Попри те, що столиця України була не так вже й далеко від Львова, місцева преса черпала інформацію з австрійських газет.
На початку березня для західноукраїнської преси Центральна Україна майже не існувала. Українська публіка переймалася справами більш насущними з точки зору середньостатичного громадянина: економічне відновлення краю, доля біженців у переселенських таборах, призначення нового намісника, питання поділу Галичини на українську та польську частини. Польську публіку українські території на Схід від Збруча цікавили ще менше – значно більш цікавою для них буда інформація про контакти українського політикуму з вищим керівництвом Австро-Угорської імперії та її представником в регіоні в особі свіжопризначеного намісника графа Гуйна. Аналогічно і українські часописи публікували відомості про нові проекти поділу Галичини.
Винятки можна перелічити на пальцях одної руки. Першим з них була замітка у газеті “Діло” у випуску від 13 березня під заголовком “Петроград і Україна”. Кілька рядків повідомляло про фактичну заборону громадським товариствам створювати широкі союзи під приводом “небажаності” для ситуації в регіоні. Заборона стосувалася “півдня Росії”, причому журналісти уточнили, що саме про українські губернії. Той випадок, про який кажуть “диявол у дрібницях”: влада настільки остерігалася спровокувати черговий вибух українського руху, що перестраховувалася, навіть якщо йшлося про “усереднений” випадок громадянської активності.
Другим і останнім винятком була публікація у польській газеті про прийом міністром закордонних справ Імперії українського громадського діяча Маркіяна Меленевського. Станом на весну 1917 року він був активним представником соціал-демократичної партії та одним з членів Президії Спілки Визволення України. До членів останньої, сформованої восени 1914 року, належав, зокрема, Дмитро Донцов. Займалася Спілка освітньою опікою полонених російської армії – українців за походженням, які перебували в австро-угорських таборах військовополонених. Перебуваючи на керівничому становищі у організації, яка опікувалася військовополоненими у австро-угорських таборах для полонених, було нереально не набути зв’язків у військових та політичних колах. Газета не вказувала, про що розмовляли міністр та український діяч, але остання фраза повідомлення звучить інтригуюче: “Міністр запевнив, що ставлення до України і української справи лишається незмінним і що уряд імперії уважно слідкує за розвитком ситуації”.
Що б не стояло за цими словами, але вибух революції у Санкт-Петербурзі був повною несподіванкою для всіх. Між 15 і 19 березня шпальти львівських газет, за винятком урядово-офіційної “Газети Львовскєй”, прикрасилися величезними заголовками на кшталт: “У Росії революція!”, “Цар зрікся престолу!”.
Серед правдивої інформації траплялися і повідомлення про втечу з Росії царя з родиною від “Кур’єра Львовського” та його ж авторства дані про вбивства членів царського кабінету міністрів після призначення Тимчасового уряду.
Українська тема виринула ближче до кінця місяця. І тут з’ясувалася парадоксальна річ: інформацію про територію, яка, як не крути, знаходилася географічно поруч з Західною Україною, Львів отримував завдяки передрукам зі…скандинавських та австрійських газет. Наприклад, “Діло” у випуску від 31 березня 1917 року повідомляло таке: “Reichspost доносить: Дня 19 с.м. Почалися в Київі демонстрації студентів університету, політехніки і комерційного інститута. Портрети царя і наступника престолу спалено і серед співу українських національних пісень переходила тисячна маса головними улицями Фундукліїївською і Хрещатиком. Перед памятником Столипіна на Хрещатику промовляли студенти, домагаючи ся від нового правительства повної автономії України. Українські газети, застановлені з початком війни, виходять знов. Так само розпочали на ново діяльність усі українські товариства, які були розв’язані.
Vossische Zeitung пише: “З Київа й Полтави наспіли вістки, що розпочались українські сепаратистичні рухи. У второк переходили улицями Києва могучі походи серед співів українських національних пісень та серед окликів “Геть московське ярмо!”. На головній улиці Хрещатику прийшло до битки великих салдатських ватаг, котрі в підпитім стані волочилися”. Аналогічний текст опублікувало “Українське слово” наступного дня і “Свобода” через тиждень. Текст “Діла” передрукувала і польська газета “Новий Вік” (Wiek Nowy).
Найскупішою на повідомлення була офіційна “Газета Львовська”. Усе, що повідомляли її шпальти – революційні настрої охопили також Одесу, та що до Києва інформація про вибух революції і зречення царя дійшла з запізненням і спровокувала заворушення. Натомість “Кур’єр Львовські” знову відзначився, як сказали б зараз, фейками. Мабуть, ганявся за першістю, адже його повідомлення про події у Києві з’явилося 23 березня. І йшлося у цьому повідомленні про те, що у Києві того ж таки 19 березня відбувся велелюдний похід на честь і підтримку царя, організований церковною владою, який вилився у бої з прихильниками революції. Про “український виток” не йшлося. Цікаво, що за тиждень, у випуску від 30 березня, “Кур’єр” уже ретранслював те ж, що й інші газети – описував студентську демонстрацію за автономію України з посиланнями на той самий Reichspost. Та й в цілому став стриманіший у оцінках, зауважуючи, що автономія України є малоймовірною у цілому.
На фоні польських та інших українських колег газета “Свобода” відчутно запізнювалася з інформацією. Причиною цього був факт, що, на відміну від щоденного “Діла” та щотижневого “Українського слова”, вона виходила раз у два тижні. Але таке запізнення несподівано дало цій газеті одну перевагу – вона могла запропонувати своїм читачам більше подробиць. Отож, з першого квітневого випуску “Свободи” читачі довідалися про те, що на Наддніпрянщині почалася стихійна українізація шкіл та про випуск українських газет. У цьому відношенні з нею могло тягатися “Українське слово”, яке у випуску від 3 квітня повідомило, що у Києві відбулися збори офіцерів-українців, які ухвалили робити все можливе для того, щоб українські території об’єдналися у складі єдиної української держави. Але ця держава мала б бути складовою федеративної демократичної Росії.
Ставлення до Росії, яке демонстрували західноукраїнські газети, чимало з наших сучасників назвали б наївним. Надто, що Західна Україна уже пережила рік російської окупації, а “Свобода”, явно підтримувала УСС, на рахунку яких був ряд успішних боїв проти російської імператорської армії. Логіку такого ставлення гарно розкриває “Українське Слово” у редакційній передовиці від 18 березня. Згідно з думкою редакції, попередні утиски українців були справою “реакційного” царського уряду, а надалі ситуація повинна змінитися, оскільки влада опинилася у руках “поступових”. Особливе значення надавалося фактові, що серед членів новосформованого уряду кн. Львова був Микола Терещенко, українець за походженням. Слова лідера кадетів Павла Мілюкова на тему викорінення у Галичині “мазепинства” тлумачилися як позиція ретроградів, приречена на поразку. На фоні усього цього замітка у “Ділі” від 19 квітня 1917 року під заголовком “Керенський проти українців?” виглядала шокуюче. Ще більш шокуючим був її зміст: Керенський заявив, що українці є тільки частиною російського народу. Як покажуть наступні роки, українцям доведеться власною кров’ю заучувати істину, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання.
Станом на кінець березня 1917 року навіть найбільш радикальні редактори не припускали у своїх передовицях, що за кілька місяців Україна перетвориться на суб’єкт подій і обмежувалися у текстах до констатації факту, що передбачити перебіг подій складно. Але навіть ті скупі відомості, які доходили до Львова окружними шляхами, спровокували фонтан надій на відродження українства як окремої політичної та культурної спільноти. Ці надії мали свою логіку: “Українське слово” слушно нагадувало про вибух активності українців під час революції 1905-1907 років. Останніх українська частина журналістів дуже швидко “прив’язала” до злободенних для себе тем. Основною з них була тема поділу Галичини на українську та польську частини.
Для всіх було очевидно, що різке зміцніння українства над Дніпром суттєво вплине на ситуацію для українців у Галичині – про це писало як українське “Діло”, так і польський “Вік Новий”. “Діло” у цьому контексті акцентувало на потребі активніше займатися організаційною роботою та шукати контакти над Дніпром разом з активізацією вже існуючих. Натомість “Українське слово” акцентувало на тому, що посилення українців у Російські імперії може змусити віденську і місцеву владу більше рахуватися з українцями і таки розділити Галичину на дві частини. Редакція цього часопису проявила також неабияку на фоні решти прозорливість, зауваживши, що діячі демократичної Росії висувають план, згідно з яким поляки мали б отримати, зокрема, Помор’я з Гданськом та Сілезію, тоді як Західна Україна мала б стати територією Росії. І чимало цих прогнозів згодом справдилось.
(усі дати подано за новим стилем)
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Джерело: http://www.dsnews.ua/
