Гелєна Ольшевска-Пазижина. Мій Львівський мікрокосмос

Дім і школа

Я мешкала у Львові на вул. Академічній 11, у кам’яниці знаного окуліста, професора Емануеля Махека, до якого з’їжджалися пацієнти не тільки з цілої Польщі, але й з Відня і цілої Австрії. Професор і його дружина займали цілий другий поверх – 12 кімнат з чудовим, затіненим диким виноградом балконом. Там була і невелика приватна клініка професора, де инколи після операції на катаракті (у чому пан професор був великим фахівцем) лежали знамениті пацієнти.

На першому поверсі, праворуч мешкав професор конституційного права університету ім. Яна Казімєжа, доктор Станіслав граф Стажиньскі – дуже шанований чоловік у поважному віці, що їздив тільки дорожкою (яку по львівськи називали фіакром). З неї не важко вилізти, тільки робити це треба задкуючи, що завжди дуже смішило мене і мого брата. З иншого боку, ліворуч, мешкала родина лікарів: доктор Макс Йонас, хірург, і його дружина, чудовий фахівець з жіночих хвороб Селестина Геллер-Йонас з двома доньками – Мишкою і Інкою. За цікавим збігом обставин з пані Мишкою Йонас-Штакєльскою через роки, уже будучи у зрілому віці, ми знову сусідили у Варшаві, де мешкали не у тій самій кам’яниці, а навпроти одна одної і часто згадували нашу молодість.

На третьому поверсі мій батько, доктор Вітольд Ліс-Ольшевскі мав адвокатську канцелярію, поєднану з нашим помешканням, де проживали мої батьки, мій брат Вітольд і я. З иншого боку сходової клітки під назвою фірми «Амалія Штайн» містилася елегантна кравецька майстерня жіночих суконь пані Ґодлєвіч. Дуже гарне фото того будинку опинилося в альбомі, виданому Колом львів’ян у 1986 році у Лондоні. Усі фронтонні вікна нашого помешкання були на першому плані. На другому плані видно також нашого найближчого сусіда – Міське касино. Натомість вид з наших вікон на парний бік вулиці Академічної, що і буде предметом мого опису, відображений на світлинах міжвоєнного видання під редакцією Б. Януша «Львів давній і теперішній» (Львів, 1928, с. 81).

У кам’яниці було ще кілька помешкань у флігелях, в одному з яких на партері мешкала відома історіографка Львова, доктор Луція Харевічова. У час ІІ Світової війни вона стала жертвою Освєнціма. Ми не раз зустрічалися з нею у брамі або на сходовій клітці. Ми були знайомі ще відтоді, коли панна Луція Стшелєцка викладала історію і латину у першому класі моєї гімназії – школі пані Зоф’ї Стшалковскої. Маленька, але дуже енергійна, з чудовим ораторським талантом, вона своїм зовнішнім виглядом мало відрізнялася від нас. На жаль, вона учила нас дуже коротко.

Мій родинний дім на вул. Академічній був нашим першим помешканням з електричним освітленням. Там висіли гарні, майолікові гасові лампи, перероблені під нове джерело світла. Електричні дроти протягали тоді ще назовні, по стінах і стелях, бо тільки так власники раніше збудованої кам’яниці могли її осучаснити.

Домашню, неповторну з огляду на її сердечність і патріотизм атмосферу творили батьки. Пам’ятаю, що вони були знайомі з двома повстанцями 1863 року, двома братами – Леоном і Каролем Братковскіми. Обидва були клієнтами мого татуся. Леон, сивенький як голуб, уже не виходив зі свого дому за вул. Глувною (тепер вул. С. Величка. – Прим. ред.), на розі вул. Личаківської. Молодший, Кароль, власник гарної маленької водолікарні у Брюховичах, спаленої українцями у 1918 році, часто бував у нас. Він завжди ходив у чамарі (верхній чоловічий одяг. – Прим. ред.). Батько не раз з радістю запрошував дідуся на обід, а дітиська, затамувавши подих, слухали його барвисті оповідки – живу лекцію з історії. Вони були останніми могіканами повстання 1863 р. Небагато їх залишилося. У дні народно-національних свят –3 Травня і 11 Листопада, вони у своїх мундурах і рогатівках приймали парад на пл. Маріацькій, під пам’ятником Міцкевічу. З року на рік їх ставало усе менше, щоб врешті не стати зовсім. Пан Братковскі після смерті своєї дружини подарував на пам’ять моїй мамі власноруч зроблений, оздоблений інкрустацією столик. Мама віддала його мені, і упродовж усіх шкільних років я робила за ним уроки. Згодом він служив мені аж до закінчення університету.

У нас часто бували гості – рідня і знайомі. Сердечними приятелями моїх батьків була родина генерала Мєчислава Лінде. Він був нашим сусідом у попередньому помешканні на вул. Зеленій, 51. Наша близькість тривала аж до трагедії усіх Лінде у час ІІ Світової війни.

Мій брат приятелював із старшим від себе Юреком Бітшаном, з яким познайомився у школі ім. Генрика Йордана, де директорував Мєчислав Кістрина. У нашому маєтку поблизу Великих Голосок Юрек провів з нами якось свої вакації. Обидва хлопці влаштовували тоді веселі забави. Вони їздили верхи без сідла і вибиралися до лісу, звідки приносили різні види рослин і маленькі живі створіння. Юрек мав їх цілі колекції. Часи і околиці були тоді дуже безпечними і їм нічого не загрожувало. Вони разом читали книжки, набували різного досвіду. Юрек мав живу уяву, його цікавив цілий усесвіт, він не мав почуття страху. Сфера його зацікавлень значно перевищувала його вік і зацікавлення його ровесників. Довгі години вони могли сидіти на деревах у саду, поїдаючи їхні плоди і спостерігаючи за життям природи. Ці спостереження знадобилися Юреку пізніше, у його маленькій лабораторії, яку йому облаштував вітчим, доктор медицини Роман Загорскі. Перед тим молодим львівським орлям було блискуче життя, яке він так рано віддав за свободу Львова у 1918 році.

Однак, повернімося до опису моєї кам’яниці, що мала з обох боків гідних сусідів. Ніби попід руки, з обох боків її тримали стара будівля єдиної у Львові Державної жіночої гімназії ім. Королеви Ядвіги (окрім неї, існували тільки приватні гімназії), під номером 9 і Міське касино і Літературно-мистецьке коло під номером 13. Не варто плутати Міське касино з Народним касино на вулиці Міцкевича, 6, яке усі називали Кінським, Земляцьким, або Аристократичним. Уже студенткою університету я бувала там раз у житті, з батьком на з’їзді Польських бібліофілів, до яких він належав.

Мій батько мав величезну бібліотеку з багатою полоністикою. Він був постійним клієнтом в антикваріаті Зиґмунта Іґля на вул. Баторія (тепер вул. Князя Романа. – Прим. ред.), чудового знавця книжок, у якого мій батько за спеціальним для любителів цінами купував рідкісні екземпляри стародруків. На батькових книжкових полицях стояли надзвичайно цінні і рідкісні видання – перші видання найстарших польських хронік і літописів латиною, комплект творів Яна Длуґоша й инше. Будучи у вищих гімназійних класах, я користалася з чудового польсько-латинського словника Ґжеґожа Кнапіуша. Цей товстий і великий том, оправлений у шкіру, був справжнім Тезаурусом, що і було зазначено на обкладинці. Його словниковий запас перебільшував усі инші закордонні видання. Він добре служив мені і моїм подругам у підготовці перекладів фрагментів Пана Тадеуша латинською.

У своїй книгозбірні батько мав ще одну цікавинку – єдиний у Польщі екземпляр написаної королем Сіаму Рамою IV Історії війни за польську спадщину, видану у Лондоні 1908 року. Тоді майбутній король (1910-1925) тільки-но завершував студії в Оксфордському університеті і це була його докторська дисертація. У двотомнику, написаному англійською і сіамською мовами, зберігався лист з особистої королівської канцелярії, написаний англійською мовою на чудовому папері з тисненим знаком сонця, що сходить. У листі король Сіаму, як бібліофіл, дарує моєму батькові, теж бібліофілу, свою працю з власноручним підписом. На жаль, уся ця бібліотека, що була моїм приданим і яку я привезла зі собою до Варшави, згоріла разом з моїм помешканням на вул. Журавєй, 8 у часи ІІ Світової війни.

Тоді я ще не знала усього того, що мене чекає, і тішилася радостями мого дитячого і юнацького львівського життя. Часто я чула звуки військового оркестру, що грав за стіною, на подіумі великої зали касино.

У Міському касино ще за традиціями ІІ Речі Посполитої у період карнавалу відбувалися чудові бали: «Преси», «Дубляничків» (Студентів рільничої академії у Дублянах. – Прим. ред.), «Правників», «Архітекторів», «Вірмен» і инші, а також організовані самим касино Новорічна забава і Остаткі, під час яких опівночі завішувався оселедець, що означало початок Великого Посту. Під час карнавалу касино було патроном і великого костюмованого балю, де визначався найкращий костюм. Два роки поспіль цю нагороду отримував один із початкуючих канцелістів, майбутній адвокат, практикант у канцелярії мого батька – відомого знавця цивільного права, найбільш повнотілий чоловік у місті Львові, доктор Лінк. Він завжди ходив з моноклем і допасовував костюм до своєї постави. Одного року він був цезарем Нероном з моноклем замість смарагду, а другого року він був Урсусом. Обидва костюми були створені під впливом Quo vadis Сєнкєвіча.

У двадцятих роках того століття на бали ходили і мої батьки. Матуся постійно приносила мені малесенькі, від руки намальовані карнети, з прив’язаним на шовковій, оздобленій кутасиком мотузочці, малесеньким олівчиком, яким вписувалися імена кавалерів, що запросили дам на окремі танці. Я мала цілу колекцію тих карнетів, але і вона розділила долю бібліотеки і згоріла під час гітлерівської окупації.

На бал можна було потрапити тільки за іменним запрошенням, які ретельно перевірялися при вході. Заплатити за вхід було замало. Обов’язковим був бальовий стрій. Пані у сукнях і справжніх прикрасах, панове у фраках з орденами, з білим метеликом під штивним комірцем сорочки. Ті ж панове, що приходили у смокінгах – такий костюм теж допускався – повинні були мати чорного метелика. Білий метелик при смокінгу означав кельнера. Військові повинні бути у парадних мундирах. Панни не повинні були приходити самі, а тільки у товаристві батьків, або принаймні когось з них. Батьки залишалися з ними до кінця забави, сидячи, найчастіше, на темно-вишневих оксамитових канапках, що були розставлені під дзеркалами уздовж стін великої зали касино. Татусі нерідко утікали до ресторації чи буфету, залишаючи мамусь пильнувати доньок. Тому то злосливі і називали їх «бабозвір канаповий». До танцю грали військові оркестри. Бал завжди розпочинав полонез, перші пари якого формували запрошені патрони балу.

Окрім вальсів і инших модних танців, двічі за вечір танцювали запальну мазурку. Друга, так звана Біла мазурка, на світанку завершувала забаву. Незрівнянним майстром того танцю був полковник Сьнядовскі. Добрим тоном вважалося покинути забаву задовго до її завершення.

У Літературному колі пани-члени касино (до тепер маю посвідчення батька з 1927/1928 рр.) сходилися у читальні, аби переглянути свіжу пресу. Зазвичай це називали «ходінням на газети». У нашому домі це також був мало не щоденний ритуал.

За усім у тій інституції пильнував пан президент Гойнацкі, чималу роль відігравав також суддя Згуральскі. Але ж касино не було б касином, якби сюди не могли приходити аматори гри у карти. Отож, у бридж тут грали адвокат Леопольд Тешнар, гінеколог Казімєж Бохеньскі, професор патології Роман Реньскі (був замордований разом з иншими професорами на Вулецьких пагорбах) і инші.

До читальні, як і до гральної зали, жінки, за тодішнім звичаєм, доступу не мали, натомість на балах і літературно-мистецьких вечорах участь жінок завжди була бажана, як і у виставах аматорських театрів, або окремих історичних сценках, організованих віце-президентом касино професором Северином Ленертом.

Літературні вечори найчастіше були авторськими читаннями, про які повідомляла афіша, розміщена з обох боків брами касино. Наприклад, вечір Поля Казіна, перекладача Міцкевича (зокрема його Пана Тадеуша), Норвіда, инших прозаїків і поетів на французьку мову, чудового знавця польської літератури, члена ПЕН-клубу після ІІ Світової війни. Або вечір, що був присвячений декламації Лєслава Кжижановского, або концерт скрипаля Вацлава Коханьского. Відбувалися тут і лекції Яна Парандовського про Оскара Вайлда, гастролі московського театру «Сіняя птіца». З подіуму касино звучали також гострі слова президента Львівської спілки літераторів Остапа Ортвіна (Оскар Катценелєнбоґен), що полемізував з Бой-Желєнскім щодо занадто сміливих етично-моральних поглядів останнього. Президент Спілки критикував також новаторські напрямки у літературі, особливо футуризм.

Такими були мої найближчі сусіди і так виглядало моє оточення.

На хвилинку повернуся ще до часів І Світової війни і викличу з пам’яті тодішній образ Академічної. Коли ми переїхали до того помешкання у 1916 році, вулиця виглядала зовсім инакше. Не було ще тополевої алеї, а на її місці був звичайний сквер посеред вулиці. Кілька проходів між зеленими травниками давали змогу переходити з одного боку вулиці на инший. Перед касино і з обох боків Торгово-Промислової палати були округлі клумби, а пам’ятник Корнелю Уєйскому роботи Антонія Попєля розташовувався трохи инакше, ніж після закладення алеї. Перед самою будівлею Торгово-Промислової палати був проїзд для кінних екіпажів на вулицю Зіморовича (тепер Д. Дудаєва. – Прим. ред.).

У ті часи австрійського панування на трафіках (тодішній аналог кіосків) виднілися австрійські чорно-жовті скісні смуги, що оздоблювали вітрини і входи. У 1918 році вони були замальовані. Вантажну пошту розвозив у критому жовтому возику поштар, що вигравав на округлій трубці характерну й упізнавану мелодію. Зображення тієї трубки на возику були емблемою пошти. Щоранку вулицею Академічною їздив ще один возик. То був однокінний запряг, що розвозив білі і блідо-рожеві куби льоду. Візниця давав знати про себе дзвоником. На його звук служниця збігала униз з ємністю, до якої «льодовик» вкладав відрубані кавалки льоду і отримував платню в залежності від кількості купленого товару – 10 чи 20 центів, а згодом стільки ж ґрошів. Морозильники для штучного льоду були тоді ще великою рідкістю і не усі доми могли ними похвалитися. Не знали тоді ще і електричних морозильників, а також плит – ані електричних, ані газових. Типова львівська кухня була вугільна, але не така примітивна, як варшавська. Вона запалювалася не за допомогою відкривання так званих фаєрек, а за допомогою маленьких дверцяток, як у покойових кахельних п’єцах. Фаєркі ж служили винятково для регулювання вогню. Кухонний вогонь огрівав також дві так звані братрури (з німецької Bratroehre), де можна було запікати страви. Вони також доволі довго утримували тепло. Поруч був пекарський п’єц, або пекарнік. У ньому випікали святкову здобу, а у 1918 році, у час українсько-польської війни пекли чудовий житній хліб.

22 грудня 1918 року, у день визволення Львова, коли о 6 годині ранку ми почули з вулиці, що Львів уже у польських руках, то виносили військовим і молоді на тацях окрайці того хліба, грубо намащені мамусями смальцем, до того подавали добре солоджений чай в горнятках або яблука, яких ми мали багато з нашого саду на Голосках Великих. Увесь їх зимовий запас лежав на дерев’яних полицях у сусідніх пивницях школи ім. Королеви Ядвіги, винайнятих батьком для зберігання овочів узимку.

[…]

Повертаюся до виду з вікна мого дому, що відкривало переді мною спокійний і сповнений радости мій світ.

Я так любила стати біля вікна нашого салону і подивитися на ту мою Академічну, тобто Корзо. Вона змінювала своє обличчя в залежності від пори року. Сталою залишалася тільки красива Академічна алея – обсаджена тополями променада. Тополі поєднуються гірляндами дикого винограду, що восени змінює свій зелений колір на червоно-золотий.

Окидаю поглядом спершу правий бік. За вузькою вуличкою Св. Шимона (тепер част. вул. Князя Романа. – Прим. ред.) і кінцем Хоронщизни (тепер вул. Чайковського) містилася величезна, навіть на ті часи, будівля другої кам’яниці Шпрехера з трьома фронтонами, у якій був Цукровий банк, а унизу, у крамничці – цукерня Єроніма Вельца. З другого, парного боку Шпрехер заступав нам вид на тили готелю Жорж разом з каварнею на першому поверсі готелю, яка у післяобідній час була місцем зустрічі львівського аристократичного світу. Тут о п’ятій годині пополудні за окремим, постійно зарезервованим столиком сиділо вище військове командування міста: командувач IV корпусу генерал Болєслав Поповіч, відомий своїм Азійським походом, комендант міста, генерал Валер’ян Чума, генерал Юліуш Цуляуф з профілем Косцюшки, і инші вищі штабні офіцери.

Вікна каварні виходили на вулицю Клементини Танської (тепер С. Руданського. – Прим. ред.) і заглядали у вікна книгарні Бернарда Полонєцкого, що була на иншому її розі. На тому розі від полудня до вечора завше стояв потемнілий катеринчук і на своїй катеринці з кліткою з білими мишками, вигравав добре знайому мені мелодію. Коли вікна відкриті, то ця мелодія супроводжувала мою підготовку до школи, особливо недільним пообіддям, коли в полудень стихав шум фланерів на Корзо.

Відколи постала кам’яниця Шпрехера, мені з мого вікна було видно тільки кавальчик вітрини галантерейної крамнички Антонія Павловского, а також поближню крамничку з забавками Кляфтена, і ще ближчу, наріжну крамницю Кароля Курпінського з кавою і чаєм. Вхід до неї – наприкінці вулиці Хоронщизна, яка колись була частиною великого маєтку, що тягнувся аж поза площу Академічну і пізнішу вулицю Лозинського (тепер вул. О. Герцена. – Прим. ред.). З Хоронщизною, після якої залишилась тільки назва вулиці, в’яжеться також пам’ять про палацик, у якому мешкав і писав свої комедії Алєксандр граф Фредро.

З самою ж вулицею і сквериком на пл. Домбровского (тепер пл. Є. Маланюка. – Прим. ред.) пов’язане також ім’я иншого письменника, також львів’янина, згодом довголітнього президента польського ПЕН-клубу Яна Парандовского, який тут народився.

Хоронщизна! З иншого, непарного боку, під номером 7 – кінотеатр «Аполло», музичне товариство і консерваторія. Туди батьки ходили з нами на концерти: улюблениці Львова, співачки Станіслави Корвін-Шимановскої, гастролера-скрипаля Талмані, чи також на декламаторські вечори Казімєри Рихтерувни. Врешті саме тут, у залі згадуваного кінотеатру «Аполло» о 7 годині ранку викладав професор Казімєж Твардовскі, творець львівської філософської школи, слухачів якого не поміщає уже жодна зала університету.

У тій самій будівлі, обабіч вхідної брами, була крамничка і граверна майстерня Унґера. Саме тут у 1920 році був зроблений орден Virtuti Militari V класу під номером 1, яким маршалек Йозеф Пілсудскі 22 грудня урочисто нагородив місто Львів за заслуги в обороні польськости.

На другому, ближчому розі вулиці Хоронщизни одна з тополь на алеї заступала мені вхід до відомого «Покою сніданків» «цьоці» Телічкової. Усі знали, що тут величезний рух упродовж цілого дня. Чудовий оселедець на різні способи, яйця з ікрою, салати, паштети, канапки і инші смаколики відомі усім, як зрештою, і огрядна постать завжди гарно зачесаної пані Зоф’ї Телічкової, і делікатна уважність її доньки, яка, навпереміну з матір’ю, сидить при касі біля входу. Тут завжди можна було перекусити чимось смачненьким і закропитися чимось добрим, а при тій оказії зустріти знайомих і навіть залагодити з важливими людьми важливі справи. Цьоця Телічкова не знала конкуренції у якості і виборі пропонованих страв. Обслуга працювала справно, швидко і ґречно. Взагалі не могло бути й мови про якусь помилку чи недолік в обслуговуванні клієнтів, адже кожна така похибка могла призвести до звільнення.

Той ріг вулиці відомий також однією сумною подією. Вуличні афіші повідомляли про незвичну подію. У гарне, тепле, недільне пополудня, після дванадцятої (Служба Божа о 12 у катедрі), коли Корзо, як звичайно, прогулювалися елегантні натовпи, «Чоловік-Муха» мав на ровері проїхатися дахами кам’яниць від готелю Жорж аж до пл. Академічної, яку частіше називали пл. Фредра. Там, де будинки не сходилися, треба було їхати натягнутою линвою. Видовище ніяк не розпочиналось. Згодом виявилося, що «Чоловік-Муха» упав на бруківку і загинув. Львів, який кожну подію увінчував пісенькою, закарбував і той смутний факт у співаній на мотив Камінь на каменю строфі авторства Гешелеса-Гемара:

Przyjechał do Lwowa
wielki Człowiek-Mucha,
wlazł na Teliczkową
i wyzionął ducha.

Сама вулиця Академічна пишалася ще двома такими «Покоями для сніданків», один з яких належав Мусяловічу, а инші, під назвою «Закопане» належало Антонію Моору.

Повернімося до виду з мого вікна.

Парний бік Академічної належав торгівлі. Тут крамниця тулилася до крамниці і усі вони переважно були дуже елегантні.

Дивлюся тепер просто з мого вікна: ювелір Бушек, канцтовари «Сарматія», що працювали навіть у неділю до 11 години, аби забудькувата молодь могла забезпечити себе на понеділок шкільним приладдям. Поруч – елегантна крамниця дамських капелюхів «Романа» пані Романи Коженьовскої, яка за своїми моделями їздила аж до Парижа, і годинникар Станіслав Возняк, чудовий фахівець, вітрину якого оздоблюавав великий годинниковий циферблат. Той годинник був моїм приятелем, бо за ним я перевіряла час, так, як пізніше буду робити це по телефону.

Крамниця годинникаря межувала з широкою брамою під номером 8, що провадила до кінотеатру «Химера» у флігелі. Над брамою висіла реклама кінотеатру. У тому ж флігелі була і лазня «Купальня Св. Анни» З иншого боку брами – крамниця і майстерня ювеліра Яна Войтиха, також поважна і солідна фірма.

Успішні і блискучі три «Покої для сніданку» і три ювелірні крамниці (ще фірма «Домбровска і Розважевскі» у будівлі готелю Жорж) на центральній, хоча і недовгій вулиці Академічній, свідчили про заможність мешканців.

Бачу велику дрогерію і склад фарб Судгоффа. Пан Ян Судгофф був міським райцем і разом з иншими міськими райцями брав участь у щорічних урочистостях вибору Куркового короля у Стрілецькому братстві на Стрільницькій (тепер вул. М. Лисенка. – Прим. ред.) Після закінчення імпрези усі райці у польських строях екіпажами через ціле місто поверталися до Ратуші. Той шнур екіпажів я не раз оглядала на нашій вулиці, бо вони завжди, для фасону, мусили їхати по Корзо. Військові почесті віддав їм колишній австрійський вояка, мирний міський свірк Маєр, якого усі називали Мусоліні. Він добре знався на військовій муштрі і салютував усім офіцерам, диригував усіма військовими оркестрами що проходили Академічною. Оточений гурмою малих батярів, що підспівували «Іде войско, банда гра», він батогом, як батутою, наслідував рухи капельмейстера. Часто тут проходили і так звані галерчики (військовий відділ польської армії часів І Світової війни, утворених генералом Й. Галлером у Франції. Прим. ред.) у своїх сиво-блакитних мундирах, довборчики з І Східного корпусу генерала Йозефа Довбора-Мусьніцкого, у довгих шинелях, і инші.

Чимало радости приносив і кінний підрозділ «Сокола», що також прямував на урочистості або дефіляди. Хлопці і дівчата їхали у своїх гарних амарантових атласних сорочках, з перекиненою через плече мундирною курткою кольору хакі, в рогатівках з соколиним пером, з прип’ятою при боці біло-амарантовою розеткою – символом сокола.

І знову дивлюся поперед себе. Навпроти, під номером 10 – гарна кам’яниця адвоката Туцка, котрий замешкав цілий третій поверх, обрамлений з обох боків лоджіями з маленькими вежами. На одній із них меценас полюбляв вечорами, у світлі лампи, грати у карти з приятелями-пенсіонерами. Він сам уже також пенсіонер. Посеред чотирьох гравців завжди згадується приятель і моїх батьків, колишній командувач ОК І генерал Мєчислав Лінде, який, разом з иншими генералами, був ув’язнений у 1939 році, у перші дні вступу Красної Армії до Львова (22. IX), і замордований у військовому таборі на Замарстинові.

Другий поверх кам’яниці прикрашала чимала вивіска, що рекламувала стоматологічний кабінет Зенона Вахльовского. На першому ж поверсі була крамниця, що мала кілька призначень. Спершу там був так званий «Національний базар», де продавалися вироби народних майстрів, потім там розмістився банк, який щоденно вивішував біржові курси. Під банком зажди збиралися ті, хто слідкував за курсом валют. З-поміж них переважали люди у чорних халатах і ярмулках на голові. Врешті те зручне і елегантне приміщення дісталося власнику найбільшої у Львові цукерні. Людвік Залєвскі, який продавав тут свої чудові вироби, щодня доставляв їх літаком до філії у Варшаві (Новий Світ, 57)

За примхою долі, попри усі пізніші воєнні пожежі у моїх варшавських помешканнях, а також попри мої численні варшавсько-львівські і львівсько-варшавські переїзди через зелений кордон, у мене аж до сьогодні збереглася дуже естетична, бляшана, фірмова коробочка від цукерок «Tajojkach» пана Залевского. Вона є спогадом про ті часи, що стоять у мене перед очима і які я описую.

Перш, ніж повернемося до цукерні Залевского, варто пригадати і инші крамниці, які були на тому відтинку Академічної. З-поміж них, зокрема, магазин взуття фірми Lafayette, книгарня «Просвіта», а під номером 16 – дамський фризієр Пітолай, донька якого танцювала у Великому театрі (театр Опери і балету. – Прим. ред.), і далі галантерейна крамничка з наріжним входом иншого Залєвского.

Сама цукерня Людвіка Залєвского містилася трохи далі, під номером 22, між вулицею Зіморовича і пл. Фредра, біля якої, за крамницею спортивних товарів Розенмана, великою аптекою др. Й. Пілєвского під номером 28 закінчувалася моя Академічна. Навесні, перед випускними іспитами вітрини цукерні за звичаєм оздоблювали tableaux абітурієнтів львівських жіночих і чоловічих гімназій. Іспити не проходили одночасно у всіх гімназіях, тому кожна школа мала свою тему письмового іспиту, затвердженого Львівським шкільним кураторіумом. У травні і червні на вул. Академічній час від часу можна було побачити о 7:30 дивну вервечку учнів – з рулонами різнокольорової бібули у руках (кожен клас обирав собі свій колір бібули). Той вуж зовсім не рухався просто – він звивався, переходив з одного боку вулиці на инший, перетворюючи пряму дорогу з костьола, де о 7:00 відбувалася Служба Божа з нагоди іспитів, на складний серпантин. Ніхто не дивувався і нікому той марш не заважав. Перехожі давали дорогу «героям» того дня.

Повертаючись до уже згадуваної цукерні Залєвского: о 16 годині вона ставала місцем зустрічі моїх майбутніх університетських професорів: Владислава Підляхи, Мєчислава Гємбаровіча, Казімєжа Тишковского, які були пов’язані також з Оссолінеумом і музеєм Любомірскіх. Сюди часто зазирав і директор видавництва Оссолінеуму Антоній Лєвак. Після «маленької чорної» професор Підляха, чудовий знавець мистецтва, йшов до нової будівлі університету на вул. Маршалковській (тепер вул. Університетська. – Прим. ред.), колишнього Галицького сейму, де на третьому поверсі була його кафедра Історії польського і Східноевропейського мистецтва. Коли годинник на Дирекції залізниць на розі вулиць Міцкєвіча (тепер вул. Листопадового Чину. – Прим. ред.) і Зиґмунтовської (тепер вул. М. Гоголя. – Прим. ред.), що його видно було з вікна кабінету, показував 17:15, професор йшов до аудиторії.

Пів на восьму мені треба було йти до школи. Брала портфель з книжками, і, попрощавшись з батьками, виходила через браму, де висіли таблички з іменами адвоката і трьох лікарів, і повертала ліворуч. Минала описане уже Міське касино з маленьким скляним дашком над входом, і, залишивши позаду погруддя Корнеля Уєйського (тепер перенесене до Щеціна) у тополиній алеї, опинялася під великою барвистою будівлею Торгово-Промислової палати, за якою був Технологічний інститут з виходом на вулицю Бюрлярда (тепер вул. О. Нижанківського. – Прим. ред.). З того боку Академічної було усього кілька крамниць. З-поміж них – квіткова крамниця пані Павлоської, а за Палатою – невелика продуктова крамничка пані Осостовіч, чий чоловік, професор полоністики у гімназії, був оборонцем Львова у 1918 році, потім маленький магазин дамських капелюхів пані Міхалікової і чималий, з двома вітринами, двома бутіками – дамським і чоловічим – магазин Хмєліка. Цілий ріг будинку, що виходить на площу Фредра, займала каварня «Рома» з багатьма вітринами, місце зустрічі літераторів. Молодим людям тут гострив пера згадуваний уже голосний, навіть крикливий Остап Орвін. Сюди ж приходили зіграти партію шахісти.

Поруч, на перехресті вулиць Фредра і Лозинського (тепер вул. О. Герцена. – Прим. ред.) також велика каварня «Шкоцка» із входом від вул. Академічної. Каварню обрали собі для зустрічей великі математики. Зазвичай тут сиділи творці Львівської математичної школи, професори Львівської політехніки і університету: Стефан Банах, член-кореспондент Польської Академії наук, його учитель і співпрацівник, математик світової слави Хуґо Штайнхауз (Hugo Steinhaus), а також Юліан Павел Шаудер (Julian Pawel Schauder), що у 1943 році став жертвою нацистів. Серед професорів Політехніки були Антоній Ломніцкі (Antoni Łomnicki) і Влодзімєж Стожек (Włodzimierz Stożek), обидва замордовані згодом гітлерівцями, разом з иншими професорами, на Вулецьких пагорбах у 1941 р. До тих зустрічей приєднувалися також Станіслав Улям (Stanisław Ulam) і його дещо молодші професори університету – Станіслав Мазур (Stanisław Mazur) і Владислав Орліч (Władysław Orlicz), а також доцент університету Стефан Качмарж (Stefan Kaczmarz), який співпрацював з Штайнхаузом, а згодом став жертвою Катині. У тих розмовах часто брали участь і два філософи, зацікавлені математичною логікою – Казімєж Айдукєвіч і Лєон Хвістек. Окрім них постійним учасником був феноменальний «живий калькулятор» – Герман Ауербах, що був подібним до значно пізніше винайденого комп’ютера. Серветки і мармурові стільниці столів служили тоді для записів результатів дискусій. Усе це було знищено, зім’ято і викинуто до кошика, або стерто ганчірками кельнерів. І тільки записані у грубий, подарований пані Банах зошит, нотатки стали основою так званої «Шкоцкої книги» («Księga Szkocka»), що є доказом непересічних досягнень у галузі математики. «Шкоцка книга» ще довго була оригінальним експонатом на світових з’їздах математиків.

Каварня «Шкоцка» була дуже популярна. Суди приходили на шахи і на газети. Вечорами на фортепіано грав Артур Мюлєр, польський композитор, а точніше – автор львівської оперетки під назвою «Донька короля кави». Чиє лібрето – уже не пам’ятаю. О тій порі, коли я минала каварню, вона була ще зачинена. Я вже на пл. Академічній, посеред якої стоїть чудовий пам’ятник Александру Фредру роботи Леонарда Марконі (тепер пам’ятник перенесено до Вроцлава), що стоїть посеред скверу, оточений квітами. За його плечами – вулиці Каральніцка (тепер А. Волошина. – Прим. ред.), Лєлєвеля (тепер Є Поповича. – Прим. ред.), а також затиснуті між ними вулиці Малєцкого (тепер вул. Д. Григоровича. – Прим. ред.) і Фрідріхів (тепер Л. Мартовича. – Прим. ред.), з боку кінотеатру «Пан».

Будучи у початкових класах гімназії, звідти я одразу йшла на вул. Романовіча (тепер вул. Саксаганського. – Прим. ред.), у старших класах гімназії під вивіскою годинникаря Тарґальского збочувала на вул. Св. Міколая (тепер вул. Грушевського. – Прим. ред.), бігла під гірку до костьола того ж святого, аби помолитися. Там був цікавий амвон у вигляді біло-золотого «човна апостола Петра». Звідти лунали еґзорти, тобто проповіді. Я швидко виходила. Тим же шляхом збігала донизу, з вул. Св. Міколая повертала ліворуч, на вуличку Марії Дулємб’янкі (тепер частина вул. Я. Стецька), що виходила на вул. Романовіча. Тут переді мною виростала будівля Генеральної прокуратури, на фронтоні якої чи не уперше у Львові, після часі поділу Польщі, з’явився польський орел у короні. Будівля займала половину вулиці.

Такою була моя щоденна дорогі до школи. Малий поворот на вул. Зиблікєвіча (тепер част. вул. І. Франка), де ліворуч розташована приватна жіноча гімназія Ольги Філіпі-Жиховіч, і поворот праворуч, на вул. Зелену, де і була моя школа – Науковий заклад Зоф’ї Стршалковскої. Ще треба було минути вул. Яблоновскіх (тепер. вул. Руставелі), на розі якої була бурса під керівництвом директора Кубракєвіча. Тепер залишалося минути тільки кілька кам’яниць і ось уже номер 22 з прекрасним садочком, повним кущами бузку, з гарною огорожею з двома брамками і у глибині з самою будівлею найкращої у світі моєї школи. […]

Чудовий, золотистий львівський вересень. Незабаром мав розпочатися щорічний Східний ярмарок (Targi Wschodnie). Цей торговий захід повторюється уже кілька років. У 1927 році був уже сьомий такий ярмарок. Упродовж 10 днів 398 закордонних фірм з 23 країн, не враховуючи польських, виставляють тут свої вироби. Рух у Львові пожвавлювався. Багато чужих облич, на вулиці чути инші мови. Навіть було трохи екзотики. Різні фірми у різний спосіб намагалися у час Ярмарку звернути на себе увагу клієнтів. Містом ходили тоді усілякі «живі» реклами. Найбільш оригінальною була рикша, запряжена поні, у якій сиділа перебрана на гейшу товстенька панна Галя Шімпф з площі Академічної, одягнена як японка з гравюр Гокусая. Її голову прикрашала стильна японська зачіска з білими шпильками, блакитне кімоно підперезане помаранчевим обі, а у руках – неодмінна парасолька і віяло. Тільки от не пам’ятаю, що вона рекламувала, роздаючи перехожим, особливо чоловікам, свої найпрекрасніші посмішки.

Тогоріч я була не дуже зайнята уроками, оскільки школу уже закінчила, отож могла не раз піти з батьками на Ярмарок. Любила бувати там щороку, щороку чекла на ту подію, особливо, коли хороша погода. Ярмарок проходив на площі Повиставковій, що називалася так після «Національної виставки» («Wystawy Krajowej»), що проходила у 1894 р. Тепер площа, що мальовничо розкинулась над Стрийським парком, названа Площею Східного ярмарку. З часів Національної виставки залишилась біла ротонда, у якій була Рацлавіцка панорама, витвір Косака і Стикі, гордість Львова, що після ІІ Світової війни була вивезена, на жаль, до Вроцлава. Залишився також чудовий Павільйон мистецтв, який називають ще Палацом мистецтв. Це одноповерхова біла будівля, що чудово була вписана у краєвид, але, наскільки я знаю, вона не мала опалення узимку. Навесні, а також у теплі місяці у часи ІІ Речі Посполитої павільйон служив для виставок малярства і скульптури. Узимку Палац мистецт був зачинений. Я дуже любила цей павільйон і пам’ятаю його здавна. Власне з ним пов’язане моє найдавніше – наскільки сягає пам’ять – пережиття. У павільйоні від 1914 року була дуже ексклюзивна каварня чи цукерня. На терасі павільйону грав оркестр, а перед ним, рядами стояли округлі столики для гостей, звідки відкривалася чудова панорама Львова. Над усіма столиками були відкриті великі червоні парасолі у білий горох, ніби велетенські мухомори закривали відвідувачів від полуденного жару. У спекотне недільне пополудня 28 червня 1914 року була чудова погода. Майже усі столики були зайняті. Довкола добірне товариство, прекрасні літні сукні і велетенські капелюхи дам, бо жодна з них не відважилася б вийти з дому без накриття голови і без рукавичок, що одразу стало б предметом коментарів як не comme il faut (з фр. вихованість, пристойність). У антрактах чувся шурхіт розмов і шовків. Біля одного із столиків сиділи ми з братом і батьки, а перед нами, на сніжно-білій скатертині, замовлені для нас татусем трускавки зі сметаною. Гарний блакитний серпанок висів над Львовом, що виднівся між ялинами Стрийського парку. Той силует поміж зелені – вежа ратуші і бані Домініканського костьолу – мимоволі змушував порівнювати його з аналогічним видом Флоренції з Ф’єзоле, оточеної парком Роболі, з вежею Палацо Векйо і банею Санта Марія дель Фьоре. Навіть овид подібний. Настрій погоди і відпочинку раптово збурила гурма малих, босих голодранців, тобто батярчиків. Вони, перекрикуючи один одного, розбіглися поміж столиками і верещли, пропонуючи надзвичайний номер «Extraausgabe» з новиною про убивство у Сараєво архикнязя Франца Фердинанда. Вони поспішно перебігали від столика до столика, збираючи платню за окремо продані плахти газети. Одразу перестала грати музика, а тоді, замість мелодійних вальсів Штрауса зазвучав жалобний барабанний бій. Почувши його уперше, я була вражена. Каварня спорожніла, публіка розійшлася, а зусібіч лунали слова: «Буде війна».

І так сталося. Під час війни точилися затяті бої за Львів між Австрією і Росією. Росіяни окупували Львів на 293 дні (від 2 вересня 1914 до 22 червня 1915 р.). Після капітуляції Австрії і боїв між українцями і поляками у 1918 році місто знову було у складі Польщі.

Від вибуху І Світової війни, яка застала нас на Повиставковій площі, минуло кільканадцять років, і ми знову йшди на ту саму площу, що уже називалася площею Східного ярмарку. Входили з боку вулиці Св. Софії тепер вул. І. Франка). Усюди величезний рух. Ліворуч і праворуч від головної алеї виросло багато павільйонів. Найбільший і найкрасивіший – Центральний павільйон закордонних представництв.

Почесне місце займали стенди з французькою косметикою. У повітрі танув запах парфум славних продуцентів, таких, як Жак Коті, Шанель, Форвіль і инших конкуруючих фірм. Праворуч від входу молодий репрезентант однієї із фірм з кришталевим розприскувачем у руках розпилював над дамами парфуми з з модною тоді квітковою композицією. Ліворуч чарівна француженка покрапувала панів, що її минали, лавандовою водою.

Повно рекламних акцій. Я отримала маленьке мило з делікатним запахом, барвисто запаковане, з етикеткою з віночком маленьких кольорових квіточок з назвою фірми. Мене тішило і забавляло те, що продавці з вдячним поклоном дарували мені невеличкі, з делікатними візерунками саше, насичені запахом різних квітів, що вкладаються до шафи поміж білизну. Я мала уже повні руки милих несподіванок, не кажучи про листівки і рекламні папки. При тому завше були кілька слів приємної розмови. Закордонні торговці цінували і цінують силу і значення реклами. Усі товари дуже естетично розкладені. Ми оглядали і инші стенди. Вийшли иншими дверима назовні. Далі павільйон Держаної тютюнової монополії.

Десь там на узбіччі, поміж деревами сховався, ніби присоромлений своєю давністю, останній релікт Національної виставки, частина колишнього Лунапарку, здомінована новинками ХХ століття – каруселя для дітей.

У павільйоні Міської газової служби, що від зламу 20-30 рр. було прибутковим підприємством, пані – членкині Товариства охорони могил польських героїв організували буфет, дохід від якого – як і від багатьох инших імпрез – був призначений для продовження робіт на цвинтарі Орлят.

І знову инші павільйони. Праворуч виріс дерев’яний будиночок, що своїми колонами і вікнами дещо нагадував трохи зменшений давній польський двір. Це деревообробне акціонерне товариство «Oikos» («Дім»), що мало у Львові свою парову столярну фабрику. Товариство презентувало переносні дерев’яні будиночки, прості для будови і для розбирання. Поруч – дерев’яний угорський павільйон запрошував на дегустацію винограду, салямі, а також на келих вина «Токай». Мене це не цікавило.

Ідемо далі. Посередині – гарна маленька ротонда «Пациківська» з експозицією власних художніх виробів з фаянсу. Пациків мав також свою фірмову крамничку у Львові під патронатом Левицьких, там, де вул. Рутовского (тепер вул. Театральна) виходить на площу Маріацьку (тепер пл. А. Міцкєвіча), одразу за магазином Ґабріеля Старка. Виставлені сучасні електричні бра, настільні лампи, різні фігурки і кльоші цілком можуть конкурувати з виробами з Копенгаґену. Найбільшим попитом тішилася копія мармурового погруддя Елеонори Араґонскої, тобто Батісти Сфорца, зроблена на взірець скульптури Франческо Лаурани кінця XV ст. Погруддя продавалося у двох формах: однобарвне, кольору слонової кістки, і кольорове, із пофарбованим волоссям і сукнею.

А ось знову прекрасний куточок. Експозиція виробів з Журавницького мармуру. Блідо-рожевий мармур з делікатною, білявою жилкою, використовували для виробництва ламп, флаконів і инших декоративних предметів. Тут, як у Венеції, стояли вази різного розміру з трьома білими голубами по краю. Маю з Журавна дві нічні лампки і підставку під торт.

В експозиції не бракувало також прекрасних місцевих вітражів. Далі, поміж павільйонами стояли малі, побілені кіоски – буфети з терасками під дашком з кількома столиками. Тут потомлені відвідувачі могли відпочити і перекусити ковбасками з хроном чи гірчицею, які пропонують відомі львівські м’ясарні Сосіна чи Іхновского.

Як багато було там павільйонів! Виставкові терени замикала збудована наприкінці 20-х чи на початку 30-х років радіовежа з рекламою горілок Бачевського. Поруч, під відкритим небом розмістився парк польських і закордонних машин. Перед ними, праворуч, на тлі високих смерек, що пам’ятають ще Національну виставку 1894 р., стояло Розп’яття на простому дерев’яному хресті під бляшаним дашком. Ще далі була тільки залізнична колія, що обслуговує учасників виставки, спортивні майданчики товариств «Чарні» і «Поґоня» і закритий на час виставки вихід на вул. Стрийську.

Говорячи про Східний ярмарок, не можна обійти мовчанкою львівські «Осінні контракти», які на цьому ж місці експонували народні вироби, зокрема із Східної Малопольщі. Контракти проводилися від початку тридцятих років, а отже вони молодші від ярмарку, значно менші і мали инший характер. Я оглядала цю виставку із зацікавленням. На стенді Яворова були виставлені роботи народного майстра, художника, ім’я якого мені так і не вдалося з’ясувати і до якого мені так і не вдалося пробитися. Його робота – то прекрасний триптих на дереві, що представляв Благовіщення Марії, подане за допомогою концентричних кіл з наростаючою силою барв. Нечувано модерна і оригінальна концепція, що у своїй декоративній стилізації гідна Софії Стриєнської. Мадонні поклоняються два ангели. Мій захват твором призвів до того, що триптих став моєю власністю, але, на жаль, згорів разом з моїм помешканням у Варшаві у час ІІ Світової війни.

[…]

Повертаємося до життя у нашому місті.

Вересень. З моєю подругою Христиною Малзахер, озброєні свідоцтвами про матуру, ми прямували до нової будівлі Університету ім. Яна Казімєжа на вул. Маршалковскій (тепер вул. Університетська), аби записатися на Гуманітарний факультет. Тоді нас ніхто не питав ані про міське чи сільське походження, ані про те, ким є наші батьки, ані яка професія батька, узагалі не було жодних додаткових умов, і двері до вищої школи відкриває саме лише свідоцтво про зрілість, видане доброю і відповідальною школою. Щоб отримати доступ до університету не потрібно протекції ані батьків, ані будь-кого иншого, жодні инші способи. Навчання тоді було платним, але оплата майже символічна – 120 злотих щорічно, поділених на три оплати відповідно до триместрів. За перший триместр платилося 60 злотих, за два наступні – по 30. Для того, аби зрозуміти доступність такої оплати, скажу, що за репетиторство, яким я зайнялася після закінчення школи, я отримувала щомісячно гонорар, рівний сумі річної оплати за університет. До слова скажу, що усе моє навчання оплачував батько, бо решта родини була проти того, аби я закінчувала університет. Після першого року навчання і за його результатами можна було клопотатися про стипендію. Стипендіати зобов’язані були виконувати певні роботи, як, наприклад, чергування у бібліотеці, щорічна інвентаризація чи обслуговування епідіаскопу. У такий спосіб освіта поєднувалася із залученням до праці.

Так я стала студенткою першого курсу і після ритуалу посвячення у чудовій залі університету розпочався новий етап життя. Я уже мала залікову книжку, яку заповнювала ще трохи невпевнено, майже навмання вибираючи предмети, які мене цікавлять. Регулярно ходила на заняття.

Восени того ж року ми з мамою пішли на перший мій дансинг у Міському касино і Літературно-мистецькому колі. При вході до зали зустріли львівського арбітра елегантности, директора Міської ощадної каси, пана Міхала Ґузецкого. Він, довідавшись, що це мій перший «вихід у світ», одразу запросив до танцю. Згодом, на инших балах, він завжди з гордістю повторював, що то його щаслива рука вирішила мою подальшу долю. Можливо, бо на забавах у школі я була доволі замкнутою, натомість чудово бавилася на домашніх прийняттях.

У Львові у міжвоєнний період був звичай взаємних відвідин у певні дні. Окремі доми, а точніше родини, мали свій jours fixes, або five o’clock. Ми бували на таких поважних зустрічах у родині Владислави і генерала Болєслава Поповичів у приміщенні Командування VI корпусом на площі Бернардинський (тепер пл. Соборна), поруч з готелем Краківський, і у дядька Яна Поповича і його дружини Октавії, які мешкали у приміщенні Головної пошти на вул. Словацького, адже дядько був начальником пошти. Третя неділя місяця була днем прийняття у моїх батьків. Инші приятельські доми мають першу, другу, або четверту неділі, чи навіть якийсь день посеред тижня.

Чудові вечори у першу неділю місяця відбувалися у панства Щепановскіх у їхній віллі на вул. Мохнацкого, 23 (тепер вул. Драгоманова), де поруч з батьками у ролі господарів виступали четверо представників молодшого покоління: Янек і Єжи, Ганка і Крися. З Кристиною ми і до сьогодні, вже у Варшаві, залишаємося у сердечному контакті. Згодом панство Щепановскіх перенесло свої прийняття на вівторки.

Бували також у панства Кремерів у приміщенні дирекції Ходорівського цукрозаводу на розі вул. Зіморовича (тепер вул. Дудаєва) і вул. Каліча (тепер вул. Чайковського). Тут також були наші ровесники: старший Йожко і молодша Анулька. Анулька була моєю сердечною приятелькою. Часто весняними ранками ми їздили машиною її батьків до Винник. На узбіччях винниківської дороги, у ярах було аж фіолетово від запашних фіалок, яких ми назбирували цілі оберемки.

Наше товариство зустрічалося також у пані Нойманової, мами Лєшка і Еви, чудової плавчині, яка брала участь у змаганнях, перепливаючи Пуцьку затоку. Згодом Ева увінчала своє вивчення хемії шлюбом з славним на той час уже професором Львівської політехніки Станіславом Пілатом, який також загинув на Вулецьких пагорбах у ніч з 3 на 4 липня 1941 року. Після ІІ Світової війни Ева отримала пропозицію очолити катедру хемії в університеті чи політехніці Вроцлава, однак цьому перешкодила її трагічна смерть. Чудові спогади про неї і її чоловіка напише потім хемік, учениця міністра, професора Войцеха Свєнтославского і Марії Склодовскої-Кюрі, професор Львівської політехніки Аліція Дорабяльска (Jeszcze jedno życie. Warszawa 1972). Наразі, не відаючи ще, що її чекає, Ева прямувала до свого призначення, займаючись спортом, навчанням і нашими милими спільними забавами.

Для наших танцювальних вечорів у дні свят їхніх патронів – Адама і Софії, широко відкриваються двері помешкання панства Солтисіків біля площі Маріацкої. Тут завше багато людей. Ще зовсім тоді юний син пані Солтисік від першого шлюбу Єжи Лєрскі після ІІ Світовї війни залишився за кордоном і видав у Лондоні книжку «Emisariusz Jur», перекладену польською і видану також у Варшаві.

Наші зустрічі відбувалися також у панства Блюмів, що мешкали на вул. Яблоновскіх (тепер вул. Ш. Руставелі). З їхньою донькою Лілі-Геленою ми зустрілися в університеті, де вона писала працю у професора Підляхи. Лілі працювала у музеї Любомірскіх, де хранителем був професор Мєчислав Ґембаровіч. Після ІІ Світової війни вона була пов’язана з музеєм Чапскіх у Кракові, там же захистила дисертацію і стала авторкою прекрасної монографії про Ольгу Бознаньску.

Повернімося до наших five’ів. Під час недільних прийняттів у нас бувало 30 а то й 40 осіб, а танці затягувалися навіть до 2 години ночі. Ми чудово бавилися. До танцю на піаніно грав замовлений на ніч тапер, переважно колега мого брата з правничого факультету. Якось тапером у нас був пізніший творець «Веселої Львівської хвилі», юрист Віктор Будзиньскі. Під час забави мама деколи підходила до піаніно і грала вальси, аби «пан Тольо» міг собі потанцювати. Перед вечерею о 21 годині мама пропонувала йому вибрати собі якусь панночку і запровадити її до столу.

За столом не було кращих або гірших місць. У їдальні стояли три велетенські, виставлені у підкову, накриті білим, з квітами посередині столи. Дві бічних столи батьки позичали на той день у панства Махеків, господарів нашого дому (тоді слово «господар» означало «власник кам’яниці», а не двірник, як тепер).

Панство Махеків, бездітні професори, що мешкали на другому поверсі, під нами, у ті дні переселялися до дальшої частини свого помешкання, аби їм не перешкоджали музика і танці. Вони не заперечували проти нашої забави і зичили нам милого і вдалого вечора. Часом, окрім нашої прислуги, на допомогу приходили люди з дому наших друзів Кремерів.

Панував загальний веселий настрій. Часті, безтурботні вибухи сміху свідчили про добру забаву. Ми з мамою у такі дні мали чимало роботи – готували таці з різними канапками, накривали і прикрашали квітами виставлені столи.

Запрошені панночки – переважно мої товаришки з університету і доньки приятелів нашого дому. Кавалери – колеги брата і запрошені батьком молоді судді і прокурори.

Инколи, під бурхливі аплодисменти з’являвся сам директор Мєчислав Кістрин, завжди у коротких штанях, з доброю і поблажливою усмішкою, що променилася з очей за окулярами.

Якось після літа у Віареджо я привезла з тамтешньої вечірки у місцевому касино гарні індіанські строї для панночок і кавалерів. Ми одяглися у ті костюми і, на зразок вечірки у Віареджо, назвали свою вечірку «Ніч серед індіанців». Панночки отримали прегарні, чудово зроблені стрічки на голову з трьома перами, у залежності від порад люстерка закладеними або на потилиці, або над чолом, а кавалери – плюмаж із барвистих пер. Окрім того, кожна із панночок отримала блакитно-зелене віяло ручної роботи, а також опудалко папуги на метровому патичку. З тим причандаллям ми примудрялися танцювати навіть «Польку у шафлику».

На один такий five я запросила асистента університетської катедри середньовічної історії, якою керував тоді професор Ян Пташнік, Станіслава Пазира, який згодом став моїм чоловіком. Однак, був також «хтось», хто не зносив наших забав – песик Морусек, якого я купила колись під готелем Жорж, повертаючись у неділю з костьолу. Він був дуже маленьким. Уночі, коли він плакав і сумував за мамою, я годувала його молоком, підігрітим на вогнику свічки. Спав він під ковдрою ляльки. Згодом Морус став дуже освіченим песиком, адже, лежачи на канапі, готувався разом зі мною до іспитів з філософії, а з братом – до усіх іспитів з права. Він мав багато привілеїв. Коли після моїх або маминих іменин на креденсі лежали щонайменше 30 кілограмів цукерок і шоколадок у коробках від Залєвского, ми, готуючись до іспитів, поїдали ті додатки до побажань разом. Такий звичай дуже подобався песикові, натомість він ненавидів гостей і ховався від них по найдальших кутах кухні і лазнички, але через нього від танців ми не відмовлялися.

Ми бавилися не тільки на домашніх вечірках, але і на карнавалах, найкращим з яких був карнавал у Міському касино.

Варто згадати також і щорічний спеціальний університетський «Раут асистентів», що мав особливий чар. Старі добрі мури, що звикли на щодень до поваги інституцій, яким служать і служили – спершу Галицькому сеймові, потім Університету, що проповідував справжні знання – у ту виняткову ніч поблажливо дивилися на танцюючі пари у кулуарах під арками з обох боків сходів у світлі білих кулястих ламп. Тоді ж відкривався вхід до анфілади ректорських покоїв, де панував у той час повний гідности і репрезентації, справжній ректор «magnificus», ксьондз, професор Адам Ґерстман.

Перший мій карнавал відбувся на Новий 1927/1928 рік у сусідньому Міському касино. Перша бальна сукня була обов’язково біла, з криноліном і модної довжини, але, на жаль, вимріяне віяло із страусового пір’я, яке зажди зачаровувало мене у маминій шафі, закінчило час свого панування і вже не було en vogue.

Віцепрезидент касино запросив мене, за згодою батька, виступити опівночі в аматорській виставі, де як повинна була у ролі місяця січня, танцювати разом з иншими місяцями довкола Нового 1928 року. У танці, сміючись, я закидала білими, ніби сніжними, кулями з марабу публіку у залі. Деякі пани, ловлячи артистично виконані кулі, кидали їх назад, намагаючись влучити у мене. Але їм це не вдавалося, бо я рухалася у танці. Це була чудова, ніби справжнім снігом, забава.

Після закінчення імпрези правління касино подарувало кожній псевдоартистці плюшеве звірятко. Президент вручив мені біло-чорного песика, якого у танцях я садила кавалерові на рамено.

По другій ночі батьки дають мені сигнал про те, що уже час повертатися. Через хвильку ми були уже у своєму, поруч з касино помешканні.

Стомлена, але задоволена вдалим вечором, я завісила вішачок з моєю білою сукнею на лампу, погасила світло і стала навколішки до молитви, дивлячись на величезне, усіяне зорями січневе небо за вікном.

Раптом одна із зірок відірвалася від решти, і зробивши дугу через цілий овид неба, упала просто перед моїм вікном…

Мене огорнув якийсь дивний страх. Мимоволі я надала цій події значно глибшого, для мого майбутнього, значення. Лежала із широко розплющеними очима, а такі живі нещодавно спогади про бал віддалялися і стихали.

Чи було то віщуванням ще незнаних, але вже запланованих для мене важких, як потім виявиться, переживань, пов’язаних з ІІ Світовою війною, втратою коханого Львова, у якому я пережила стільки щасливих років? Не знаю. Поступово запала у сон.

Ранок приніс світліший погляд на світ, але побоювання повернуться згодом, уже в инших обставинах, під впливом ворожби однієї циганки, яких так багато крутилося у Стрийському парку. Зазвичай вони ходили парами, або утрьох і зверталися до перехожих пізнаваними уже фразами: «паночку», або «пані, поворожити, поворожити, циганка скаже усю правду». Я завжди утікала і не приховувала, що боялася їх. Не хотіла їх слухати. Того разу дала на відчіпного 50 ґрошів і відійшла, але одна з них побігла за мною і голосно закричала: «Не вдавай, що ти така зла, не будеш тут, бачу тебе у вогні і посеред руїн, багато крови і трупів». Я пришвидшила крок, уже не чула її слів, вона залишилась позаду. Але її слова запали у пам’ять, хоча ще тоді не хотіла піддаватися тій візії майбутнього, не вірила їй. Те, що вона віщувала, справдилося потім у Варшаві, у 1939 році.

Але наразі мене оточував зовсім инший, погідний світ, як тільки може бути у Львові.

Не думала уже про циганку. Окрім циганок по Стрийському парку снувало чимало инших жінок – бабусі, що продають прецлі з маком. Як я любила ті прецлі! Особливо ті менші, за 5 ґрошів, а не ті по 10. Вони носили їх перед собою у великих кошиках, нанизані на вертикальні патики, накриті білою, чистою прозорою тканиною, що захищає від мух. Жінки заохочували покупців криками: «Свіжі, травневі прецлі». Білі і рожеві цукерки по 5 ґрошей за штуку і макаґіґі, що лежать на дні коша, цікавили мене менше, бо їх можна купити у школі. А от хрумкі і свіжі прецлі я з’їдала з приємністю, сидячи на одній із лавок у дальшій частині парку, далеко за ставом і пам’ятником Кіліньскому. Особливо це приємно тоді, коли скошена трава і так сильно пахло нагріте сонцем сіно.

Пишу тільки про приємності, хоча насправді це були роки інтенсивного навчання, на яке не вплинули ані забави, ані часті походи до театру і кіно. Ми з братом вчасно закінчили університет. Перед кожною екзаменаційною сесією потужно «кували», хоча мали різні методики. Я починала навчання завчасу і розбивала матеріал на менші частинки. Натомість брат виділяв менше часу, але працював у шаленому темпі. Ми були на різних факультетах. Брат вивчав право, я на гуманітарному факультеті вивчала історію мистецтва і історію.

[…]

Переклала І.М.

Джерело: http://www.ji.lviv.ua/