У міжвоєнний період (1921–1932 рр.), на парафії у мальовничому селі Красів (Миколаївського р-ну), служив о.Мирон Крутяк (1886 р.н). Він був висвячений у 1912р., і разом з дружиною Климентиною (з дому Сенишин), прибув на службу у с. Верин.
Власне до Красова він потрапив на запрошення патрона місцевої церкви Давида Абрагамовича, засновника благодійного фонду «Гр.Католицьких церков ім. св. Ап. Петра».
22 березня 1926 р. у молодого подружжя народилась донька Надія. Від цього часу не минуло й два роки, як о.Мирон важко занедужав. На час його перебування у Львівському шпиталі (на операції) до Красова призначили тимчасового священника о.Березюка з сусідньої Поляни. 25 серпня 1929 р. Мирон Крутяк просив консисторію надати йому відпустку, бо за порадою лікарів мав виїхати на лікування у гори.
У 1932 р. о.Мирон з родиною, був скерований на парафію у с. Дроговиж, де донька Надія закінчила 6 класів державної народної школи. З 1938 по 1939 рр. навчалась у Стрийській жіночій гімназії.
З початком Другої світової війни в колах львівської «Молодої громади», що була об’єднанням колишніх старшин УГА, зародилась думка про те, щоб українців підняти на загальне протипольське повстання. Цей план особливо підтримував сотник Дмитро Паліїв. Проте митрополит А. Шептицький проінформував Провід ОУН про домовленості Німеччини та СРСР стосовно окупації західноукраїнських земель більшовиками після розгрому Польщі. В такому випадку ОУН відмовилась реалізовувати план «Молодої Громади», а лише бути в найбільшій готовності на випадок захисту українського населення перед польськими погромами.
10 вересня 1939 року на Миколаївщині відбулось невелике збройне повстання. З ініціативи членів ОУН Василя Демури з Демні та Дмитра Гаджери з Лівчиць, роззброєно польську поліцію та встановлено українську владу в селах Демня, Устя, Надітичі, Веринь, Крупсько, Розділ, Ілів, Стільсько й Березина. Всіх осіб віком від 18 до 35 років було мобілізовано. Польську охорону залізничного моста на Дністрі біля Розвадова зліквідовано й роззброєно кілька ватаг польських мародерів.
Однак, 14 вересня 1939 р., з Жидачева на згадані села вирушили 600 осіб польської поліції, щоб спацифікувати повстанців. Відповідно в українських селах було сформовано загони самооборони до яких вступило 500 слабоозброєних осіб. В боях, що тривали три дні загинуло 49 польсьських поліціянтів, але поляки познущавшись над селянами атакували й спалили вищезгадані села. Селян зачиняли по хатах і підпалювали, або скатованих виводили на кладовище, змушували копати для себе ями і стріляли.
У місті Миколаєві лікарі- українці Стасів і Лукач організували тимчасовий шпиталь, куди привозили жертв нападів – переважно жінок та дітей – попечених, поранених кулями.
16 вересня 1939 року польський поліційний відділ, налетів на с.Дроговиж. Отець Мирон і його син Степан, старший брат Надії, кинулися назустріч в надії стримати поляків, але нападники нікого не хотіли слухати, навіть свого офіцера, і розстрілювати всіх, кого вдалося затримати. До числа перших потрапили політв’язень Омелян Коваль з Розвадова і молодий студент Крутяк Степан.
На щастя, офіцерові того польського відділу спільно з місцевим управителем маєтку таки вдалося припинити подальші розстріли. Надія і її батьки дуже важко пережили смерть Степана. Згодом поліційні відділи через Стрий відступили на Мадярщину.
Коли прийшла радянська влада Надія стала ученицею середньої школи міста Миколаїв, але перервала навчання, через хворобу.
Після відступу більшовиків у 1941 році, Надія, за посередництвом старшої своєї товаришки Катрусі Максимович (псевдо «Тамара»), стала членом Юнацтва ОУН і з великим піднесенням марширувала разом з молоддю в національних строях під час урочистого проголошення Самостійної України в Миколаєві.
Незабаром їй доручили створити осередок Юнацтва в Дроговижі. Впоравшись із завданням вона згодом стала членом ОУН на псевдо “Фіялка”.
Одночасно вступила на навчання до Учительської Семінарії у Львові, але провчилась лише півтора року, оскільки до Галичини наближався фронт – заклад розпустили, видавши студентам лише короткі посвідчення.
Коли «Тамару» перевели в Стрийський район, за місцем навчання у Стрийській гімназії, Надію було підпорядковано провідниці з Миколаєва Зоні Доскочинській (псевдо «Оля» – загинула) Виконувала, переважно, обов’язки зв’язкової, мала багато зв’язків по району.
Коли у 1943 р. почали формуватись загони УПА, жіночій сітці випала велика відповідальність за збір та постачання продуктів і одягу, вибір місця постою, організацію вечері для сотні, котра проходила рейдом через село. Велике значення мав зв’язок, по якому проходили окремі люди, невеликі групи котрих треба було проводити у нічний час, вийти на зустріч, провести селом і передати зв’язковим сусіднього села. Ходили на завдання мов поміж дощ. Кожного разу можна було потрапити у руки ворога. Таким чином передавалась і підпільна «пошта», повідомлення письмові та усні. Зв’язкових навчали володіти малокаліберною зброєю (пістолетами)
Після другого приходу більшовиків 1944р. у Галичині розпочались масові арешти підпільників. Катруся Максимович, перша провідниця Надії, сказала “Мусимо трохи притихнути, може, та хвиля перейде” і дівчата вирішили поступати до університету. Надія, не маючи атестату, у 1945р поступила на підготовчі курси, після яких її автоматично зарахували на перший курс географічного факультету.
Мешкала на вулиці Підвальній 9. Навчаючись на 3 курсі університету, 28 червня 1947 року, була заарештована.Рівненським НКВС. Однокурсниця Надії, Галя Краєвська із Здолбунова, була заарештована у Рівному. Надія їй довіряла, ділилася забороненою літературою, яку знайшли при арешті Галі. Слідство відбувалося в Рівному. Після обшуку на Підвальній, у кімнаті Надії виявили багато літератури виданої ще перед війною. Світлин не виявили, бо були сховані під дровами біля пічки.
Слідство велось за ст. 54–а, 54–11. Перебіг слідства був важким, але у Рівному не змогли знайти достатньо доказів вини, оскільки підпільна праця велась на Миколаївщині. Слідчий їздив до Миколаєва, але там ніхто її не видав. Отже, після письмового протесту Надію Крутяк судили лише за статтею 54, 10 – агітація проти радянської влади.
По етапу, через Львівську пересилку, Надію відправили у В’ятлаг Кіровської обл., де налічувалось 15 лагерних пунктів. Працювали на видобутку торфу. Зимою було особливо важко, оскільки земля замерзала і доводилось кайлом пробивати до 40 см. мерзлої землі . Норма на двох – яма 4х2 м. Харчування було жахливе і залежало від продуктивності праці. В разі невиконання норми врізалась пайка хлібу – 600 – 700 гр. В кашу додавали наперсток олії, інколи – відварене м’ясо дичини. В баланді плавали голови оселедців.
У 1949 р. помирає батько, а в 1951 році – мати. «Це були страшні удари долі. Мені не хотілось жити …»
Звільнилась Надія у 1952 р. Добилась пересуду з 10 років на 5.
Відбувши термін Надія не знала куди їй податися, але її тіточна сестра, яка була “навічно” вивезена з родиною в Красноярський край, запросила приїхати до них, бо там була можливість дещо заробити. Отже, Надія вирушила у Красноярський край, Ширинский р-н., поселення Туім (Хакасія), де працювала до 1955року.
Влаштувалась працювати на шахту, де добували «таку руду». Говорили, що її застосовували при виготовленні ядерної зброї.
Після смерті Сталіна на силу вирвалась з Красноярського краю та повернулась в Україну.
Тоді були важкі часи. Багато людей повертались до рідного краю, не маючи ні близьких ні даху над головою. Надію реабілітували та зняли судимість. Прописалась у відділку міліції на вул. Київській у Львові.
Пізніше вступила на курси медсестер, згодом їх закінчила та стала працювати в дитячих яслах. Закінчивши курси підвищення кваліфікації стала працювати в клініці медінституту, в неврології (1956-1967). Згодом перевелася в поліклініку на Левандівці, де працювала до пенсії, на яку вийшла у 1981 році.
У 1958 р. одружилась з колишнім довголітнім політв’язнем Володимиром Рудником. Перший термін він відбував ще за Польщі у Березі Картузькій. Мешкали у квартирі по вул. Тургенєва. Чоловік став працювати будівельником на Схнилові. У 1960р. народився син Роман. У 1984 році стала вдовою.
Незважаючи на важке життя, Надія Крутяк-Рудник залишалася життєрадісною, доброзичливою і співчутливою до людей. У її серці ніколи не згасало почуття любові до рідного краю, неголосний, але щирий патріотизм.
З початком Українського Відродження вона долучилась до громадської праці, була членом Спілки політв’язнів України, “Рідної Школи”, Червоного Хреста та Ліги Українських Жінок. Брала участь у роботі “Просвіти” на Левандівці. Особливо натхненною була її участь у вокальному ансамблі “Відгомін”. У хорі натхненних голосів “Відгоміну” завжди, і майже до останніх днів життя, звучав чистий голос Надії Крутяк-Рудник, яка відійшла у вічність 28 квітня 2014 року.
Андрій КНИШ
Використана література:
- «Згасла українська свічечка» Лідія Купчик – інтернет ресурс «Український погляд».
- Спогади Надії Крутяк – Рудник – записані Андрій Книш
- Світлини з домашнього альбому Надії Крутяк–Рудник.
- Петро Мірчук «Нарис історії Організації Українських Націоналістів»
