Святість та людські чесноти закінчуються там, де починаються гроші і маєтки. Пожадливість і бажання наживи можуть непомітно заковтнути дружбу, найщиріші почуття, або навіть стерти родинну лінію. “І пішов брат на брата” – це не завжди літературне знаряддя, не формула для замилювання очей, а інколи і гірка правда, з присмаком горя. Траплялися подібні випадки і в історії Львова. Один з них пропонуємо Вашій увазі.
Коли межу перейдено і вороття немає, повернути справедливість та відстояти чистоту імені може хіба лише суд. Тому й звернувся у 1611 році Анджей Варґотський, житель Львова, єзуїт, до Римської курії зі справою про крадіжку грошей та підробку заповіту. Усе б нічого, з ким не буває, але оскаржував він свого рідного брата, також єзуїта, Бартоломея. До списку обвинувачених потрапив і ректора львівського колегіуму єзуїтів, Станіслав Криський. Звинувачував їх Анджей Варґотський у підробці заповіту померлого брата, також єзуїта, Валеріана Варґотського. О. Анджей писав до Риму, що о. Бартоломей та о. Станіслав незаконно присвоїли собі його гроші.
Вдавшись до мови цифр, позов можна перефразувати наступним чином. Валеріан поклав до вірменського банку 6000 злотих на ім’я Анджея і обумовив це у своєму заповіті. Бартоломей підробив документ, привласнив собі ці кошти та передав їх ректорові колегіуму Криському. При цьому, у справі фігурують ще 1800 злотих, які Валеріан передав єзуїтам та ректору раніше і які були нерозумно використані. Не обійшлось там, на думку Анджея, без привласнення частини подарованих коштів.
Справа набула значного розголосу. Вона підігравалась ворожістю до єзуїтів загалом з одного боку та побутуванням в суспільній думці стереотипу що члени ордену займаються фінансовими махінаціями та видурюють з людей грошей з іншого. Розгляд справи було віддано львівському архієпископському суду. Доручили її препозиту Юзефу Пшечковському та архідиякону Яну Барановському.
Вони, першим ділом, почали вимагати у єзуїтів письмової відповіді на кожен з пунктів, у яких їх оскаржував Варґотський, а також показати угоду з Валеріаном. В випадку відмови, судді грозили єзуїтам програною справою. Члени Товариства Ісуса виконувати висунуті вимоги відмовились, посилаючись на привілеї надані з Риму, якими їх було захищено (це, зокрема, право на власний суд). Незадовго по тому, ректор Криський звернувся до папського нунція Сімонетті у Варшаву і виклав йому суть справи.
Сімонетті спробував розібратись у ситуації і схилити обидві сторони до компромісу. В наслідок цього, було вирішено призначити комісію суддів, до якої мали входити такі духівники, як священик Анджей Ліпскі, канонік капітули з Гнєзно Ян Бішєнський, представник нунція Сімонетті Анджей Лукомський і ін. Суд призначили на 11 листопада 1611 року.
На засіданні були присутні провінціал (керівник провінції, ієрархічної одиниці) єзуїтів Пьотр Фабрицій, ректор Станіслав Криський, отці Бартоломей Варготський, Томаш Станіш і ін. Майже на самому початку засідання, Анджей Варґотський написав письмову декламацію, у якій відмовлявся від попереднього позову: “Я А. В. визнаю, що погано інформований і наївний, несправедливо поскаржився до Святої столиці у Ватикані на отців Товариства Ісуса Львівського колегіуму у привласненні коштів померлого Валеріана і фальшуванні заповіту”.
Відтак, цим документом усю роботу було зроблено. Суд лише затвердив рішення, проголосивши оволодіння єзуїтами відповідною сумою справедливим, а Бартоломея власником і розпорядником коштів Валеріана. Окремо регулювались відносини єзуїтів і з Анджеєм Варґотським. Оскільки той добровільно зізнався у своїй помилці і мав попередні значні заслуги перед орденом “словом і пером”, суд заборонив єзуїтам позиватись на нього у справі завдання моральної шкоди. Рішення про те, як повести себе з, на той момент, єзуїтом Анджеєм Варґотським, суд залишив на розпорядження членів ордену. Через якийсь час о. Анджея було виключено.
Чому о. Анджей Варготський по ходу справи змінив свою думку, до кінця сказати важко. Судячи з його розкаяння, можна припустити, що з Ватикану було надіслано документ, який змінив його позицію, імовірно це був оригінал заповіту о. Валеріана. Даний варіант виглядає найбільш імовірним. Не можна відкидати, що він просто психологічно не витримав перебігу судового процесу і протистояння одному з найпотужніших католицьких орденів та одній з найвпливовіших львівських громад. Шанувальники теорії змов та таємних товариств, можуть припустити, що єзуїти “порозмовляли” з ним у позасудовому форматі і схилили відкликати позов. Судовий процес добіг логічного закінчення: вирок було озвучено. Тим не менше, ця історія відійшовши в минуле, зі знаками питання, незакінченою….
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Мельник І. Львівський університет засновували шість разів // Zbruc, 2016 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zbruc.eu/node/46487
- Zaɬȩski S. Jezuici w Polsce. – Krakόw, 1904. – T. IV. Cz. II. Kolegia I domy zaɬoźone w pierwszej dobie rządόw Zygmunta III. 1588 – 1608. – С. 654 – 656.
