13 лютого 2022 року Львівській національній галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького виповнюється 115 років. Один із найстаріших музеїв України на протязі цих років декілька разів змінював свою назву, але незмінним залишалось його основне призначення: зберігати, пропагувати і навчати.
Досліджуючи в час своєї праці в галереї тему її історії, мала можливість, так само, як і інші працівники музею, співпрацювати з видавництвом “Центр Європи”. Видавець Сергій Фрухт (1950 – 2016) , який сам був колишнім працівником галереї, і який завжди вмів знайти талановитих авторів : науковців, мистецтвознавців, істориків, – охоче друкував і наші наукові розвідки, присвячені історії галереї, виставкам, колекції, та окремим особистостям.
Згадуючи з теплотою і вдячністю Сергія Фрухта, його поради і допомогу, людину натхненну, творчу, переповнену ідеями, новими проєктами та задумами, стовідсотково віддану своїй справі, – думаю, що він та діяльність цього унікального видавництва, заслуговують на окрему публікацію (У 2017 р. був виданий спец. випуск “Галицької Брами” – “Пам’яті видавця”). У періодичному часописі – незалежній газеті “Галицька Брама” друкувались високого рівня тексти, присвячені історії, мистецтву, краєзнавству , які були оперті на документальні, архівні джерела, наукову літературу і стосувались, в першу чергу, Львова та Галичини. Виходили і тематичні номери “Галицької Брами”, серед яких був і випуск, присвячений 90- літньому ювілею Львівської картинної галереї ( таку назву тоді мав музей) – число за лютий 1997 р, № 2(26), у якому було опубліковане це дослідження, написане у формі есею. ( Пропонований текст відредаговано і доповнено).
Галерея
Епізод перший
Народження
Коли у присмерку згасаючого лютневого дня дивна екіпа з багатьох напакованих саней перетнула кордон, залишаючи позаду станцію в Липовці, Вінницю, зачудованих і замерзлих прикордонників (зима 1907 – го була ох яка люта) – і рушила в напрямку Львова, – люди, які супроводжували експедицію, нарешті змогли з полегкістю відітхнути і, напевно, перехреститись – вдалося!
Це одна з картин, які уявляються, коли намагаюсь факт за фактом відтворити історію створення у Львові картинної галереї. Намагаюсь, користуючись принципом побудови, який, ніби на підтвердждення власних думок, знаходжу у історикині Н. Яковенко. Тобто, оперуючи тим, що відомо, вимальовую своє бачення подій 90- літньої давності, чітко усвідомлюючи, що ніхто достеменно не може знати як же було насправді.
Очевидними є лише дві речі : по-перше, галерея постала не випадково, не за збігом обставин, а створення її було спричинене низкою запланованих дій. По – друге, народження цього музею відбулось у чисто львівському стилі – без скандалу, пліток та інтриг не обійшлось. Критиками закидалось, що не дотримано певної методи і програми, не тими людьми робилось, що так галерея не закладається, бо так було б добре 100 літ тому, а не тепер і т. п.
Отож, спробуємо уявити собі наше місто на самому початку ХХ ст. Місто чудової архітектури, старих традицій і культури – і лишень з одним державним музеєм – Художньо- Промисловим, який відкрився у 1874 році. Звичайно, були багаті приватні збірки, не кажучи вже про те, що добрим смаком вважалось мати пристойні образи і в будинках звичайних міщан. Придбати мистецький твір не складало труду – переповнені антикварні крамнички могли задовільнити найвибагливішого покупця. Крім того, багато відомих нині художників вчились або працювали у Львові. Ще у 1837 р. львів’яни тішились першою художньою виставкою, складеною на основі зібрань місцевих колекціонерів. Під час Загально – Крайової виставки, яка проходила з червня по жовтень 1894 р у Львові, можна було ознайомитись з ретроспективним показом малярства Галичини.
Можливо, в шеренгу подій, які передували створенню Міської картинної галереї, першим кроком стала передача у 1874 році майором Кюнлем в дар місту своєї колекції . Не маючи для цього відповідного приміщення, 130 картин і 1660 гравюр Рада міста передає закладові Оссолінських.
У 1902 році Владислав Дулемба зробив внесок 5000 корон, які були включені у нову позицію бюджету міста: “ На закупівлю творів мистецтва”. У 1903 р. нагодилась перша оказія і магістрат купує полотно Вільгельма Леопольського “Смерть Ацерни”. В цей же час були закуплені “Полонія” Я. Стики та “Шлюби Яна Казиміра” Я. Матейки. У 1904 році на ювілейній виставці “Товариства прихильників мистецтв” у Кракові придбали три образи, серед яких робота “Обивателі” Е. Окуня. У 1905 році львівський міщанин Шимон Міхал Топфер подарував місту 59 картин і шкіців. Через брак приміщень ці та інші твори прикрашали стіни канцелярії Президента міста, кабінети та коридори Ратуші, зал, де засідала Рада Львова. Окрім цього, декілька порожніх кімнат міського архіву були вщент заповнені полотнами старих та нових майстрів.
В цей час Львів охоплює справжній музейний шал. Створений спочатку як приватна фундація Галицького Митрополита Андрея Шептицького, у 1905 р. відкривається Церковний музей, який у 1908 р. змінив назву на Національний. У нове , спеціально побудоване приміщення (Гетьманська, 20 – тепер пр. Свободи, 20) переїжджає у 1904р. Художньо- Промисловий музей. Готується до відкриття Музей ім. короля Яна ІІІ у закупленій для нього Королівській камениці на пл. Ринок. Під впливом цих обставин все більш ясною ставала необхідність згрупувати і розмістити твори, що порошились в Архіві, у Ратуші, на стінах різних бюр, а також новонабуті роботи польських художників: А. Гротгера, С. Виспянського, Я. Мальчевського, Ф. Вигживальського та ін.
Цією справою зайнялось декілька людей. Один з них, Тадеуш Рутовський – довголітній віце-президент, а потім Президент Львова. Попри свою політичну кар’єру, був відомий як людина добре обізнана в мистецтві і високоосвічена у цій галузі. Другим був Олександр Чоловський – доктор філософії, директор міського архіву, автор багатьох історичних розвідок. Це, власне , він рік за роком збирав старі образи, різного роду пам’ятки минулого, складаючи їх в одному із залів архіву. О. Чоловський у 1891 році висловив думку про створення історичного музею і за його ініціативою для цієї мети пізніше було закуплено Чорну кам’яницю. В час першої світової війни др. Чоловський звернув увагу на збірки відомого мецената науки і мистецтва Болєслава Ожеховича в Кальникові і допоміг перевезти їх до Львова, тим самим врятувавши від розграбування. З вдячності Б.Ожехович подарував місту свою колекцію, яка потім увійшла під назвою “Збірка Болєслава Ожеховича” до новоствореної Міської галереї.
Отже, як бачимо, підстава для створення такого музею як картинна галерея – є, люди, які мріють про це – також є, крім того існують всі можливості для закупівель. Адже, у зв’язку з подіями 1905 – 1907 рр у Російській імперії, через Львів перевозились сотні мистецьких речей, які антиквари викуповували на Поділлі та на Волині. Часто ті твори перепродувались закордонним купцям і потім осідали в приватних збірках Відня, Берліну, а також у колекціях новоспечених американських багатіїв. Чоловському потрапляє до рук гарно виданий каталог, правда, без титулу, куди входять сотні найменувань першорядних речей. Один з перекупщиків п. Дорнгельм підігріває ситуацію: так, мовляв, є велика збірка, цілий маєток, і це все можна придбати, але зараз – бо власник розіслав каталоги і, як мине зима, то поприїжджають купці з Німеччини та Франції – тоді буде запізно.
У Промисловому музеї відбулась майже “військова рада”, де вирішили: якщо каталог і п. Дорнгельм говорять правду, то негайно треба братись до справи. Ось з цього моменту починається історія придбання збірки на Україні, історія з елементами авантюри, детективу, яка не сходила зі шпальт тогочасних часописів майже цілий рік.
Що ж це була за колекція і де знаходилась? На Вінничині, в Липовецькому повіті у с. Сітківці довгі роки збирав твори мистецтва Ян Якович – співвласник і керівник двох цукроварень. ( Пригадаймо собі відомих меценатів та колекціонерів Ханенків та Терещенків, які також були промисловцями, власниками цукрових заводів). Більша частина колекції Яковича походила зі збірок, що належали королю Станіславу Августу, а також багатим шляхетським родам: гр. Потоцьким в Тульчині, Сітківцях, гр. Пшездєцьким з Чорного Острова, родині Дембовських. Згідно каталогу збірка нараховувала біля 400 картин, серед яких полотна Рафаєля, Рембрандта, Рубенса, Ван Дейка, Веронезе, Тінторенто та ін., а також велику колекцію акварелей, рисунків, меблів, гобеленів, порцеляни. Я. Якович був наляканий селянськими розрухами 1905 – 1807 рр.: “ Як кудись їду – завжди здригаюсь при думці, що це все може спалахнути від одного сірника” – писав він у листі.
Першим у Сітківці виїхав один із членів комісії, п. В. Стронер – кустош Художньо – Промислового музею . Він одразу вислав депешу про те, що, дійсно, колекція величезна – 19 переповнених кімнат. Решта членів комісії – Т. Рутовський, О. Чоловський, проф. С. Рейхан, консультант з юридичних питань О. Лісевич – виїхали до Сітківців п’ятого лютого і були там до восьмого. Напротязі цих трьох днів , і вдень і вночі оглядали і досліджували кожен предмет, кожне полотно і ніяк не могли узгодити ціну. Сходились на одному – прогаяти цю збірку не можна, потрібно купувати її в цілості. Виснажливі торги ні до чого б не привели, якби не нагодився п. Дорнгельм, який за умовлену квоту схилив Яковича до поступки – зійшлись на ціні 200000 корон. Отже В. Стронер залишився пакувати , а решта поїхали до Львова вирішувати фінансові питання. На підставі звіту Т. Рутовського та рішення архівної комісії, яка засідала 12 лютого, урядовці Магістрату, котрі радились у Ратуші, на наступний день о 7 год пополудню прийняли рішення “ закупити для міста в цілості приватну збірку, яка налічує 1300 номерів, а включає в себе 2000 предметів, серед яких 380 творів старих майстрів, 52 мініатюри, 80 акварелей та гуашів в чудових рамах; також такі твори мистецтва як меблі, порцеляна, бронзи, годинники, тканини, зброя, археологія, скульптура та ін. Призначити на ці цілі 225000 корон”. Так записано в Протоколі засідання Ради міста № 53 від 13 лютого 1907 р. Цей день вважається днем заснування Львівської міської галереї.
В той час, коли відбувалось засідання в Магістраті, у Сітківцях вирішували іншу проблему – як перевезти таку кількість речей через кордон. Адже існував царський указ про заборону вивозу творів мистецтва за межі Російської імперії.
І ось тепер повернемось до перших рядків про той морозний лютневий вечір – якось таки вдалось благополучно перевезти 106 пачок до Львова. Потім були гарячкові перерахунки і перевірки, як завжди чогось бракувало, власне, бракувало пачки із Рафаелем та Брейгелем. Виявилось, що їх в поспіху лишили, і за кілька днів ці роботи привезла дочка Яковича.
Незабаром вирішено було влаштувати виставку “ Вистава закупу на Україні”, був виданий каталог “Przewodnik tymczasowy”, а сама виставка відкрилась у залах Художньо – Промислового музею. Суспільна думка про набуток на Україні різко розділилась: більшість , і в польській і в українській пресі – ганили і саму колекцію і її власника, а також те, як вона була придбана і за скільки; дісталось також і тим, хто займався закупівлею. Висувались припущення , що більша частина колекції – фальсифікати, що “Мадонна”, яку приписували Рафаелю – належить пензлю зовсім іншого художника і т. і.
З цього часу і починається життя Міської галереї, яка ще деякий час поневірялась по чужих приміщеннях. Робились старання і велись розмови про те, що потрібно побудувати для неї Палац Мистецтв. Був навіть розроблений його проєкт авторства президента Політехнічного товариства Вінцента Равського та міського архітектора Антонія Лужецького, який так і залишився нереалізованим.
У 1912 р. після смерті відомого письменника та історика професора Владислава Лозинського, його прекрасна збірка, що знаходилась у власному будинку (вул. Оссолінських, 3 – тепер вул. Стефаника, 3) згідно із заповітом перейшла у власність міста. Спадкоємець В. Лозинського – Валерій Лозинський через деякий час продає магістрату і будинок, в результаті чого Міська галерея отримує своє теперішнє приміщення.
… То були справи давно минулих днів. Інші епізоди та важливі події у долях скарбів картинної галереї та людей, пов’язаних з нею, були ще попереду.
Наталя ФІЛЕВИЧ
