Можна тільки уявити, яке враження справляла гора Вроновських (або Шембека), чиї схили домінують над середньою частиною вулиці Коперника, кілька століть тому. Могутнє узгір’я височіло над болотистою рівниною, а біля її стін проходила польова дорога, звана Сокільницьким шляхом, якій судилося стати нинішньою вулицею.
З глибокого яру на місці сучасної вулиці Ф. Колесси витікав струмок, що своїми водами утворював став на місці теперішнього скверу перед бібліотекою ім. Стефаника. Розмаїті легенди і перекази овіювали гору, а коріння їх сягало передхристиянських часів: правдивість їх підтверджували “величезні кам’яні плити, укладені одна до одної не хаотично, а людськими руками на вершині гори, численні знахідки перепалених людських кісток, урн і бронзових декорацій”. Як подібні перекази, так і кам’янистий ґрунт сприяли тому, що гора довгий час залишалася незаселеною.
Але забобони не перешкоджали перебувати узгір’ю у приватному володінні. На початку XV ст. господарями цих теренів була родина Гольдбергів, засновників Кульпаркова (Goldberghof), пізніше володів ними Ганс Вайс, від якого вони перейшли до Мацея Мікулки. Його спадкоємці, дочка Єфросинія Пелка і син Ян, біля 1535 р. продали свої володіння місту.
В часи, коли узгір’я і навколишні терени належали місту, біля Сокільницького шляху виникають поселення, найбільшим з яких була вулиця гарбарів, інакше звана Кровищем (platea cerdonum abias Krwisko); цю назву пов’язували з трагічними подіями однієї з численних облог Львова. Пізніше, у XVII столітті під узгір’ям з’являються монастирі: на заході – костел і шпиталь Св. Лазаря, на сході – кляштор кармеліток, на півночі – домініканок.
Сама гора забудовується дворами львівського патриціату. Саме тут був двір поета і історика Бартоломея Зіморовича, “на самому трьох гір чубку”, за його словами. Двір інших патриціїв, Шембеків, надав назву горі.
Інша назва – “Турецькі шанці”, пов’язана з облогою Львова у 1672 році. Тоді тут були встановлені гармати, з яких турки і їх союзники – козаки Дорошенка, молдавани, трансильванці обстрілювали місто; табір молдаван був біля костела Св. Лазаря. Після зняття облоги “найбідніші разом з жебраками, що усюди волочаться, впали на сам табір неприятеля і полишені хати і ятки грабували.
Гробарі, що мали стерегти окопища турецькі, з їх перегнилих трупів простирадла і обдерту білизну собі забирали… все було порубане і розвалене, святині Господні на кінські стайні і шопи для верблюдів і ослів замінені, з кляшторів чоловічих і жіночих сосуд усіх нечистот пороблено, самі вівтарі повалені, лавки напівзгорілі, тіла правовірних з трумен викинуті і псам на поживу залишені, фігури святих різними способами, що не описати, зганьблені і поругані, приватні доми частиною з землею зрівняні, частиною спалені” (Ю. Б. Зіморович).
Та швидко все знову стає до ладу. Околиця відбудовується. На місці дерев’яного костела кармеліток у 1677 році виростає кам’яний; 1723 року закінчується будівництво костелу домініканок; на місці міщанських домів виростають кам’яні двори шляхти. Серед останніх був і збудований у 1767 р. палацик новогрудської чесникової Маріанни Вільчинської, що знаходився на місці теперішнього будинку №11 по вул. Колесси. Від неї палац перейшов до Ігнація Чосновського, а у 1791 р. той продав його, як і навколишні землі, Станіславу з Воронова, Вроновському.
На той час вже були скасовані кляштори домініканок і кармеліток. В приміщенні останнього було влаштовано латинську духовну семінарію, а у прилягаючих забудовах – диліжансну пошту. Сад колишнього домініканського кляштору мав бути перетворений у ботанічний, а честь переробки випала професору університету Шівереку (Schiverek). Той взявся за справу настільки енергійно, що за три роки (1783-1786 pp.) не зробив … нічого, а усі роботи (що так і не розпочалися) припинив наказ цісаря Йосифа II про передачу колишнього кляштора на греко-католицьку семінарію.
Цікаво, що справа влаштування ботанічного саду львівського університету знов стала актуальною у 1837 p., а для його влаштування пропонувався сад Оссолінеуму, що містився власне напроти так і не зреалізованого Шівереком саду екс-домініканок.
Якщо з одного боку гори Шембека (вона ж – Турецькі Шанці) владарювала теологія, то на іншому боці, у маєтку Станіслава Вроновського, була правдива садиба муз. Вроновський, радник львівського forum nobilium (шляхетського суду) був пристрасним меценатом, колекціонером, бібліофілом (його бібліотека налічувала 30 000 томів). Поза тим він виявився запальним театралом, і коли у Львові існував тільки німецький театр, безкоштовно надав свій палац для аматорських вистав польського театру (відбулися у 1804–1807 pp.). Серед аматорів, що організовували ці спектаклі, виділялися Клюгер, вчитель початкової школи, Домінік Якубович і Щенсни Стажевський. Для останнього участь у цих виставах вирішила усю його подальшу долю: він став професійним актором. Не забув про театр і Якубович, а через те, що його посада судді була перепоною для участі у публічних виставах, він присвятив свій вільний час перекладам п’єс. Про долю ж Клюгера, якого перевели зі Львова на провінцію, нічого достеменно не відомо.
Радник Вроновський помер 3 грудня 1839 p., у віці 105 років. “Львів втратив у ньому одного зі своїх патріархів, ніби живу хроніку подій останнього століття, чоловіка освіченого і любителя наук і красних мистецтв, докази чому дав, нагромадивши за ціле життя велику збірку книжок і картин, мінералів, монет і тому подібних предметів, значну частину котрих ще за життя переказав громадським закладам”, – писала у його некролозі “Gazeta Lwowska”. Маєток по раднику успадкувала дочка, Юзефа, графиня Гумецька, і з її ім’ям пов’язана дальша доля узгір’я.
На той час вже не існувало диліжансної пошти біля стін гори Вроновських, бо колишній кляштор кармеліток, а швидше його руїни викупив граф М. Оссолінський для перебудови на науковий заклад свого імені. В колишній стайні “цісарсько-королівської поштової експедиції” було розміщено друкарню цього закладу, а після того, як її закрила у 1834 р. поліція за друкування забороненої літератури, будинок наймала до 1857 р. православна громада, що влаштувала у ньому каплицю. В 1839 р. було зруйновано будинок самої пошти, що виходив фасадом на вулицю Широку і кілька років правив за шинок. Тоді ж було розширено і упорядковано саму вулицю. Схили гори Вроновських, з “рондлем” (залишками турецьких шанців) на вершині були одним з улюблених місць прогулянок львів’ян, а окрасою гори був величезний старий каштан, що ріс на горі, і виставлений під ним різьблений у камені торс чоловіка, який знайшли під час земляних робіт на схилах узгір’я. В останньому дослідники вбачали ідола з поганських часів.
Та недовго судилося горі Вроновських бути місцем відпочинку для львів’ян. Військові оцінили стратегічне положення узгір’я, і довгі роки чинили тиск на власницю, графиню Гумецьку з метою примусити її до продажу свого маєтку.
Був навіть внесений судовий депозит, який пізніше зник без сліду, і графиня довгі роки складала прохання до трону про відшкодування за зайняті військом землі. На тих теренах від 1850 до 1856 рр. велося будівництво цитаделі, червоні будинки якої витіснили з ужитку давні назви: гора Шембека, гора Вроновських, Турецькі Шанці, що зустрічаються тепер тільки в краєзнавчій літературі.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.
