“Парк Костюшка, який з весни до осені переповнений людьми, дітьми та няньками, не має жодного туалету. До минулого року існувала одна така вбиральня, але і ту було ліквідовано. Через це довший час перебувати у парку неможливо. Однак, якщо хтось вже вийшов на прогулянку, то прагне якнайдовше насолоджуватись таким гарним парком.
Просимо від імені батьків, дітей і нянек цілої околиці вплинути на міську владу, і то якнайшвидше через наближення літа.
Такі речі, які часом можна бачити в нашому парку через відсутність туалету, можна спостерігати хіба що на селі.
Справа є пильною з огляду на здоров’я і моральність”.
Процитований лист датується 1937 p., але він точнісінько так само міг бути написаним і у наш час, і 100 років тому. Ситуація навколо громадських туалетів завжди викликала і викликає занепокоєння мешканців міста, а розв’язання цієї проблеми завдає неабияких клопотів міській владі.
Так було в усі часи. В середньовічному місті, через відсутність подібних споруд громадського користування, людські та тваринні фекалії разом з відходами іншого походження забруднювали завулки та проходи, створюючи сприятливий грунт для поширення епідемій. Їх видалення завжди було проблемою для міських влад, а скупчення людей під час облог та військових дій суттєво її поглиблювали. Так, наприклад, купи гною, які залишили по собі учасники т. зв. “кокошої війни” у 1537 p., довго згадуються у міських актах. Заможні люди змушені були “возити за собою… навіть стульчаки, такі, що складені при потребі і зачинені на засуви виглядали як велика книга”. Але і з таких “уриналів” фекалії часто-густо потрапляли не до вигрібних ям, а просто на вулиці, забруднюючи канали і ринштоки, внаслідок чого “місто у великому гнойовому смороді лежить… і вільних доріг для проїзду немає”.
Зміни на краще починаються тільки у новітні часи. Наприкінці XVIII – початку XIX ст. Львів виходить за межу старих фортифікацій. На місці валів закладаються “променади”: спочатку зі східного боку – Гетьманські Вали, потім, у 1826 р. – Губернаторські. Одночасно закладаються перші громадські парки: наприкінці XVIII ст. міською власністю стає Єзуїтський сад, в 1823 р. закладено парк при Стрільниці, в 1837 р. упорядковано нижню частину Високого Замку. Ці місця охоче відвідує публіка, для якої споруджуються ресторани, кав’ярні, кіоски тощо. При таких, як ми зараз їх називаємо, закладах громадського харчування будуються туалети – попередники сучасних громадських вбиралень. Це ж стосується і надзвичайно популярних у той час ресторанів і пивних із садами, які були розсіяні по всій території Львова.
Системи туалетів були найпримітивнішими, такі й досі є у селах і на дачних ділянках: дерев’яні будки, зазвичай далекі від елементарних вимог гігієни, часто без мурованої вигрібної ями, що є причиною забруднення ґрунту і води у криницях. З отриманням Львовом самоврядування у 1870 р. починається новий етап розвитку міста, проводяться заходи з покращення його санітарно-гігієнічного стану, зокрема створюються громадські туалети в парках і скверах міста. У 1889 р. міською будівельною управою було розроблено 8 типових проектів громадських вбиралень для Львова, згідно з якими починають споруджувати туалети у громадських місцях. Так, у 1893 р. на Високому Замку і в міському парку біля будинку садівника за проектом Яна Кжижановського, були збудовані дерев’яні споруди на цегляних фундаментах, з мурованими вигрібними ямами. Туалети на території Крайової виставки 1894 р. були під’єднані до спеціально спорудженої каналізації.
Введення у дію міського водогону (1901 р.) та створення сучасної каналізації надало можливість використовувати у громадських туалетах ватерклозети. Одночасно в спорудах вбиралень починають поряд з деревом застосовувати металеву бляху та цеглу. При цьому поза увагою не залишаються ані зовнішній вигляд та внутрішнє розпланування, ані розширення їх мережі, в тому числі у скверах і парках міста. Навіть павільйони трамвайних зупинок передбачалося обладнати громадськими вбиральнями.
Це був час інтенсивного розвитку міського господарства, що перервався з початком І Світової війни. Однак саме у воєнний час, несприятливий для комунального будівництва, споруджуються перші у Львові підземні туалети. Це було вимушеним заходом, адже мережа громадських вбиралень не була розрахована на такий інтенсивний людський потік, що переходив Львовом. У1916-1917 pp. споруджуються громадські туалети у підвалах Ратуші, скверах на Гетьманських Валах і Стрілецькій площі. У проектуванні двох останніх брав участь професор Політехніки Ян Богуцький, один з визначних представників львівської школи залізобетонних конструкцій, автор фундаментів Оперного театру. Ці громадські туалети після відповідного переобладнання функціонують і зараз.
Після війни у Галичині продовжується розбудова комунального господарства міста. Збільшується і кількість громадських вбиралень. Далі споруджуються громадські підземні туалети. Один з них збудовано в 1927 р. у сквері в кінці сучасної вулиці князя Романа.
У магістраті продовжується розробка нових типових проектів надземних вбиралень. Поряд з мурованими проектувалися споруди з листового заліза – від простих, восьмикутних в плані ротонд, під низьким наметовим дахом до павільйонів з гофрованого оцинкованого заліза, які ні в чому не поступаються сучасним подібного роду об’єктам. Відзначимо, що як ці, так і попередні розробки були витримані у стилях відповідної епохи. їх перегляд дає панораму архітектурних стилів більш як за 50 років – від історизму до арт деко і функціоналізму.
За окремими проектами збудовано кілька туалетів різних типів на міських цвинтарях: від дерев’яної будки на Замарстинівському до мурованого будинку на Янівському. Та найбільш практичними виявилися підземні туалети. Такі були споруджені у парку Костюшка (1938 р.) і на території Східних Торгів (1939 p.).
Однак розгалуженої мережі громадських вбиралень до 1939 р. так і не було створено. В деяких віддалених від центру парках (наприклад Залізні Води) туалети так і не були збудовані. Через відсутність громадської вбиральні на Губернаторських Валах в Пороховій вежі, що перебувала у стані перманентного ремонту, внутрішній простір був завалений купами людських екскрементів.
Як свідчить процитований на початку статті лист, після розбирання старого громадського туалету новий одразу ж не будувався. І хоча усі громадські вбиральні в австрійські та польські часи були платними, їх розбудова тягнулася роками через брак коштів у міській скарбниці. Виняток становить міський туалет у Стрийському парку, через те, що місто, яке провадило будову, було одним з основних акціонерів Східних Торгів, і, відповідно, було зацікавлене у його якнайшвидшому спорудженні. А туалет на сучасній площі Коліївщини, хоч і був запроектований ще у1931р.,так і не був збудований.
Відсутність концепції розміщення громадських туалетів характеризує і комунальне будівництво радянських часів.
Вбиральні споруджувалися переважно у новостворених парках: ім. Б. Хмельницького, у Шевченківському гаю, біля стадіону “Дружба”, тощо; а в тих парках і скверах, де були туалети, обмежувалися їх поверхневим ремонтом. Деколи громадські туалети в парках навіть ліквідовували, а нові не будували (наприклад у парку культури під час будівництва музею ПрикВО).
Планове господарство заперечувало само себе, ігноруючи постійне суттєве зростання населення та наплив туристів.
Результати цього ми відчуваємо і досі. Однак крім об’єктивних причин, як-от: скрутна економічна ситуація у державі, критичний стан міського комунального господарства через прорахунки попередніх десятиліть на сьогоднішню ситуацію з громадськими вбиральнями у парках та скверах Львова впливають і такі фактори, як байдужість чиновників та низька культура значної частини населення. Як наслідок, паркові туалети перебувають, м’яко кажучи, в антисанітарному стані або ж взагалі не функціонують, нові вбиральні не споруджуються, а парки перетворюються у звалище людських екскрементів. Про якусь концепцію розміщення громадських туалетів не йдеться і донині, а переведення усієї справи на комерційну основу (платні вбиральні) відразу приречене на провал через аварійний стан парків і відсутність відповідної інфраструктури (в тому числі й тих самих туалетів) для відвідувачів. В цьому замкненому колі, схоже, можуть зникнути і самі парки, і громадські вбиральні в них.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.,
