24 січня 1941 року назначені Митрополитом Андреєм Екзархи звернулись листом до Секретаря Східної Конгрегації Єудженіо Тіссерана про рішення розпочати унійну працю на території Радянського Союзу. На цей момент Святіший Престол так і не затвердив рішення про призначення їх екзархами. Раніше, 26 вересня 1940 року, Митрополит Андрей одержав від Високопреподобного та Всечеснішого Алойзія, кардинала Мальйона, державного секретаря листа, датованого днем 30 травня 1940 року у Римі.
У листі були надані Найсвятішим отцем Пієм ХІІ нові повноваження щодо Радянської Росії. Але одночасно було повідомлено, що всі надзвичайні повноваження й привілеї, ласкаво надані Шептицькому попередніми Найсвятішими Отцями Пієм Х, Бенедиктом XV і Пієм ХІ, скасовуються. Лист важливий для нас також як джерело інформації про встановлення для Росії та Сибіру екзархату, який перебував спочатку під опікою студита о. Леоніда Фьодорова, а пізніше о. Климентія Шептицького:
«Окупація частини України й Білорусі [що входили до складу Польщі] 17 вересня 1939 року, здійснена Радянським Союзом, принесла зі собою справжні нові умови й труднощі, але разом із тим і якусь надію для довго бажаної унії церков. Щоби поле принесло плоди, треба насамперед підготувати його. Через те Найдостойніший Андрей Шептицький, Львівський Архієпископ і Галицький Митрополит, обряду візантійсько-слов’янського, гідний наслідник митрополитів Іпатія Потія та Йосифа Вельяміна Рутського, перших подвижників Берестейської Унії, від початку окупації і дотепер, коли є ще сяка-така свобода, взявся за справу з великим душевним запалом.
9 жовтня 1939 року [Він] поділив усю радянську Росію на «екзархати Апостольської Столиці». Високопреподобного та Всечеснішого єпископа Николая Чарнецького [призначив] екзархом Волині, окупованої частини Полісся, Холмщини і Підляшшя, а також до часу вибору якогось кандидата — екзархом Білорусі, всечеснішого о. Климентія Шептицького, ігумена студитів — екзархом Великої Росії та Сибіру; Всечеснішого о. Йосифа Сліпого — екзархом Великої України; Всечеснішого єпископа Антона Неманцевича з дня 17 вересня 1940 року — екзархом Білорусі.
За критерії розмежування екзархатів тимчасово бралися до уваги умови етнографічні, географічні та історичні. Згідно з тими самими умовами, на провінціальному Соборі екзархів, про який будемо говорити нижче, було запропоновано створити інші, з Божої ласки, екзархати, відповідно до умов країн та національностей.
Створення екзархатів та призначення екзархів митрополит Андрей здійснив на основі надзвичайних повноважень, які йому були надані найсвятішим Пієм Х 1908 року щодо території всієї Росії у межах 1914 року і які його [Пія Х] наслідники за своїх понтифікатів удостоїли затвердити та зберегти.
Цими повноваженнями митрополит Андрей користався вже у 1917 році, коли в Петрограді оголосив о. Леоніда Фьодорова, студита, екзархом Великої Росії, за винятком території України й Білорусі. Створення цього екзархату Великої Росії на чолі з Всеч[еснішим] о[тцем] Леонідом Фьодоровим Папа Бенедикт XV удостоїв затвердити через Святу Конгрегацію для Східної Церкви 24 лютого 1921 року, надаючи йому титул, рівнозначний із апостольським протонарієм. Канонічно заснований екзархат Великої Росії не скасовано жодним документом, і тому після смерті на засланні блаженної пам’яті сповідника Леоніда (7 березня 1935 року) він не втратив чинності та вимагав наставника.
Отже, наділений такою владою, Митрополит Андрей скликав нас усіх [свідчить о. Климентій — І. М.] екзархів — єпископа Николая Чарнецького, Климентія Шептицького, Йосифа Сліпого, Антона Неманцевича — 18–19 вересня 1940 року на урочистий Собор у Львові. На цьому Соборі, згідно з вказівками, даними раніше Святою Столицею, ми склали, з урахуванням особливостей уніатської праці у вищенаведених екзархатах, сто рішень, які тепер покірно пересилаємо на ласкаве затвердження. Форма нарад, яка давала рішенню законну силу, була необхідною, бо звичайні сходини екзархів для зобов’язуючих постанов були б у теперішніх умовах недостатніми, оскільки б не мали законодавчої сили. Тому й скликано та проведено Собор (…)
Після встановлення екзархатів та призначення екзархів і проведення святого Собору Митрополит Андрей 26 вересня 1940 року одержав листа від Високопреподобного та Всечеснішого Алойзія, кардинала Мальйона, державного секретаря, датованого днем 30 травня 1940 року в Римі, в якому були надані Найсвятішим Отцем Пієм ХІІ нові повноваження щодо радянської Росії. Але одночасно було повідомлено, що всі надзвичайні повноваження й привілеї, ласкаво надані Йому [Шептицькому] попередніми Найсвятішими Отцями Пієм Х, Бенедиктом XV і Пієм ХІ, скасовуються: «Взагалі вважати скасованими всі ті надзвичайні повноваження, випадково надані Високопреподобному і Всечеснішому Андреєві Шептицькому, Львівському, Руському Митрополитові і Архієпископові Львівському, Галицькому і Кам’янецькому, Найвищим Пастирем Пієм Х у грамотах або усно і затверджені або збережені найвищими пастирями Бенедиктом XV і Пієм ХІ та які мали силу аж до сьогодні».
Митрополит Андрей, підкоряючись волі Святої Столиці, подав рішення Св[ятого] Понтифікату екзархам єпископу Николаю Чарнецькому, Климентієві Шептицькому та Йосифові Сліпому, які проживають у Львові, на засіданні 12 жовтня 1940 року. Але екзарх о. Антін Неманцевич, який живе далеко від Львова, довідався про це тільки 21 січня 1941 року, коли всі чотири єпископи зійшлися на конгрес до Митрополита Андрея. Після молитви до св[ятого] Духа Митрополит прочитав листа державного секретаріату. Закінчивши, Він заявив екзархам, що у тому новому юридичному становищі, в якому опинилась уніатська праця в радянській Росії, Він відмовляється від будь-якої настанови та не має навіть права приймати відмови екзархів від їхніх обов’язків. Звертаючися до екзархів, оратор сказав, що їм належить винести рішення, що робити далі. Відчуваючи важливість моменту, ми самі довго думали й наступного дня на зборах [постановили] остаточно вирішити справу.
І ось 24 січня 1941 року на пленарних зборах, які відбулися у Львові під головуванням обраного раніше на соборі протоекзарха Найдостойнішого єпископа Николая, після старанного обдумування ми постановили: аж до нового рішення Святої Столиці ми, вірні слуги Бога, продовжуємо дотримуватися наших обов’язків щодо Собору екзархів (від 18–19 вересня 1940 року), наскільки дозволяють на це обставини в радянській Росії. До прийняття такого рішення нас спонукають причини:
- Встановлення екзархатів і наші призначення канонічні, бо Митрополит Андрей на основі вищезгаданих повноважень мав право розпоряджатися юрисдикцією та привілеями на всій території Росії. Звістка про скасування повноважень прийшла до Львова 26 вересня 1940 року, коли створення екзархатів та призначення екзархів були затверджені. Отже, все зроблено законно і має канонічну силу.
- Щодо чинності вказаних повноважень, то немає ніякого сумніву, адже вони були надані найвищими ухвалами Пієм Х, підтверджувались і не скасовувались Бенедиктом XV і Пієм ХІ. Тепер же Найсвятіший Отець Пій ХІІ вирішив, як свідчить одержане нами 26 вересня 1940 року повідомлення «вважати їх взагалі скасованими». Отже, цим самим скасуванням визнано чинність та існування повноважень у минулому. Бо те, що не існує, не потребує скасування! (…)».
[Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Церква і церковна єдність: документи і матеріали, 1899-1944. — Львів, Свічадо, 1995. — Т. І. — С. С. 357–364].
Як ми вже згадували, 22 грудня 1941 року кардинал Тіссеран у листі повідомив, що 22 листопада 1941 року Святіший Отець затвердив, аж до відкликання, імена Екзархів, серед яких о. Климентія Шептицького призначено апостольським екзархом (апостольським адміністратором) вірних обряду Великої Росії та Сибіру. Також на розгляд Святої Конгрегації Церкви східного обряду було подано постанови, прийняті Екзархами на Соборах 18 і 19 червня 1940 року та 13–16 червня 1941 року. Цим листом заборонялося також оприлюднювати інформацію про призначення екзархів.
Кардинал згадує про два листи Митрополита Шептицького у цій справі, тексти яких нам не вдалося знайти; вони були датовані 16 серпня 1941 року і 23 вересня 1941 року. На кінець листа кардинал Тіссеран подає ще одну важливу для нас інформацію: повідомлення про те, що Святіший Отець вважає за необхідне не висвячувати єпископів для територій на схід від Галичини:
«Що стосується прохання Вашої Екцеленції відносно повноважень «вибрати серед навернених православних кандидата, щоби міг би стати, наприклад, єпископом Полтавським», і «вибрати, крім того, двох чи трьох єпископів для Великої України і, при нагоді, ще одного для Росії та Білорусі», Святіший Отець, беручи до уваги делікатність справи й труднощі, що існують для відрядження духовенства у східні регіони вглиб Росії, не вважає своєчасним прийняття такого рішення».
[Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Церква і церковна єдність: документи і матеріали, 1899-1944. — Львів, Свічадо, 1995. — Т. І. — С. 331–332]
Хоча, є й інша, неофіційна версія цих подій. Посилаючися на пізніші протоколи допитів екзархів слідчими НКВД і припускаючи, що Папа міг особисто прийняти рішення, цілком таємно від Римської курії, можемо стверджувати, що Папа Пій ХІІ у приватному режимі усно затвердив екзархати одразу після їх створення та наділив екзархів відповідними повноваженнями. Про це свідчать під час допитів слідства ігумен Климентій (Шептицький) та Владика Миколай (Чарнецький), які одностайно стверджували, що вже під час Першого собору Митрополит зачитав листа від Папи Пія ХІІ, у якому йшлося про те, що у режимі цілковитої таємності він наділяє екзархів необмеженими за своїм масштабом повноваженнями щодо просування унійних ініціатив на території СРСР. Свою позицію Папа Пій ХІІ аргументував відсутністю систематичних зв’язків, через складну політичну ситуацію, ієрархів ГКЦ з Римом, а також — у разі репресій і переселення єпископів у віддалені регіони СРСР, із якими Апостольський Престол не підтримував дипломатії. Натомість, після встановлення фашистською Німеччиною контролю за територіями, Святий Престол явно й документально затвердив екзархів, можливо, з надією, що це буде аргументом для гітлерівців, аби не втручалися у їхню діяльність. Протокол допиту о. Климентія, в якому він розповідає про ці події, можна знайти у його кримінальній справі.
[Галузевий державний архів СБУ. — Ф. 6. Кримінальні справи на реабілітованих осіб. 1919–1991 рр. Спр. 74978 ФП. Кримінальна справа Шептицького Казимира Івановича, 1947–1948 рр., Т. І, Арк. 190]
Іван МАТКОВСЬКИЙ
