Писанка – унікальний артефакт української культури. На кольоровій поверхні писаного восковими знаками яйці прочитуються дохристиянські вірування, історія Христового Воскресіння. Освячена у Великодню ніч писанка є символом перемоги життя над смертю. Пронизана “кривулькою”, засіяна “ружами” та “трилистиками”, оживлена співом “пташок” та освітлена “тригвером” писанка упродовж століть відігравала важливу роль у духовному житті людини. Сутність самого яйця, прообразу “існування” всесвіту, життя; запах воску, потріскування вогника свічки і народження на яйці біло-барвних зображень овіює писанкування магією.
Про українську писанку сьогодні знають в усьому світі. Пам’ятники писанці встановлено не тільки у Канаді (у м. Веґревіль), в Румунії (у м. Сучава), а й у багатьох селах, містечках та містах України (у с. Братківці Стрийського району та в с. Доброгостів Дрогобицького району Львівської області, на острові Хортиця у Запоріжжі, у м. Вижниця Чернівецької області).
Унікальним мистецьким центром писанкарів є музей “Писанка” у м. Коломия. Сприяє поглибленню пізнання писанки та популяризації писанкарства діяльність сучасних писанкарів, котрі є продовжувачами традицій рідного краю, а водночас творцями власного стилю: В. Манько, І. Вах, М. Іванишин, С. Волощенко (Львів), Т. Коновал (Луганськ), О. Білоус, З. Сташук (Київ), І. Михалевич (Олександрія), Ю. Датченко (Дніпропетровськ), Д. Пожоджук (Комач) та багато інших.
Про життя писанки сьогодні свідчить популяризація писанкарства у численних майстер-класах, фестивалях (наприклад, щорічний Фестиваль писанок у Львові, у Києві) на сторінках багатьох друкованих видань, у віртуальному просторі.
Без писанок, крашанок (“галунок” або “сливок”) не можна сьогодні уявити Великдень. Традиція писанкарства існує у багатьох країнах світу (міфи різних народів зберегли вірування про яйце, з якого виник світ, яйце як джерело життя), проте саме в Україні вирізняється різноманіттям технік, регіональною специфікою зображених знаків-символів на кольоровому чи одноколірному тлі. Українська писанка – стежка до пізнання світовідчуття і світорозуміння народу. Вишуканість та витонченість орнаменту, дбайливо нанесеного на поверхню яйця, вміло підібрана колористика, гармонійне переплетення рослинних чи геометричних візерунків завжди викликає щире захоплення та здивування у шанувальників народної культури. Справжня Писанка, напоєна віковічними соками до сьогодні зберегла символізм, регіональний колорит, а ще низку нерозгаданих таємниць.
Найдавніші глиняні яйця ХІІ – ХІІІ ст. з поливаними змійкоподібними та рослинними знаками й маленькою кулькою-камінчиком усередині (“душею у житті” – зазначав дослідник бойківських писанок Михайло Скорик) знайдено під час археологічних розкопок у с. Крилосі, (давній Галич), у Жидачеві (Львівщина). У 2013 р. у Львові під час розкопок на вулиці Шевській виявлено найдревнішу справжню 500-літню писанку на гусячому яйці із зображенням безконечника (знак, який є і на глиняних знахідках). Зараз ця унікальна писанка зберігається у музеї в Коломиї. У фондах Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України у Львові серед багатьох експонатів є писанки кінця XIX ст., зокрема зі с. Острів, що на Львівщині (1882 р.).
Ці та багато інших “гостей” з минулого спонукають замислитися над низкою важливих питань. Хто саме вирішив уперше нанести воскові лінії на круглу поверхню? Чому саме такі зображення у відповідній кольоровій гамі бачимо на писанках? Що впливає на регіональну специфіку писанкарської традиції, стилю? Яке місце на писанковій мапі України займає писанка Львівщини? Якими є її особливості, врешті, яке значення західноукраїнської писанки у всеукраїнському та й світовому контексті?
Перші наукові зацікавлення традиційною писанкою в Україні сягають часу активного вивчення минулого рідного краю – середини ХІХ – початку ХХ ст. Саме тоді пожвавлюється збирацька діяльність учених-етнологів: укладають спеціальні питальники про писанки та писанкарство, розповсюджують їх серед мешканців багатьох населених пунктів України, виявлені зразки старанно зберігають, вивчають. Записи творів усної народної словесності (легенд, переказів, казок), вірувань поглиблюють та розширюють обрядову (великодню) та позаобрядову царину функціонування писанок.
Так народжуються приватні колекції писанок відомих поціновувачів українських народних скарбів: Богдана і Варвари Ханенків, Миколи Біляшівського, Дмитра Щербаківського у Києві, Дмитра Яворницького у Дніпропетровську, Володимира Ястребова у Єлисаветграді (Кіровограді), Миколи Тарнавського у Чернігові, Катерини Скаржинської на Полтавщині, Володимира Ксаверія Тадеуша Дідушицького у Львові та ін. Численні зразки писанок з різних регіонів України дали змогу ученим започаткувати наукове вивчення самої писанки, а також процесів, пов’язаних з її творенням: з’ясувати історію виникнення, розглянути специфіку традиційних воскових і не воскових технік, розкрити значення зображених символів, використаних кольорів, описати використання писанки у звичаях та обрядах.
Діяльність антрополога Федора Вовка (його виступ у 1874 р. про значення писанкових взорів на ІІ Археологічному Конгресі у Києві), Олени Пчілки (видала першу кольорову літографію писанок у виданні “Український народний орнамент” 1876 р.), Пелагеї Литвинової (уклала та видала альбом “Южно-Руский орнамент” 1878 р., у якому подала унікальні таблиці з писанками Глухівського повіту Чернігівської губернії) заклали підвалини академічного писанкознавства, стали поштовхом для збирацької, дослідницької праці багатьох аматорів, майстрів, науковців багатьох поколінь.
Першу академічну працю, присвячену писанкарству, створив відомий етнолог, фольклорист Микола Сумцов. Його “Писанки” надруковано у 1891 році на сторінках журналу “Київська Старовина”. Автор звертає увагу на обрядове значення писанки, її походження, на відображення символів у творах усної словесності, звертає увагу на популяризацію писанкарства в етнологічних дослідженнях, описує відомі техніки виготовлення писанок.
Важливим виданням для сучасного писанкознавства є альбом Сергія Кульжинського “Опис колекції народних писанок” (1899 р.), створений на основі збірки К. Скаржинської (понад 2000 од. зб.). “Якщо ретельно розглянути візерунки писанок, вражає правильність самого малюнку, різноманіття мотивів, витоки яких сягають ще дохристиянських часів. Все це спонукає нас ретельно вивчати писанки і ознайомити з результатами не безцільної праці читачів… Я зробив все, що міг, хай інші зроблять краще” – спонука для писанкознавців у передмові видання.
І хоч у своїх працях М. Сумцов, С. Кульжинський писанкування у західних теренах України оминули (діяв “Емський указ”), писанкознавча діяльність учених на Заході України була не менш цікавою, плідною, багатогранною. Відомий етнолог Оскар Кольберґ у праці “Покуття” (1882 р.) описав воскову техніку розпису яєць. Сам учений був учасником першої етнографічної виставки у Коломиї (з експозицією 800 писанок), залишив опис писанок з 22 сіл Покуття і Гуцульщини. З праці О. Кольберга довідуємося про поповнення колекцій писанок у Польській Академії Наук, у Технічно-Промисловому Музеї в Кракові, а також збірки колекціонера народного мистецтва у Львові – графа Дідушицького. Першою працею про лемківські писанки та шпилькове писанкування (або розпис цвяшком) в Україні вважають дослідження Северина Удзєли (1890 р). На сторінках “Гуцульщини” писанки цього регіону описав Володимир Шухевич. Книга вийшла у Львові у 1904 р.
Писанки Сокальщини вивчав Броніслав Сокальський. Важливу працю про писанкарство у Галичині залишив відомий етнолог Францішек Крчек (“Писанки в Галіції” 1898 р.). Його робота стала стимулом для досліджень українського історика Мирона Кордуби. Разом з Ф. Вовком М. Кордуба уклав питальник, який опублікував на сторінках Записок Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а результати опрацювання зібраного матеріалу надрукував у праці “Писанки на Галицькій Волині” (1899 р.).
Існує декілька традиційних технік виготовлення писанок, серед яких найпоширеніша – воскова (за допомогою писака (писачка, кистки, кирстки) з металевою лієчкою – утворюються суцільні лінії; і писака з булавкою, шпилькою або цвяшком на кінці (могли використовувати сірник) – утворюються витягнуті воскові краплі). До традиційних технік писанкарства належить виготовлення дряпанок (різьбянок) – візерунки видряпують гострим предметом по замальованій в один колір поверхні яйця; а ще – накладанок – яйце з листочком будь-якої форми і в панчішці (у нещільній тканині) занурюють у фарбу. На місці, де був листочок, залишиться світлий силует. Травлянки – витравлювання в оцті чи у квасі (напр. у капустяному) непокритої воском поверхні яйця (у такий спосіб виготовляють писанки з білим тлом, а використовують для трав’янок яйця білого та темного (бежевого) кольору). Згадані способи творення писанок є знаними та звичними для писанкарської Львівщини.
Писанковий орнамент західних теренів України досліджувала Ірина Гургула. У 1929 р. дослідниця опублікувала працю “Писанки Східної Галичини й Буковини в збірці Національного музею у Львові”. Авторка описала орнаменти писанок, звернула увагу на спільні візерунки у вишивці. Особливо цінним доповненням її дослідженням є покажчик “писанкових назв” за описами М. Кордуби, Ф. Крчека і В. Шухевича з фіксацією місця їх поширення. Увагу привертають назви писанкових взорів з Львівщини (зі Самбора, Дрогобича, Бібрки, Городка, Перемишлян, Жовкви, Яворова). Запропоновані найменування характеризують регіональну специфіку писанок Опілля, Бойківщини (Опілля – етногеографічний регіон, який охоплює Бродівський, Буський, Жидачівський, Золочівський, Кам’янко-Бузький, Миколаївський, Перемишлянський, Пустомитівський райони Львівської області. Бойківщина – етнографічний регіон, до якого належить Сколівський, Турківський, південна частина Стрийського, Дрогобицького, Самбірського, Старосамбірського районів Львівської області).
Класифікація зображень на писанках із Львівщини (за І. Гургулою):
- Геометричні – “закруцяхи”, “мережка”, “качала” (чотирикутники), “півколіщатка”, “кривулька”, “ланцух”, “мережка”, “половинки розетою”.
- Рослинні – “галузка”, “квіти”, “різки”, “смерека”.
- Звірині назви – “крила”, “курячі пальці”, “курячі пазурі”, “лабка”, “вочка цьмуки”, “пташки”.
- Назви домашнього побуту – “вікна”, “грабці”, “драбинка”, “тарелики”.
- Назви, пов’язані з церквою, вірою – “хрест”
- Космічні назви – “звіздар”, “зірки”, “місяць”.
- Назви з незрозумілою етимологією – “паннами” (Жовква), “волося” (Яворів).
Звертає увагу дослідниця на домінування рослинних та геометричних орнаментів, зображення сонця, хреста і “звізди” на писанках згаданого регіону: “звізда є мотивом самостійним і лише рідко прикрашують її галузка, грабельки, спіралі”.
Превалювання саме таких зображень на писанках Львівщини підтверджують й інші дослідники української писанкарської традиції, зокрема, Михайло Скорик. Свою працю про бойківські писанки зі збірок музею “Бойківщина” у Самборі, музею НТШ у Львові, музею “Верховина” у Стрию опублікував у 30-х рр. ХХ ст. Серед писанок Бойківщини, зазначає учений, немає “реальних звірят”, частіше зустрічається рослинний орнамент, а ще – зірка – “розета восьмираменна та шестираменна є частим орнаментом бойківських писанок… рослинний і звіриний орнамент виступає часто на бойківських писанках у тому виді, що він не відтворює цілих рослин, чи звірят, лише поодинокі частини, окремо… цвіт, листок, галузку чи ріжки, лапки, крильця, слимачки” .
Специфіку бойківських писанок з’ясовує у монографії “Писанки українських Карпат” Олексій Соломченко. Превалювання геометричних мотивів, використання лійкового писачка для воску, а також шпилькового писака або сірника для накладання видовжених крапельок (“слізок”, “ком”, “закруток”) свідчать про давність самої традиції: “Бойківські і лемківські писанки – архаїчні, на них ще не позначився вплив моди “щонайгарніше розцяцьковувати яйце”, коли будь-який зміст пропадає. Дійсно, ще й сьогодні на писанках Старосамбірського, Сколівського та Стрийського районів Львівської області можна зустріти солярну орнаментику у вигляді круга-сонечка, хрестоподібних зображень, “троячки”, “млинки”, “вітрячки”, кола з крапками тощо. Поширеними у селах цих районів також рослинні орнаменти”. Серед писанкарських технік трапляються воскові (за допомогою лійкоподібних та шпилькових (лемківських) писачків, техніка “накапуваня” воску, а також продряпування. Щодо кольорів, характерними є охристо-оранжеві, світло-коричневі, охристо-червонуваті, колір випаленої глини (теракоти). Барвники переважно одержують із відвару цибулиння (лушпини цибулі). Можуть траплятися писанки з чорним тлом. Зелені, сині барви з’явилися на бойківських писанках значно пізніше – з появою хімічних барвників. Палітра бойківських писанок – 2-3 барви. На відміну від витончених орнаментів гуцульських писанок, бойківські значно “простіші, лаконічніші, за колоритом стриманіші, скромніші… з дещо укрупненими елементами і мотивами”.
Підтвердженням висновків згаданих дослідників є опубліковані зображення писанок в альбомах Зенона Елиїва “Двадцять кіп писанок” , Віри Манько “Українська народна писанка” .
Таїнство народження писанки у чистоті сумління, у пості та молитві втілюється у сакральних орнаментах. Зрозуміти мову писанки нелегко, а от відчути її тепло, легкість, ніжність і мудрість може той, кому не байдужі відчуття і переживання, думки і бажання, втілені у цих барвистих перлинах. Світ існує доти, доки живе писанка. Хай світло Великоднього Сонця і промінці писанкової зірнички зігрівають вірою, надією, любов’ю.
Ірина КМЕТЬ
Використана література:
- Верхова М. Писанки Поділля. – Львів, 2013 – 192 с.
- Гургула І. Писанки східньої Галичини й Буковини в збірці Національного Музею у Львові // Матеріали до етнології й антропології. – Львів, 1929. – Т. 21 – 22. – Ч.1. – С. 131 – 152 .
- Елиїв З. Двадцять кіп писанок. – Рочестер, Нью-Йорк, 1994. – 31 с.
- Кордуба М. Писанки на Галицькій Волині // Матеріали українсько-руської етнольогії. – Львів, 1899. – Т. І. – С. 168 – 210.
- Кульжинський С. Описание коллекции народных писанок. – М., 1899.
- Манько В. Українська народна писанка. – Львів, 2005. – 41 с.
- Осадца Т. Дослідники українських писанок // Матеріали науково-практичної конференції “Писанки”.– символ України. – Київ, 1993. – С. 32 – 43.
- Скорик М. Бойківські писанки // Літопис Бойківщини. – 1934. – С. 20 – 28.
- Соломченко О. Писанки українських Карпат. – Ужгород, 2002. – 240 с.
- Сумцов Н. Писанки // Киевская Старина. – 1891. – Т. ХХХІІІ (май). – С. 181 – 209.
