного вирішення.
Виникнення ансамблю площі. Якщо забудова самого бульвару, що згодом дістав ім’я Карла Людвіґа, була сформована в основному уже від 1800 до 1825 року, то ансамбль нинішньої площі Міцкевича остаточно постав у 1830-х роках, коли й було збудовано лінію будинків від сторони середмістя (тобто, нинішні будинки №№9, 10 та 11). Це добре ілюструють фрагменти карт Львова з 1829 та 1836 років. Базуючись на них, можна зробити висновок, що будинок №10 споруджений між 1829 та 1836 роками. Зокрема, на плані, літографськи виконаному Я. Трентсенським в 1829 р. у Відні (зберігається у Військовому архіві Австрії), будинків, що сьогодні стоять на пл. Міцкевича, 9 та 10, ще немає. Проте існують уже будинки на вул. Театральній, 2 та пл. Міцкевича, 11. На карті Львова 1836 року будинок № 10 уже показано, проте ще нема будинку № 9, який споруджено дещо пізніше – у 1839 році . Починаючи від 1811 року, формується забудова східної частини центру-кільця – у районі нинішніх вулиць Підвальної та Винниченка, площі Митної.
Таким чином, можемо ствердити, що комплекс нового львівського центру, включно із нинішньою площею Міцкевича, був реалізований у 1800-1835 роках. Найважливішим є те, що такий центр-кільце був хронологічно одним із перших цього типу у середній та східній Європі. Знаменитий новий центр Відня – бульварне кільце Рінг-штрассе почало реалізуватися лише від 1857 року, а подібні заходи у Празі, Будапешті та Кракові були здійснені у 1870-х роках. Цей факт ставить архітектурний комплекс Львівського центру початку XIX ст. у ряд цінних пам’яток європейського містобудівного мистецтва. Отже, й ансамбль забудови нашої площі, як одного із ключових просторів нового центру Львова, також є визначною пам’яткою вітчизняного містобудування й унікальним об’єктом в Україні.
З плану бачимо, що площа Міцкевича виникла на місці старих оборонних укріплень міста. Зокрема, будинок № 9 було “посаджено” на так званий високий оборонний мур. Дослідження мурування цього будинку, проведені спеціалістами кафедри реставрації університету “Львівська політехніка” показали, що тут у фундаментах та стінах партерного поверху було повторно застосовано білокам’яні блоки та крупнорозмірну пальчату цеглу, які, найімовірніше, походять з розібраного високого муру. Будинок №10 знаходиться у міжмур’ї, на місці колишнього рову. Будинок № 11 було споруджено якраз на місці колишньої бастеї “водної”. Від цієї бастеї через середину площі тягнулася лінія оборонного муру-скарпу до наступної бастеї – “фарської” і далі.
Складовою частиною цієї оборонної лінії був також контрескарп, який замикав ріку Полтву у глибоку фосу. Залишки цих оборонних споруд давнього Львова ХІІІ-ХVІІ ст.ст. знаходяться під землею на площі, а також під фундаментами будинків, або у їх муруванні.
У процесі подальшого розвитку ця площа зазнала деяких архітектурних змін. В 1836 -1840 р.р. ріку Полтву у межах площі було заховано у підземний колектор. Посередині площі було встановлено фонтан. У жовтні 1851 року тут, як на найрепрезентативнішій площі міста, споруджено велику тріумфальну арку, через яку символічно в’їхав до Львова імператор Австрії Франц Йосиф І. В 1862 році, коштом графині Владислави Бадені, на площі встановлено скульптуру Матері Божої, від якої згодом закріпилася нова назва площі – Марійська. На переломі ХIХ-ХХ ст. почалося проектування, а 1905 року посередині площі закінчено спорудження пам’ятника А. Міцкевичу, за проектним рішенням архітектора З. Ґенделя та скульпторів А. Попеля й М. Паращука (вони перемогли у конкурсі проектів). На початку століття змінився також образ кількох будинків на площі. Після тривалої дискусії було дано дозвіл на спорудження так званого будинку Шпрехерів (зараз будинок № 8), будову якого закінчено у 1922 році (архітектори Я. Цибульський, Ф. Каслер). Незважаючи на те, що своєю архітектурою цей будинок був покликаний “підтримати” стилістику пам’ятника А. Міцкевича, він все-таки вніс висотний дисонанс у масштаб північно-східного крила площі. Крім того, у 1901 році споруджено новий будинок готелю “Жорж” за проектом віденського архітектурного бюро Г. Ґельмера та Ф. Фельнера. На розі площі та вулиці Коперника зведено новий прибутковий будинок на місці старого (№ 6/7 – архітектор Г. Майредер). У 19-х роках реконструйовано фасад готелю “Європейський”: класицистичний скромний витончений декор стилі “бідермайєр”, з 1-ої половини XIX ст. було змінено на конструктивістську архітектуру, надбудовано ще один поверх. В 1925 році у будинку № 4/5, де містився готель “Французький”, за проектом Ф. Каслера починаються роботи по утворенню пасажу, який дістав назву Марійської галереї (сьогодні пасаж “Роксолана”).
Проте, попри всі ці перетворення, площа Міцкевича не змінила свого містобудівного планування та засадничого розміщення забудови. Отож, можна підсумувати, що ансамбль площі Міцкевича, який формувався від 1800-х по 1920-ті роки, є визначною пам’яткою містобудування Львова, а будинки № 9, 10, 11 збереглися з першого періоду формування ансамблю та до сьогодні творили основний фасад площі, і цей фасад був автентичним, тобто таким, що зберігся із часу заснування об’єкту.
Від раннього періоду історії площі (перша половина XIX ст.) збереглися з деякими перебудовами, ще два будинки – №4 та № 6. Сьогодні ансамбль площі поєднує різностилеві споруди, починаючи від епохи класицизму та закінчуючи неокласицизмом і конструктивізмом 20-х років нашого століття.
Унікальним та специфічним є планувальний уклад площі. Вона має форму, наближену до трикутника. Загалом, такий план не властивий для епохи класицизму, коли домінували плани площ у формі правильних фігур – квадратні, прямокутні, круглі, еліпсовидні. Його можна пояснити тим, що площа виникла не сама по собі, а як складова частина ширшого урбаністичного комплексу – бульвару. Проте трикутний план площі якоюсь мірою можна обгрунтувати тим, що у двох кутах її починалися головні, радіальні від центру вулиці – нинішні проспект Т. Шевченка та вулиця Коперника. Прокладення таких радіальних вулиць було однією з основних рис містобудування епохи класицизму. Саме ці вулиці найбільше вплинули на формування планувальної структури площі.
Будинок №10 на пл. Міцкевича. Відомий польський дослідник архітектури Ольгерд Чернер підкреслив, що однією з особливих рис архітектури Львова початку XIX ст. була орієнтація її на так звану ренесансну видозміну класицизму. Цей стилістичний напрямок прийшов до нас із Відня та мав у Львові декілька фаз. Найбільш відомою з них є 70-80-ті роки XIX ст., час т. зв. неоренесансу, коли витворилися нові модифікації італійської ренесансної архітектури стосовно визначних об’єктів Львова – будинку Галицького сейму (нині головний корпус університету), головного корпусу Політехніки, будинку Дирекції залізниць (вул. Січових стрільців, 3) та ін. Проте перша фаза (ренесансний підтип класицизму), яка прийшла на зміну чи співіснувала з іншими течіями класицизму (стилем ампір та бідермайєром), на жаль, не вивчена у нас ще достатньо повно. Хронологічно її можна окреслити періодом 1810- 1850 років.
Наявні матеріали дають підставу зарахувати до цього напрямку класицизму будинок № 10 на площі Міцкевича, причому, як один з найяскравіших його прикладів. Які маємо підстави для цього та у чому полягають специфічні риси архітектури нашого будинку?
Найперше, звертає на себе увагу дещо незвична, як для середмістя, просторова композиція будинку. Фактично, це будинок-квартал. Це єдиний подібний приклад у центрі Львова, коли будинок має чотири фасади і маленький дворик всередині. За схемою – це італійський міський палац епохи зрілого ренесансу. Саме така схема була розвинута у вирішенні ренесансних міських палаців Риму ХVI ст. Найвідомішими римськими прикладами таких споруд є Латеранський палац, палац Венеція, палац Ріаріо та, особливо, палац Фарнезе. Із цим останнім наша львівська будівля має певну подібність. Ми уже вказали на спільні композиційні засади вирішення будинків. Однаковою є також схема симетричної побудови триповерхового фасаду із розташуванням входу посередині та обрамлення його скромним, не домінуючим порталом. Запозиченими із палацу Фарнезе виглядають: прийом рустування наріжника стін, чергування лучкових і трикутних сандриків над вікнами 2-го поверху, вирішення карнизу із завитковими акантовими кронштейнами, а також характер балюстради на балконах. Віконні обрамлення також мають певну схожість з римським прототипом. Зокрема, завиткові кронштейни, які підпирають садрики, є трохи змодифікованою копією римських.
Слід нагадати, що палаццо Фарнезе у Римі будувався у 1517-1530 роках двома іменитими архітекторами-митцями – спочатку Антоніо да Сангалло (молодшим), а згодом Мікельанджело. Отже, можемо, у переносному значенні, стверджувати (завдяки будинку на площі Міцкевича, 10) про “дотик” руки Мікельанджело до архітектури Львова. Звичайно, мусимо також віддати належне високій освіченості та майстерності автора львівської споруди – поки-що, невідомому архітекторові (віденської школи?).
Незважаючи на прямі аналогії з палацом Фарнезе у Римі, наш будинок має свої особливості архітектурного вирішення. Насамперед, це наявність двох ледь виявлених ризалітів на краях будинку, легке рустування всієї площини стін та крайнє по боках розташування балконів. Проводячи паралелі між архітектурою нашого будинку та його італійсько-ренесансних прототипів, мусимо зауважити, що йому притаманний
свій власний, камерний масштаб. Він за розмірами суттєво менший від римських палаццо і дуже добре “вписаний в архітектурно-містобудівний масштаб львівського середмістя, збагачуючи його типологічно, але не руйнуючи сформованих просторових відношень. Порівнюючи історичні зображення будинку, з’являються деякі сумніви щодо часу виникнення окремих елементів його декору. Зокрема, на зображеннях з 1840-го та 1851-го років обрамлення вікон передано дуже спрощено, до того ж, по осі будинку на 2-му поверсі показано лучковидний сандрик, там де мав би бути трикутний, сандрики на ризалітах також показано поличкові, хоч у натурі маємо трикутні. Це може вказувати на пізніше походження частини архітектурного декору будинку. Перевірити ці версії легко можна було б тепер за допомогою натурних обстежень, проте розбирання пам’ятки відбувається не лише всупереч науковій методиці, а просто по-варварськи, без будь-яких досліджень та фіксацій.
Врятовані студентами архітектурного факультету від знищення при варварському розбиранні будинку окремі елементи його архітектурного декору вказують на застосування тут дуже високих та добротних технологій. Зокрема найважливіші деталі декору – кронштейни, балясини, елементи карнизу є не стюкові, а виготовлені із листів цинково-мідного сплаву шляхом тиснення, вальцювання та зварювання. Такі деталі було неважко кріпити, вони є надзвичайно довговічні і дуже легкі.
Знаючи, на підставі вищевикладеного, що будинок на площі Міцеквича, 10 збудований на початку XIX ст. за взірцем римських ренесансних палаццо, варто підкреслити і те, що із врахуванням його перелік львівських середміських палацових будинків набуває наступного вигляду: – “чорна” кам’яниця (1588 р., архітектори П. Барбон, П. Римлянин; ренесанс); – палац Корнякта (1580-ті роки, архітектор П. Барбон; ренесанс); – кам’яниця Бандінеллі (кінець ХVІ ст.; пізній ренесанс); – палац Любомирських (пл. Ринок, 10; 1763 р., архітектори Й. де Вітте, Б. Меретин, М. Урбанік, С. Фесінґер; бароко); – палац Дідушицьких (30-ті роки XIX ст., вул. Театральна, 18; архітектор В. Равський; класицизм); – будинок на пл. Міцкевича, 10 (1829 -1835 р.р., архітектор невідомий; ренесансна видозміна класицизму).
Фактично, це список найвизначніших несакральних архітектурних об’єктів Львова. Можна припустити, що добре вишколений архітектор будинку на площі Міцкевича звернув на них увагу й усвідомлював неперехідне їх історичне значення. Можливо, тому ним було прийняте таке цікаве образне та просторове вирішення проектованого будинку, яке розвивало у нових формах традицію львівського міського палацу.
Насамкінець мусимо визнати, що останній будинок із цього списку, сьогодні, на жаль, уже втрачений, причому, навіть без проведення перед розбиранням хоч би загальних наукових архітектурно-реставраційних досліджень чи бодай обмірів, що дозволило би залишити його слід у папках науковців, істориків архітектури. Ще один будинок із списку – палац Бандінеллі, чекає, напевно, подібна сумна доля.
Вартість архітектурних пам’яток не має числового виразу. Вона не може бути меншою або більшою, іноді унікальні архітектурні риси споруди можуть бути відкриті через тривалі періоди вивчення та порівняння. Архітектурна спадщина є найбільшим надбанням Львова сьогодні, а через 100 чи 200 років ще значнішою буде саме вона, але не вартість фабрик, заводів чи земельних ділянок. На цьому сьогодні потрібно будувати політику майбутнього для міста. Це повинно бути свідомим пріоритетом. На цьому не можна експериментувати чи легковажити, допускати помилки. Як переконати у цьому мешканців міста та зробити їх небайдужими до долі архітектурних пам’яток? Як переконати у цьому міське керівництво, директора банку чи іншого інвестора, головного архітектора міста чи просто архітектора, який нічого не бачить поза власною роботою?
У історичній забудові львівського середмістя появилися чергові пусті ділянки. Цих втрат вже не компенсують ніякі наймодерніші споруди. Хвилює технічний стан багатьох будинків в історичній частині міста, проте ще більшу тривогу викликає відношення до пам’яток культури, готовність ставити хвилеву вигоду вище загальнолюдських інтересів, ідеологія зверхності щодо культури та історії, закладена та виплекана ще у комуністичні часи має сьогодні нове підґрунтя. На тисячолітній духовній карті Львова появились зони – “his sunt leones”, зони нецивілізованості.
У статті використано матеріали з публікацій В. Вуйцика, Р. Липки, Т. Трегубової, книги “Архітектура Галичини” (під. ред. Б. Черкеса, М. Кубеліка, Е. Гофер), О. Чернера та власних досліджень автора.”
Микола БЕВЗ
кандидат архітектури, дійсний член Українського комітету ІКОМОС
