КПРС та її охоронна Гвардія КДБ боялись не лише підпільних організацій, а й кожної неординарної особистості. Трибунно проголошуючи свободу слова, вони складали довгі списки заборонених письменників, поетів, літературознавців та публіцистів, перекривали їм дорогу до читача на десятки років. За мистецькі твори критики в судових мантіях запроторювали нестандартно мислячих інтелігентів у в’язниці. Можна було потрапити в табори навіть за читання не дозволеної літератури. Передрук тієї чи іншої статті оголошували її розмноженням, а повернення авторові – поширенням.
І все ж у країні було чимало людей, які виявляли свою незгоду з догматами панівної ідеології, порушенням прав людини, обмеженням свободи слова, забороною вільної думки. Людей цих почали називати дисидентами, тобто незгодними. У зв’язку з великим поширенням опозиційних настроїв в Україні у першій половині 60-х років КПУ почала готувати розправу з її носіями.
Від 24 серпня до 4 вересня 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Найбільшу групу дисидентів заарештували у Львові.
6 серпня 1965 року на станції Красне троє кагебістів у цивільному заарештували в купе поїзда “Сімферополь–Львів” Михайла Гориня та його дружину Ольгу. Михайло й Ольга Горині їхали з Криму, де гостювали у Феодосії у свого побратима Михайла Масютка. 23 серпня вони заїхали у Планерське (нині Коктебель). Там разом з Романом Іваничуком, Іваном Драчем, Дмитром Павличком і його дружиною Даною піднялися на гору Кара-Даг, розмовляючи на різні теми щодо актуальних проблем українського життя, мови й культури. Потім ті балачки назвали “нарадою у верхах” .
Там Михайло Горинь помітив стеження за собою та співрозмовниками. Невідомо, чи тодішня апаратура дозволяла записати зміст розмов, але відтоді вже кагебісти не випускали Гориня з поля зору. Врешті-решт його заарештували. Михайла й Ольгу посадили в різні машини та повезли до Львова, у слідчий ізолятор управління КГБ на тодішню вулицю Миру, 1 (тепер вул. Степана Бандери).
Ольгу 28 серпня звільнили з-під варти, а за Михайлом тюремна брама закрилася на шість років. Його звинуватили в антирадянської агітації і пропаганді. На закритому засіданні Львівського обласного суду 18 квітня 1966 року його засудили на 6 років таборів суворого режиму.
Того ж дня, 26 серпня, заарештували у Львові його брата – працівника Львівського музею українського мистецтва Богдана Гориня.
А ще 24 серпня 1965 року був заарештований слюсар Львівського електровакуумного заводу, студент вечірнього відділення історичного факультету Львівського університету Іван Гель (1937–2011). У березні 1966 року його засудили за ст. 62 ч. 1 і ст. 64 КК УРСР за розповсюдження українського самвидаву та “організаційну діяльність” до 3 років таборів суворого режиму.
Богдан Горинь стверджує: «Арешт у числі перших активного учасника національного руху Івана Геля не був випадковий. У 1964 році КГБ вело з ним профілактичні розмови, за кожним кроком стежили, фіксували його контакти з Михайлом Горинем і Ярославою Менкуш.Тому вирішили почати арешти саме з них. Взявши під “ковпак” помешкання Михайла Гориня, склали чималий список людей, що найчастіше між собою зустрічалися. Тут і Мирослава Зваричевська, що деякий час квартирувала у Михайла та Ольги Горинів, а також Михайло Косів, Теодозій Старак, Степан Бутурин – усі вони контактували з братом. Бували в його помешканні, що майже у центрі міста, неподалік собору св. Юра, на тодішній вулиці Кірова, 33, кв. 14. Аналогічним чином кагебісти вийшли на мене і Михайла Осадчого…»
Ще 24 серпня кагебісти заарештували двох жінок. Одна – літературний редактор Львівського обласного архіву Мирослава Зваричевська (1936–2015). Її затримали у Львові на вул. Ставропігійській. Під час обшуку в неї вилучили 5 примірників самвидавних статей.
Зваричевську засудили за “антирадянську агітацію і пропаганду” на 8 місяців ізоляції (час, проведений у слідчому ізоляторі на час оголошення вироку), звільнили 24 квітня 1966 року.
Того ж дня у Львові були затримані Михайло Осадчий, Теодозій Старак і Степан Бутурин. Справи двох останніх не дійшли до суду. А старший викладач кафедри журналістики Львівського університету, член КПРС Михайло Осадчий (1936–1994) був засуджений 18 квітня 1966 р. на закритому судовому засіданні до двох років таборів суворого режиму за “антирадянську агітацію і пропаганду”.
Чергова розправа над інакомислячими викликала в Україні численні протести. Вже 15 квітня до Львова прибули з Києва Іван Драч, Ліна Костенко, Микола Холодний та В’ячеслав Чорновіл, а наступного дня – Іван Дзюба. Разом з львів’янами Ігорем Кудіним, Ігорем та Іриною Калинцями, родичами підсудних, громадою небайдужих людей вони щодня пікетували приміщення суду, скандували “Ганьба!” суду і “Слава!” підсудним, кидали їм до ніг весняні квіти. В останній день суду кількасотенного здвигу людей не змогли розігнати ні міліція, ні пожежні машини.
В’ячеслав Чорновіл відмовився свідчити на закритому процесі, зробив з цього приводу заяву і поклав на бар’єр для підсудних букетик тюльпанів, за що Ленінський нарсуд Львова 8 липня 1966 р. засудив його на 3 місяці примусових робіт. Л. Костенко та І. Драч на зустрічі в редакції журналу “Жовтень” запропонували виступити на захист обвинувачених. Конкретним кроком було надіслане до суду клопотання львівських письменників про взяття на поруки Богдана Гориня. Звернення підписали Ірина Вільде (тоді голова Львівського відділення СПУ), Роман Іваничук, Володимир Лучук, Роман Лубківський, Степан Трофимук, скульптор Емануїл Мисько та Яків Стецюк. Проте ні протести, ні прохання суд до уваги не взяв і вироком 18 квітня засудив М. Гориня на 6 років TCP, Б. Гориня – на З, М. Осадчого – на 2 роки TCP. M. Зваричевську засудили на 8 місяців позбавлення волі, тобто на час перебування у слідчому ізоляторі КДБ, протримали ще якийсь час після суду і щойно тоді випустили.
У відповідь на репресії Україною прокотилася хвиля протестів. Почалося з відомого виступу І. Драча, В. Стуса та В. Чорновола на прем’єрі фільму С. Параджанова “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” в Києві 4 вересня 1965 р.
Тими роками активно заявив про себе та свою антирежимну позицію В’ячеслав Чорновіл. Після закінчення факультету журналістики Київського держуніверситету він за скеруванням від 1960 до 1963 р. працював редактором на Львівській телестудії. Відтак – у Києві, а в березні 1967 р. повернувся до Львова. Його відгуком на арешти і політичні процеси стали дві книги – “Правосуддя чи рецидиви терору” (1966) та “Лихо з розуму” (1967). У першій він викрив механізм репресій, а в другій подав публіцистичні портрети репресованих. Незабаром обидві книги було опубліковано за кордоном. 3 серпня 1967 р. Чорновола заарештували, і 17 листопада засудили у Львові на 3 роки таборів суворого режиму.
Таким чином, радянська репресійна машина після незначного пом’якшення і лібералізації в перші роки десталінізації заново почала набирати обертів в переслідуванні інакомислячих, тих, хто мав власну думку, і вмів самостійно мислити, а не піддавався стадним інстинктам більшості.
Марія Чайківська
Список використаної літератури:
1.Мельник І. Арешти української інтелігенції 1965 року / http://zbruc.eu/node/40697
2.Зайцев Ю. Перший покіс дисидентів / http://map.lviv.ua/statti/zajcev5.html
- 15 років без В. Чорновола. Життя і безсмертя у фото / http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/03/25/78404/
